Розділ 29.2

Повітря тремтіло, але не від темної сили демонів чи чаклунів. Карро кинула погляд на Кафце, проте старого чоловіка поряд не було – залишився її дядько, який міцно схопився за хрест, янгольський дарунок, і не відводив очей від неї. У Карро був кинджал, схований під пальтом ще в кабінеті Ізіаса. Справжній скарб, гострий та просочений янгольською енергією, міг серйозно зашкодити будь-якому демону, можливо, навіть Левіафану, хоча сама Карро в це не дуже вірила.

Трохи далі, біля старого, вкритого темним мохом будинку, вона спершу помітила великий горіх, а потім дівчинку, яка сумно дивилася великими очима й гойдалася туди-сюди. Біла, майже прозора шкіра, дрібне світле волосся – на вигляд їй було близько шести років. Шість. Коли вона померла. Карро вдихнула повітря, серце нещадно затопило болем і відчаєм.

– Привіт, – Карро не стала підходити ближче, бо не знала, як відреагує дівчинка. Чи справді той чоловік мав на увазі привидів? Чи щось інше блукає столицею, лякаючи тих, хто й так на межі?

– З ким ти розмовляєш? – запитав Кафце, непомітно підкравшись до демониці ззаду. Карро злякано скрикнула, схопилася за клинок і, побачивши знайомі очі, ледь не сплюнула й знову повернулася до дівчинки. Та ніяк не відреагувала на звук, лише продовжувала стежити своїми великими очима. А потім Кафце і сам помітив дитину.

– Душа дівчинки, – прошепотіла Карро. – Щось її не відпускає… або хтось, – мить потому додала й потерла перенісся, ковзаючи пальцями по холодній шкірі. – Раніше янголи боролися за кожну душу. Колись у святкову ніч мій наставник наказав мені забрати душу жінки, яка тяжко хворіла й помирала, тоді янголи зреагували на її молитву і прийшли, то чому зараз вони просто не можуть знищити джерело та врятувати душі? Що змінилося?

– Змінилося щось у самих душах людей, – з тривогою в голосі пояснив Кафце. – З падінням короля почалася ворожнеча не тільки у владі, а й у серцях людей. Вони зневірилися в янголах. Вірили, що ті можуть вплинути на будь-що, а вони не зуміли захистити навіть власного короля. Згодом, через кілька років, політика міністрів та нового уряду без монарха підірвала саму сутність релігії. Людям відкрився цікавий факт – янголи не можуть карати людей, не можуть силою впливати на їхні думки. Вони спостерігачі. Прості спостерігачі. Тому демону й вдалося десь тут, у самому центрі найбільшої столиці, розмістити джерело.

Слова Кафце віддавали неприємним поєднанням невизначеності та завмерлої перед ривком трагедії.

– Думаєте, демонічне джерело вхопилося за душі?.. – Карро затримала подих.

Кафце знизав плечима.

– Янголи можуть врятувати тільки ті душі, які бажають бути врятованими.

Карро зітхнула, здуваючи пасмо волосся з обличчя.

– Кожен хоче бути врятованим, не морочте мені голови.

Сумно хитаючи головою, він ледь помітно посміхнувся.

– Вони цього бажали до смерті. Зараз душі не розуміють, чого хочуть.

Б’ючись із янголами кілька разів, вона й не уявляла, наскільки складними можуть бути людські душі навіть після смерті. Хтось стає демоном, а хтось блукає світом. А когось зі зітханням та скрипом приймають небеса.

Вони мовчки дивилися на дівчинку, яка продовжувала своє монотонне гойдання. Туман навколо них ніби згущувався, роблячи постать примари ще більш примарною та нереальною.

– Ми можемо їй допомогти? – тихо запитала Карро, відірвавши погляд від дитини.

Кафце похитав головою.

– Якщо її душа не знайде спокою, ніхто не зможе. Ми ж шукаємо джерело, Карро, а не загублені душі. Хоча… – він замислився, дивлячись на дівчинку. – Якщо джерело пов’язане з цими душами…

– Що ти маєш на увазі?

– Певно демонічне джерело може живитися не тільки енергією, а й емоціями, спогадами, навіть незавершеними справами померлих. Якщо ці душі якимось чином прив’язані до нього, їхній біль може підживлювати його силу.

Карро здригнулася від цієї думки. Уявити собі, що чиїсь страждання стають чиєюсь могутністю, було огидно. Хоча так і діяли демони: вони розбещували душу, змушували забути свою людяність і стати потворою, жорстокою та кровожерливою.

Вона зробила кілька кроків до дівчинки, повільно наближаючись. Перешкодою був невеличкий дерев’яний паркан, що майже струх, і граційно перестрибнувши його, Карро опинилася у дворі й знову тихо промовила: «Привіт». Дівчинка перестала гойдатися, хмуро дивлячись з-під лоба на неї, але тихенько відповіла: «Привіт» і закрила долонями рот.

– Він нас почує, – прошепотіла дівчинка, дивлячись кудись у туман. Карро намагалася простежити за її поглядом, але крім густого та білого, як молоко, туману нічого не було. Можливо, там стояв будинок. Можливо, дівчинка дивилася просто вбік, бо там щось змусило її боятися, але воно було далеко.

«Чому демони отримали такий вплив?» – запитала вона себе, не знаходячи відповіді. Невже її батько це й планував? Смерть, хвороби та жах. Мороз пішов по шкірі.

– Я його не боюся, – зухвало промовила Карро, але тихо, щоб дівчинка не втекла. – Як тебе звати?

– Мене звати Лілі. А справді? – здивовано прошепотіла вона. – Ти не боїшся диявола?

– Диявола? – перепитала Карро, нахмурившись. – Ти маєш на увазі… – вона запнулася, не бажаючи вимовляти це ім’я вголос.