Розділ 27

Доля, або, інакше кажучи, Ізіас, знову звела її з дядьком. Кафце Фоне сидів на лавці біля вежі янголів і насолоджувався сонячним днем. Зміни, що відбулися в ньому, Карро не тільки відчула, а й побачила – його борода стала менш кошлатою, він підстригся і, здавалося, помолодшав. Дорога в пекло більше не висіла над його шиєю, як гостре лезо гільйотини, і не була його єдиним майбутнім.

І що найдивніше, він був радий її бачити. У що, звісно, вона не повірила, і замість вітання промовила розпачливо:

– Вам не варто вдавати люб’язність. Я знаю, що ви відчуваєте до демонів.

Кафце стримано посміхнувся, почухав бороду й плеснув по лавці поряд із ним. Було схоже, що дядько намагався налагодити контакт.

– Не хочеш сісти, Карро?

Кафце Фоне вже прослухав рекомендації від наймудрішого янгола, деякі навіть занотував, щоб не забути, що не слід говорити племінниці.

– І навіть не будете гидувати, що біля вас сів демон? – не дивлячись на гострі слова, вона не відчувала злості, не хотіла образити Кафце чи якось йому зашкодити. Її цікавило одне: наскільки фальшива та поблажлива буде посмішка на його обличчі. Вона знала, що проти Ізіаса він не піде, і виконуватиме свою роль у цій незрозумілій історії.

Карро пішла на поступки і сіла на ту саму лавку, залишивши достатньо простору між собою та Кафце.

– Не мені щось вже говорити про душу, коли я зрадив власну, – розпачливо вигукнув він, з болем глянувши їй у вічі. Від його емоцій вона здригнулася, відчуваючи втому та гідливість, але не до нього, а до себе, адже таких сильних емоцій вона вже не відчуватиме. Темрява поглинула частину сильних емоцій, тих, що вибухали в ній, коли вона тікала з пекла і боролася за душу подруги та свою.

– Так, зраджувати власну душу – це у нас сімейне, – злегка посміхнулася вона, торкаючись язиком губ і зубів. Мовчання було напружене, наче вони мали сказати один одному так багато, поділитися секретами, думками і всім-всім, але Карро дивилася в очі цього чоловіка і думала: а навіщо? Навіщо відкривати душу перед кимось чужим? Те, що у них спільна кров, абсолютно нічого не значило. – То у чому полягає завдання Ізіаса? Що ми з вами будемо робити? Ходити по будинках і шукати джерело демонічної магії? – вона дістала з кишені документ, який засвідчував, що вона є посланцем янголів і має право перебувати у місті. Ізіас не раз повторював, щоб вона не загубила папірець, адже тоді їй доведеться переховуватись і обхідними шляхами знову шукати його компанію.

– Десь приблизно так, – кивнув він, знову почухавши свою коротку бороду. – Як мені пояснили янголи, демонічна магія не може довго триматися у світі людей, тому її чіпляють на щось. На якісь дорогі чи цінні речі. І джерело потрібно оновлювати або підтримувати.

– Хм, – Карро задумалася, глянувши на місто. – Тож ми будемо відвідувати хворих і шукати джерело. Як щодо того, що ви можете заразитися?

– Ця хвороба лікується, як мені пояснив Ізіас, на відміну від справжньої Чорної Смерті.

Наскільки добре пам’ятала Карро, люди постійно хворіли, і більшість з цих хвороб були досить природними, щоб янголи не втручалися. У монастирі часто хворіли, адже стіни були сирими та холодними, великі приміщення важко було нагріти до нормальної температури. Але це все були не демонічні хвороби, а звичайнісінькі, хоча інколи й смертельні.

Вона постукала нігтем по лавці й знову глянула на місто, що з цього боку проглядалося погано, але все ж проглядалося. Будинки жителів щільно притискалися один до одного та витягувалися вгору, як гриби. Десь будинки були маленькі, одноповерхові, десь росли вгору.

– І коли почнемо? – без ентузіазму запитала вона.

– Завтра з ранку, – пробормотів Кафце, кинувши на неї погляд. У його очах світився якийсь суміш втоми і надії, але вона не стала на цьому зупинятися, тому просто кивнула, сидячи поряд із дядьком. – Карро…

– Що? – вона повільно вдихнула повітря, насолоджуючись спокоєм, якого ніколи не вистачає. Весь час життя паплюжить цю мить щастя, варто тільки сказати чи подумати «Яке прекрасне життя», і все стирається, розливаються чорні фарби, що несуть у собі смуток, печаль, біль. І всі вони якісь нещасні, побиті, знесилені, знову встають і знову живуть.

– Я хотів ще раз подякувати тобі за спасіння Анни. Ця дівчинка такого не заслуговувала… – почав він, але очі Карро потемніли, і вона пирхнула.

– Так. Вона цього не заслуговувала, але ви обрали не найкращий шлях довести, що демони чудовиська! І я не хочу про це говорити більше. Ви не знаєте, як там у пеклі, – Карро здригнулася. Їй хотілося обійняти себе за плечі. Вона сумувала за Анною, за її турботою, за теплою заспокійливою посмішкою, за їхніми розмовами.

Їй хотілося сказати більше. Розповісти ті жахіття, описати замок Левіафана і відчути, як Кафце охоплює відчай вини, але не стала. Замовкла, зціпила зуби і думала, а потім кинула погляд на нього, і заглянула дядьку в очі. Він усе розумів, він шкодував, роками мучив себе і своє тіло і знав, що мусить за це заплатити.

– Я б ще з тобою хотів поговорити про декого… – з острахом почав він.

– Я не буду говорити про батька, – відмахнулася вона, сціпивши зуби та гучно видихнувши.

– Ні, не про нього. Про Яссаріона, – Кафце торкнувся теплою долонею її руки. Карро розгублено моргнула, а потім опустила погляд на його долоні.