Розділ 33

Знову біль. Він не полишав її понівеченого тіла ні на мить. Карро подумала, що вже мала б звикнути: кожен, кому вона довіряла, приносив лише страждання і розтрощував сутність, яка більше не хотіла збиратися докупи. Вона нагадувала стару порцелянову чашку — гарну, подекуди надщерблену, але досі ніким не викинуту. І ось вона знову випала з чужих, янгольських рук.

Янголи перемогли. Джерело, що нищило людей, мов комах, протягом кількох років, розчинилося у світлі. Ізіас не пошкодував її: навіть не задумуючись, устромив клинок у живе тіло, а міг… Карро знала, що він міг пояснити — вона б щось вигадала. Можливо, довелося б зняти печать і попросити в Темряви прощення, але вона б точно знищила це джерело. Нізащо не продовжила б шкодити людям.

Як вона вижила — не знала. Прокинулася з білою ковдрою на обличчі, лежачи на столі в підземеллі янгольської вежі, скиглячи, як цуценя, від болю. Приміщення надто сильно нагадувало морг, смерділо там так, ніби крім Карро було ще з десяток трупів. Але вона була сама. Біля її босих ніг лежала біла квітка.

Карро вирішила, що сморід іде від неї, і тихенько розплакалася, боячись, що якщо помітять, що вона жива, лезо кинджала ввійде в серце, а не в живіт. Присмак крові не зникав. Притримуючи живіт, який більше не кровоточив, вона скинула ковдру. Біла тканина була заплямована кров’ю. Її кров’ю. А вбив її Ізіас.

Бездумно дивлячись на темну кам’яну стіну, вона прокручувала ту мить: холодний прощальний поцілунок, лезо кинджала і погляд синіх очей.

— Що ж, — видихнула вона, втираючи сльози, що котилися, мов дощ. Карро не розуміла, чому знову звернула не туди. Невже тільки Левіафан був чесним: бажав бачити її сильною, могутньою та кровожерливою? Їй більше не потрібне було світло, ні прощення — чорна ненависть до всього світу й до самої себе палила нутрощі. Усе тліло, догорало та розсипалося попелом.

— Я демон. Справжній демон. Чудовисько, яке не знає, що таке любов, — прошепотіла вона, відчуваючи, як темрява обійняла її за плечі, тулячи до себе і шепочучи щось нерозбірливе. — Отже, це доля.

Рішення мало бути важким, відчуватися як камінь, що треба підняти на гору власними силами, але Карро більше не хотіла повертатися до світла. Воно ніколи не було теплим чи ласкавим — крижане світло праведності випалило залишки світла в її сутності, і темрява охоче обіймала її, як і кілька місяців тому. «Моя донечко. Моя».

— Карро! — у приміщення увірвався знайомий янгол, і в неї все обірвалося від жаху. Він прийшов завершити те, що почав, подумала вона й відсахнулася, але не втрималася на тремтячих ногах і рухнула вниз, боляче вдаряючись колінами об підлогу.

— Не підходь! — вона виставила руки, шкіра на долонях потріскалася до крові. Погляд синіх очей потеплішав, та Карро вже не вірила Ізіасу. Шкрябаючи нігтями по підлозі, ледь не скиглячи, вона відповзла до крижаної стіни, тулячись до неї в забутті.

— Карро, заспокойся, — його голос звучав м’яко, але твердо. Він не зробив жодного кроку, залишаючись біля входу до підземелля. — Я не зроблю тобі боляче.

Вона не відповідала, лише дивилася на нього сповненими жаху очима. Темрява здавалася єдиним захистом у цьому ворожому місці.

— Я знаю, що ти пережила, — продовжив Ізіас, його погляд був спокійним і співчутливим. — І мені шкода. Шкода, що все так сталося. Мені шкода, що я заподіяв тобі біль.

Карро, не відводячи погляду, прошепотіла:

— Ти встромив кинджал мені у живіт.

Вона знала, що їй нічим захищатися. Вона — слабкий маленький демон, що колись був поганим янголом. Під важкістю думок м’язи більше не стискалися, вантаж розчавив її, і вона без жодних емоцій глянула на Ізіаса. Навіщо боротися, якщо він усе одно сильніший? Навіщо кричати чи плакати, якщо це не допоможе?

— Я знаю, — тихо відповів Ізіас. — І знаю, що мої вибачення нічого не змінять. Але я мусив це зробити. Заради рівноваги. Заради… майбутнього.

Карро мовчала. Порожнеча.

— Джерело було надто небезпечним, — пояснив Ізіас, обережно ступаючи до неї. — Воно отруювало світ, руйнувало душі. Іншого шляху не було. Його можна було тільки знищити.

— Але ж… я вижила, — тихо промовила Карро. — Ти хотів знищити джерело, то чому не добив мене? Невже янголи такі милосердні?

Ізіас зупинився. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах з’явилося сум’яття.

— Я не міг дати тобі померти, Карро. Джерело потягнуло всі твої темні сили за собою, і ти не прокидалася кілька тижнів… Тому ми вирішили перенести тебе сюди, де холодніше, де твоє тіло повільно відновлювалося, а я міг підживлювати тебе світлом.

Карро, зачарована його голосом, не помітила, як він підійшов настільки близько, що вона відчула його запах і тепло. Вона змерзла. Дуже змерзла.

— Ти… ти підтримував у мені життя? — прошепотіла Карро, її голос знову затремтів. — Навіщо? Після всього, що сталося… після того, як ти…

— Бо ти не була джерелом, Карро, — перебив її Ізіас, і голос його став теплішим. Він сів навпочіпки поруч, не наближаючись надто близько. — Ти була лише носієм, якорем, на який Левіафан перевісив зв'язок. Я не міг дозволити, щоб ти зникла.

Карро дивилася на нього, намагаючись осягнути слова. У свідомості панував хаос. І той поцілунок. Він помітив, що вона тремтить, і Карро не встигла навіть скрикнути, як опинилася в нього на руках. Від його шкіри йшов жар. Тільки зараз вона помітила, у що він був одягнений: звичайна бавовняна сорочка зі сріблястими ґудзиками, вишивка на тканині… Вона підняла очі. Сині очі дивилися з такою ніжністю, що Карро не повірила побаченому.