Розділ 32

Карро йому посміхалася. Чиста, яскрава посмішка розквітла на її обличчі, коли він увійшов у кімнату та наказав Лінен вийти.

Він застиг, сховавши глибокий сум усередині себе, заховавши його десь у чорноті серця, куди ніхто не міг дотягнутися, навіть він. Він був тим, хто не мав права на помилки, хоча не вперше їх допускав стосовно цього «демона». Навіть подумки він не міг називати її демоном, лише дозволяв пестливо шепотіти «маленький демон». Бо знав правду, ким вона була раніше, і неважливо, ким є зараз.

Карро бліда, губи скусані, але це не заважало їй посміхатися, з довірою заглядаючи йому у вічі. Темне волосся вона зібрала у косу, і край блакитної стрічки лежав на подушці. А сонце грало своїм промінням, клаптиками світла, що просочувалися у відчинене навстіж вікно, розмальовувало стіни, підлогу й саму Карро, яка лише жмурилася, як кішка.

— Нам потрібно поговорити, — холодно повідомив він, і посмішка моментально згасла. Її сірі очі, які на сонці ставали прозоро-блакитними, спалахнули страхом. Наче вона завжди чекала від нього якихось жахливих слів, і ось він мав їх вимовити.

— Я слухаю, — зібравшись, кивнула вона, підтягнувши ковдру до самого підборіддя. Ізіас бачив, як тремтять її пальці, стискаючи до побіління бавовняну тканину.

— Я б хотів почати з самого початку, Карро. Промовив та затримав дихання, ніби не був тисячолітнім янголом, що керував небесною кампанією на землі понад сотню років.

— Тоді починай, чого чекати? — її темна брова вигнулася, а губи стиснулися у тонку лінію. Вона готова була розбитися навіть від найменшого поштовху. І саме він стане тим, хто назавжди зіштовхне її вниз, навічно віддавши темряві.

— Пам’ятаєш слова, які сказали тобі воїни землі? — він сів на стілець, підсунув його ближче, але не настільки, щоб вона могла дістати його рукою.

— Що я вже раз зрадила світло? — моментально пригадала Карро.

— Саме так, — кивнув Ізіас. Його погляд залишався холодним і відстороненим. — Я не мав права розповідати це. Це — проти всіх правил… але ти повинна знати. Карро, ти була янголом.

Вона завмерла. Її очі розширилися — шок промайнув по обличчю, наче блискавка. Янголом? Вона? Це не вкладалося в голові. Її тіло зненацька стало чужим, повітря — густим, а простір навколо — хитким. Вона тремтячими долонями відкинула ковдру, опустила ноги на підлогу — хотіла відчути тверду землю, щось реальне, не цю безодню, у яку раптово впала.

— Що… що ти сказав? — прошепотіла вона, ніби боялася, що повторення зробить це правдою.

Ізіас мовчки спостерігав за нею. Навіть його кам’яна маска дала тріщину — в очах з’явилася тінь болю. Він мовчав недовго, але тиша встигла стати нестерпною.

— Я не впізнав тебе одразу. Тим більше в образі демона. Але потім підняв архіви… дуже старі. Тепер я знаю, чому небеса й пекло так запекло боролися за твою душу. Колишні янголи — найнебезпечніші демони. І найцінніші.

Карро затремтіла. Її охопив жар, потім кинуло в холод. Вона обійняла себе, як дитина, яка не може втамувати свій біль.

— Але ж я… я ж була людиною! Звичайною! Як… як це можливо?

— Закони небес жорстокі. Не менш ніж закони пекла, — Ізіас знизав плечима. — Щойно ти народилася, демони змусили твого батька укласти угоду. Він мріяв про владу. Вони — про тебе. Про твою силу.

Вона нічого не сказала. Лише дивилася в одну точку, пальці стискали бавовняну тканину так, що побіліли кісточки.

— Що я зробила? — її голос був хрипким, ледь чутним.

— Ти вирішила помститися, — тихо сказав він. — І з того все почалося.

І не те щоб не хотів. Ні. Хотів розповісти все, до останнього слова, але просто не міг їх підібрати. Звична манера спілкування не підходила для цього одкровення.

— Не розумію, навіщо тягнути. Кажи вже все, або йди геть! — Карро спалахнула люттю. Вона стримала сльози, але її голос тремтів, як і руки. Він не витримав. Сів поруч і міцно обійняв її за плечі.

Тонка, крихка, вона знову тягнулася до нього — ця демониця, колишній янгол, просто загублена душа, що не знала, ким їй бути і куди йти.

— Інколи всі ми робимо дурниці, — прошепотів Ізіас. — Ти просто робила їх частіше за інших. Я колись починав розповідати історію одного демона… Але так і не закінчив.

Він зробив паузу. Відчув, як її подих завмирає.

— Була одна демониця, яка покохала людину. За законами пекла це — зрада. Її почуття, а згодом і вчинки, визнали злочином. За це вона мала бути страчена.

— Вона… — Карро ковтнула повітря. Її голос був ледь чутним. — Вона була мені близька?

Ізіас не відповів одразу. Тиша згущувалася довкола, мов перед бурею. Сонце за вікном сховалося за хмари.

— Ізіасе, прошу, — вона глянула на нього. Його рука м’яко торкнулася її щоки.

— Твоя сестра. Вона пала раніше за тебе, — нарешті мовив він. — Я вже не пам’ятаю точної причини. Напевно, непокора або відмова виконати наказ. Але вона покохала. Віддано. До самозречення. Людину. Адмірала. Вона мріяла бути з ним вічно. І пекло це знало.

Карро заплющила очі, ніби намагалася втекти від почутого. Його слова розривали її зсередини.

— Він теж кохав її. Але не знав, ким вона є. І не бачив, що її темрява робить з ним. Одного ранку він повів цілу флотилію на загибель. Тисячі життів. Усе — заради неї. Вона хотіла зробити з нього демона, насичувала його душу темрявою, підживлювала лють. Це було проти всіх правил. І тому, коли Кріолея не стала тим могутнім демоном, на якого сподівалося пекло, — її стратили.