Розділ 27

Доля, або, інакше кажучи, Ізіас, знову звела її з дядьком. Кафце Фоне сидів на лавці біля Вежі янголів і насолоджувався сонячним днем. Зміни, що відбулися в ньому, Карро не лише відчула, а й побачила: його борода стала охайнішою, він підстригся і, здавалося, помолодшав. Дорога в Пекло більше не висіла над його шиєю, наче гостре лезо гільйотини.

Найдивнішим було те, що він радий її бачити. У що, звісно, вона не повірила і замість вітання розпачливо промовила:

— Вам не варто прикидатися люб’язним. Я знаю, що ви відчуваєте до демонів.

Кафце стримано посміхнувся, почухав бороду й плеснув по лавці поруч. Було схоже, що він намагався налагодити контакт.

— Не хочеш сісти, Карро?

Кафце вже отримав рекомендації від наймудрішого янгола — деякі він навіть занотував, щоб не забути, про що не варто говорити з племінницею.

— І навіть не гидуватимете тим, що поруч сів демон? — попри гострі слова, вона не відчувала злості. Карро цікавило одне: наскільки фальшивою і поблажливою буде посмішка на його обличчі. Вона знала, що проти Ізіаса він не піде і виконуватиме свою роль у цій незрозумілій грі.

Карро пішла на поступки й сіла, залишивши достатньо простору між собою та Кафце.

— Не мені говорити про душу після того, як я зрадив власну, — розпачливо вигукнув він, болісно глянувши їй в очі. Від його емоцій вона здригнулася, відчуваючи втому. Темрява поглинула частину того, що вибухало в ній, коли вона тікала з Пекла.

— Так, зраджувати власну душу — це у нас сімейне, — злегка посміхнулася вона, торкаючись язиком губ. Мовчання було напруженим. Вони мали сказати одне одному так багато, поділитися секретами, думками, але Карро дивилася в очі цього чоловіка і думала: навіщо? Те, що у них спільна кров, нічого не означало. — То в чому полягає завдання Ізіаса? Ми будемо ходити по будинках і шукати джерело демонічної магії?

Вона дістала документ, який засвідчував, що вона є посланницею янголів. Ізіас не раз повторював, щоб вона не загубила цей папірець, інакше їй доведеться переховуватися.

— Десь приблизно так, — кивнув він. — Як мені пояснили, демонічна магія не може довго триматися у світі людей, тому її «чіпляють» на цінні речі. Джерело потрібно оновлювати або підтримувати.

— Хм, — Карро замислилася, оглядаючи місто. — Отже, ми будемо відвідувати хворих. А як щодо того, що ви можете заразитися?

— Ця хвороба лікується, як пояснив Ізіас, на відміну від справжньої Чорної Смерті.

Наскільки пам’ятала Карро, люди хворіли постійно, і більшість недуг були природними. У монастирі часто хворіли, адже стіни були сирими та холодними, проте це були звичайні хвороби, а не демонічні.

— І коли почнемо? — без ентузіазму запитала вона.

— Завтра зранку, — пробурмотів Кафце, кинувши на неї погляд. У його очах світилася суміш втоми й надії.

— Карро…

— Що? — вона вдихнула повітря, насолоджуючись рідкісним спокоєм. Життя постійно паплюжило такі миті: варто було подумати «яке прекрасне життя», як усе стиралося, розливаючи чорні фарби смутку.

— Я хотів ще раз подякувати тобі за спасіння Анни. Ця дівчинка такого не заслуговувала… — почав він, але очі Карро потемніли.

— Так. Вона цього не заслуговувала, але ви обрали не найкращий шлях, щоб довести, що демони — чудовиська! І я не хочу про це говорити. Ви не знаєте, як там, у Пеклі, — Карро здригнулася. Їй хотілося обійняти себе за плечі. Вона сумувала за Анною, за її турботою, за теплою посмішкою.

Вона зціпила зуби, дивлячись на дядька. Він усе розумів, він шкодував і знав, що мусить спокутувати провину.

— Я б хотів ще поговорити про декого… — з острахом почав він.

— Я не буду говорити про батька, — відмахнулася вона.

— Ні, не про нього. Про Яссаріона, — Кафце торкнувся теплою долонею її руки.

— Про нього також не хочу. Що може бути цікавого в тому, що колишній захисник хоче мене знищити? — серце болісно стиснулося. Здавалося, за стільки років вона звикла до думки, що Яссаріон її ненавидить.

Кафце зітхнув, намагаючись знайти слова, які не порушили б крихкої рівноваги, але було запізно.

— Він буде моїм ворогом до останнього, — промовила вона більше для себе. — Він сам цього бажає.

— Ти так не думаєш, — відповів Кафце, похитавши головою. — Я знаю, що між вами було… щось більше. І ти знаєш, що його боротьба з тобою — це не просто ненависть.

Карро гірко посміхнулася, підвівши голову. Очі її були холодні.

— Яссаріон більше не той янгол, якого я знала. І не намагайтеся мене повчати. У тому, що з ним сталося, я не винна, а тепер мені байдуже, що він відчуває. Він зробив свій вибір, і я теж.

Карро було нестерпно сидіти поруч і слухати про його «шлях до розуміння», коли Яссаріон сам бажав її вбити.

— Я хочу пройтися містом, — рішуче промовила вона й підвелася.

— Але ж Ізіас…

— Ізіас мені нічого не забороняв, — різко відрізала вона. — Вбивати людей я точно не збираюся, якщо ви хвилюєтесь.