Розділ 33

Знову біль. Він не полишав її понівеченого тіла ні на мить. Карро подумала, що вже мала б звикнути. Кожен, кому вона довіряла, приносив лише біль і розтрощену сутність, яка більше не хотіла збиратися докупи. Вона нагадувала собою стару порцелянову чашку, гарненьку, вже подекуди надщерблену, але досі ніким не викинуту. І ось вона знову випала з чужих, янгольських, рук.

Янголи цього разу перемогли. Джерело, що нищило людей, мов комах, протягом декількох років, розчинилося у світлі. Ізіас не пошкодував її, навіть не задумуючись, встромив клинок у живе тіло, а міг… Карро знала, що він міг пояснити, вона б щось вигадала, можливо, навіть довелося б зняти печать і попросити у темряви прощення, і вона б точно знищила це джерело. Нізащо не продовжила б шкодити людям.

Як вона вижила… Карро не знала. Лише прокинулась з білою ковдрою на обличчі, лежачи на столі у підземеллі янгольської вежі, скиглячи, як цуценя, від болю. Приміщення надто сильно нагадувало морг, смерділо там так, ніби крім Карро, був ще з десяток трупів. Але Карро прокинулась сама, у темряві, біля її босих ніг лежала біла квітка.

Вона вирішила, що смерділо від неї, і тихенько розплакалася, боячись, що якщо помітять, що вона жива, лезо кинджала увійде в серце, а не живіт. Присмак крові не зникав, біль також. Притримуючи живіт, який більше не кровоточив, вона скинула ковдру і простежила, як та тихо впала на підлогу. Біла тканина була заплямована кров’ю.

Її кров'ю. А вбив її Ізіас.

Бездумно дивлячись на темну кам’яну стіну, вона прокручувала ту мить. Холодний прощальний поцілунок, лезо кинджала і погляд синіх очей.

— Що ж, — видихнула вона, втираючи сльози, що капали на підлогу. Просто бігли й не могли зупинитися. Капали, ніби йшов дощ. Чи їй так здавалося. Карро зовсім не розуміла, чому вона знову звернула не туди. Невже тільки Левіафан був чесним: бажав бачити її сильною, могутньою та кровожерливою. Їй більше не потрібне світло, ні прощення, чорна ненависть до всього світу й до самої себе палила нутрощі — все тліло, догорало та розсипалося попелом.

— Я демон. Справжній демон. Чудовисько, яке не знає, що таке любов, — прошепотіла вона, відчуваючи, як темрява обійняла її за плечі, тулячи до себе і шепочучи щось нерозбірливе. — Отже, це доля.

Рішення мало бути важким, відчуватися, як камінь, який треба підняти на гору, використовуючи лише власні сили, але Карро більше не відчувала бажання повернутися до світла. Воно ніколи не було ні теплим, ні ласкавим, крижане світло праведності випалило залишки світла у її сутності, і темрява охоче обіймала, як і декілька місяців тому. «Моя донечко. Моя».

— Карро! — у приміщення увірвався знайомий янгол, і всередині неї все обірвалося від жаху. Він прийшов завершити те, що почав, подумала вона й відсахнулася, але не втрималася на тремтячих ногах і рухнула вниз, боляче вдаряючись колінами, які спалахнули від болю.

— Не підходь! — вона виставила руки, шкіра на долонях потріскалася до крові. Погляд синіх очей потеплів, та Карро вже не вірила Ізіасу. Шкрябаючи нігтями по підлозі, ледь не скиглячи від болю, вона відповзла до крижаної стіни, тулячись до неї в якомусь забутті.

— Карро, заспокойся, — його голос звучав м’яко, але в ньому відчувалася твердість. Він не зробив жодного кроку, залишаючись біля входу до підземелля. — Я не зроблю тобі боляче.

Вона не відповідала, лише дивилася на нього сповненими жаху очима. Темрява, що її обіймала, здавалася єдиним захистом у цьому холодному, ворожому місці.

— Я знаю, що ти пережила, — продовжив Ізіас, його погляд був спокійним і співчутливим. — І мені шкода. Шкода, що все так сталося. Мені шкода, що я заподіяв тобі біль.

Карро, не відводячи погляду, прошепотіла:

— Ти встромив мені кинджал у живіт.

Вона знала, що їй нічим захищатися, ні зброї, ні сил. Вона слабкий маленький демон, що колись був поганим янголом, і під важкістю думок м’язи більше не стискалися, весь вантаж впав їй на плечі, розбиваючи об кам’яну підлогу, і вона без жодних емоцій глянула на Ізіаса. Навіщо боротися, якщо він все одно сильніший. Навіщо кричати чи плакати, адже це ніяк не допоможе.

— Я знаю, — тихо відповів Ізіас. — І я знаю, що мої вибачення нічого не змінять. Але я мусив це зробити. Заради рівноваги. Заради… майбутнього.

Карро мовчала, її погляд залишався незворушним. Вона більше не відчувала ні болю, ні страху. Лише порожнечу.

— Джерело було надто небезпечним, — пояснив Ізіас, обережно ступаючи до неї. — Воно отруювало світ, руйнувало душі. Іншого шляху не було. Його можна було тільки знищити.

— Але ж… я вижила, — тихо промовила Карро, її голос був позбавлений будь-якої інтонації. — Ти хотів знищити джерело, то чому не добив мене? Невже янголи такі милосердні?

Ізіас зупинився. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах з’явилося ледь помітне сум’яття.

— Я не міг дати тобі померти, Карро. Але джерело потягнуло всі твої темні сили за собою, і ти не прокидалась декілька тижнів… Тому ми вирішили перенести тебе сюди, де холодніше, де твоє тіло повільно розкладалося б, а я міг підживлювати тебе світлом, — Карро, зачарована його голосом, не помітила, як він підійшов настільки близько, що вона відчула його запах і тепло.

Вона змерзла. Дуже змерзла.