Розділ 32

Карро усміхалася. Чиста, яскрава усмішка розквітла на її обличчі, коли Ізіас увійшов у кімнату й наказав Лінень вийти.

Він застиг, сховавши глибокий сум десь у чорноті серця, куди ніхто не міг дотягнутися. Він був тим, хто не мав права на помилку, хоча припускався їх стосовно цього «демона» не вперше. Навіть подумки він не міг називати її демоном, лише дозволяв собі пестливе «маленький демон». Він знав правду про її минуле, і не мало значення, ким вона була зараз.

Карро була блідою, губи покусані, але це не заважало їй посміхатися, з довірою заглядаючи йому в очі. Темне волосся вона зібрала в косу, і край блакитної стрічки лежав на подушці. Сонце грало промінням, розмальовуючи стіни, підлогу й саму Карро, яка жмурилася, наче кішка.

— Нам потрібно поговорити, — холодно повідомив він, і усмішка моментально згасла. Її сірі очі, які на сонці ставали прозоро-блакитними, спалахнули страхом. Вона ніби завжди чекала від нього якихось жахливих слів.

— Я слухаю, — зібравшись, кивнула вона, підтягнувши ковдру до самого підборіддя. Ізіас бачив, як тремтять її пальці, стискаючи бавовняну тканину до побіління.

— Я б хотів почати з самого початку, Карро, — промовив він і затамував подих, ніби не був тисячолітнім янголом, що керував небесною кампанією на землі понад сто років.

— Тоді починай, чого чекати? — її темна брова вигнулася, а губи стиснулися в тонку лінію. Вона була готова розбитися від найменшого поштовху, і саме він міг стати тим, хто навічно віддасть її темряві.

— Пам’ятаєш слова, які сказали тобі воїни Землі? — він сів на стілець, підсунувши його ближче, але не настільки, щоб вона могла дістати його рукою.

— Що я вже раз зрадила світло? — моментально пригадала Карро.

— Саме так, — кивнув Ізіас. Його погляд залишався холодним і відстороненим. — Я не мав права розповідати це. Це проти всіх правил… але ти повинна знати. Карро, ти була янголом.

Вона завмерла. Шок промайнув по обличчю, наче блискавка. Янголом? Вона? Це не вкладалося в голові. Тіло зненацька стало чужим, повітря — густим, а простір довкола — хитким. Вона тремтячими долонями відкинула ковдру, опустила ноги на підлогу — хотіла відчути тверду землю, щось реальне, не цю безодню, у яку раптово впала.

— Що… що ти сказав? — прошепотіла вона, ніби боялася, що повторення зробить це правдою.

Ізіас мовчки спостерігав за нею. Навіть його кам’яна маска дала тріщину — в очах з’явилася тінь болю.

— Закони Небес жорстокі. Не менше, ніж закони Пекла, — Ізіас знизав плечима. — Щойно ти народилася, демони змусили твого батька укласти угоду. Він мріяв про владу, а вони — про тебе. Про твою силу.

Вона нічого не відповіла. Лише дивилася в одну точку, стискаючи тканину так, що побіліли кісточки.

— Що я зробила? — голос був хрипким, ледь чутним.

— Ти вирішила помститися, — тихо сказав він. — І з того все почалося.

Не те щоб він не хотів розповісти все до останнього слова, але не міг підібрати слів. Звична манера спілкування не підходила для цього одкровення.

— Не розумію, навіщо зволікати. Кажи вже все, або йди геть! — Карро спалахнула люттю. Вона стримала сльози, але голос тремтів, як і руки.

Ізіас не витримав. Сів поруч і міцно обійняв її за плечі. Тонка, крихка, вона знову тягнулася до нього — ця демониця, колишній янгол, загублена душа, що не знала, ким їй бути.

— Інколи ми всі робимо дурниці, — прошепотів він. — Ти просто робила їх частіше за інших. Була одна демониця, яка покохала людину. За законами Пекла це — зрада. Її почуття, а згодом і вчинки, визнали злочином. Вона мала бути страчена.

— Вона… — Карро ковтнула повітря. — Вона була мені близька?

Тиша згущувалася, мов перед бурею. Сонце за вікном сховалося за хмари.

— Ізіасе, прошу, — вона глянула на нього. Його рука м’яко торкнулася її щоки.

— Твоя сестра. Вона впала раніше за тебе, — нарешті мовив він. — Я вже не пам’ятаю точної причини. Мабуть, непокора. Але вона покохала. Віддано. До самозречення. Людину. Адмірала. Вона мріяла бути з ним вічно. І Пекло це знало.

Карро заплющила очі, намагаючись утекти від почутого.

— Він теж кохав її. Але не знав, ким вона є. Не бачив, що її темрява робить із ним. Одного ранку він повів цілу флотилію на загибель. Тисячі життів — усе заради неї. Вона хотіла зробити з нього демона, підживлювала його лють. Це було проти всіх правил. І тому, коли Кріолея не стала тим могутнім демоном, на якого сподівалося Пекло, — її стратили.

Карро зціпила зуби до крові. В її очах вирували лють, біль, відчай.

— Це… майже знищило його, — Ізіас взяв її за руки, розтиснув кулаки. — Темрява, як чорнило: її неможливо стерти, лише світло може очистити душу. Ти мала це зробити. Допомогти йому. Але не змогла. Не оговталася після втрати сестри. Вважала себе винною в її смерті. І його винним теж.

Карро важко видихнула. Сльози хлинули, як весняний дощ.

— Я… винна в тому, що він став демоном? А він… він мене захищав… забрав із Пекла, привів до фортеці… Він знав, хто я?

— Думаю, так, — Ізіас погладив її волосся, притискаючи до себе. Вона здригалася від беззвучних ридань.