Розділ 29

Ранок був холодним і туманним. Карро спостерігала, як Кафце допивав уже другу чашку чаю, і сама допила свою каву, втомлено примруживши очі.

Ослабленому демону потрібен сон, але думки, сумбурні й незрозумілі, крутилися в її голові, мов жахливо написана книга, сторінки якої постійно перегортали туди-назад і не могли зупинитися на чомусь одному. Напевно, то був якийсь підручник зі збірником правил чи законів. Вночі вона майже не спала, а коли засинала знову, їй щось ввижалося.

— Ти виглядаєш втомленою, — якось глянув на неї дядько й потягнувся до свого молитовника. Карро зиркнула на нього, але мовчала доти, доки він знову не продовжив свої роздуми: — Невже демонам потрібен сон… Я ніколи б цього не подумав.

Для правдоподібності він навіть потер підборіддя, торкаючись довгими пальцями своєї бороди.

— А ще нас бажано годувати, — криво посміхнувшись, додала вона. Печиво, що лежало на тарілці, вона вже з’їла, хоча ще раніше Ізіас запросив її на сніданок, але через неприємні таємниці та небажання їх розповідати, Карро поводилася холодно, не реагуючи на його гучні хмикання, коли він подавав їй полуничний сироп до млинців чи намагався розговорити. Його таємниці, що ховалися за синім океаном його очей, роз’їдали груди. Він не приховував, наскільки важко про це згадувати, носити та оберігати в пам’яті, а ще гірше — розповісти.

— Цікаво, — прошепотів він, ковтнувши ще чаю.

Приміщення на першому поверсі вежі нагадувало вітальню. Зручні дерев’яні дивани з ніжно-рожевими подушками, набитими пір’ям, простий дерев’яний столик з вирізьбленим квітковим узором, пара тумб біля диванів, на яких стояли підсвічники зі свічками, живі квіти на підвіконні, а під сірими стінами стояли книжкові полиці, де подекуди стояли книги, і всі охочі могли взяти собі книжку. Тільки, як помітила Карро, там не було й сліду людської літератури, лише важкі для сприйняття посібники та правила «доброго тону» в компанії янголів. Карро хотіла розкрити одну книгу днем раніше, але в неї відібрали її зі словами, що для демонів книг ще не написано. Тож бажаючих демонів не було.

Але вчора Ізіас подарував їй коштовний примірник історії небес у золотій палітурці. І цьому Карро вже була безмежно рада.

— Ти ж запозичуєш енергію в іншого демона? — знову почухав бороду Кафце, ніби пригадуючи. Але це трапилося зовсім нещодавно, щоб його «пригадувати», якщо тільки немає проблем із пам’яттю. Карро мляво посміхнулася, дослухаючись до слів дядька. Вона відчула, як холодне ранкове повітря проникає в приміщення крізь щілини у вікнах, змішуючись із запахом чаю та воску від свічок.

— Не зовсім, — коротко відповіла Карро, не бажаючи вдаватися в пояснення.

Вона встала, пройшла повз диван, мимохідь поправивши подушку, і зупинилася біля вікна. Туман ззовні був настільки густим, що Карро здавалося, ніби хто туди вийде — зникне назавжди. А сама вежа розмістилася десь між небом і землею, у молочно-білому холодному світлі. І чим довше вона дивилася, тим туман ставав прозорішим. Вже за декілька хвилин вона бачила, як крізь пелену ранкового сивого марева ледь-ледь просвічували контури дерев — викривлених, та будинків. Все ж таки, вони досі на землі.

— Це схоже на те, що я її краду, — видихнула вона, кинувши швидкий погляд на дядька, щоб встигнути вихопити емоції.

— Мені не шкода цього демона, — зауважив він.

— А мені шкода. Сенектер мені нічого поганого не зробив. Він був вірним воїном, завжди допомагав, не покинув навіть коли ми зіштовхнулися з воїнами землі, — вона пригадувала все, що з нею трапилося у фортеці пекла, і складала ці спогади, мов бісеринки. Це були найкращі, хоча й непрості роки.

Хоча вона й розуміла, кому це розповідає, але думати, наскільки все жахливо, не хотілося. До камери Сенектера її підпускали тільки з охороною, про кожного відвідувача доповідали відразу Ізіасу, і коли цим відвідувачем ставала вона, вкотре за день, у головного янгола закінчувалося терпіння і починалися яскраві погрози, де він змальовував те, що зробить з нею демон, коли опиниться на свободі.

— Цей демон був твоїм другом? — в очах Кафце зблиснуло розуміння. Карро схилила голову, розтягуючи губи в сумній посмішці, і, почухавши щоку, легенько кивнула.

— Не те що другом, але коли тебе не залишають на поталу ворогу, то це вже щось значить. І чому попався саме він?

— Тому що шукав тебе, — у дверях з’явився Яссаріон, відразу впившись поглядом у Кафце, а потім перевів погляд світлих очей на Карро, яка відчула заціпеніння.

— У якому сенсі, шукав? — вона витончено підняла брову, стиснула руки в кулаки, відчуваючи невпинну хвилю незрозумілих емоцій: застарілий біль, який був шрамом, що болів на погоду, гнів на Яссаріона і вину, гірку, яка відразу осіла на язик і пекла в горлі.

Яссаріон криво усміхнувся.

— Я був, коли його спіймали, на кордоні. Він майже впорався. На допиті він сказав, що його відіслав Адмірал, щоб він знайшов тебе. Ну що сказати? Ти навіть своїх союзників зраджуєш та дуриш, а вони ризикують своїм життям! Знову! Всі ризикують, щоб чудовисько жило.

Карро мовчки дивилася на нього. Вона вже не була тією дівчинкою, яка дивилася в його очі й бачила весь світ. Тепер цей світ був ворожим, темним, повним ненависті та руйнування — світ став справжнім, скинув з себе всі маски. Яссаріон теж залишив свою, тільки незрозуміло коли саме… Ті спогади були як ескіз, який ніколи не стане цілісною картинкою.