Розділ 26

— Ні! Благаю! — її власний крик лунав ніби крізь товсту ватяну ковдру. Карро не була впевнена, що цього разу їй пощастить вижити після зіткнення з янгольською силою.

Ізіас посадив її в крісло-гойдалку, міцно стиснув плечі й намагався змусити подивитися йому у вічі.

— Ти маєш боротися з темрявою, — впевнено заявив янгол.

Карро ледь стримала бажання подивитися на нього, як на дурня.

— Навіщо? — зломлено прошепотіла вона, підводячи погляд темних очей.

По тому, як скривився янгол, вона здогадалася — її очі зараз точно не сірі.

— Все своє нікчемне життя я борюся з нею, але щоразу повертаюся на початок. Навіщо мені тепер захист від Левіафана?

У що ж вірити? В руках янголів вона — те саме знаряддя, що й у руках демонів. Яскравий, але тимчасовий спалах непокори та віри лише знову занурив її в ту саму безодню, звідки вона так ретельно вибиралася. Новий, чемно підписаний договір знову відібрав будь-які шанси на щось краще, ніж бути прапором у війні між Раєм і Пеклом, який тягнуть кожен на свій бік.

Тепла долоня янгола торкнулася її щоки.

— Ти казала, що печать може допомогти стримати темряву? — стримано запитав Ізіас. У його очах вона помітила небезпечний вогник — щось давно поховане під пилом і кам'яними плитами, щось, чого вона не могла розпізнати, але що їй не подобалося.

Карро спробувала дихати. Легені розривало болем, наче вона пробігла кілька миль без зупинки.

— Ні, я не впевнена, — похитала головою вона.

Темрява не вщухала, вона підкорювала її тіло, ліпила з нього все, що хотіла. Колись Карро сама відкрила їй серце й душу, а тепер вона належала їй. То чому ж темрява мала зупинятися зараз?

Біль сягнув горла, і Карро інстинктивно торкнулася його, та Ізіас перехопив її руки й міцно притиснув їх до її колін.

— Ми зараз все владнаємо.

Він говорив спокійно, виважено. Але ці слова вже нічого для неї не значили.

Її віддали темряві. Все. Більше немає за що боротися. Вона переможена, а янголам завжди було байдуже до неї. Раптова самотність гостро заколола під ребром, шпиняючи серце.

«Мені потрібно перестати жити ілюзіями», — подумала Карро, з тривогою відчуваючи, як Ізіас тягнеться до її серця. Його м'яка долоня лягла на те саме місце, де вона нещодавно торкалася Сенектера, — не прямо на серце, а трохи праворуч.

— Це так боляче, — довірливо зізналася вона.

Ізіас лише зітхнув. Але руку не прибрав — натомість шумно видихнув через ніс, випустивши повітря крізь стиснуті зуби.

— Я знаю. Я буду поруч. Просто тримайся, маленький демоне.

Просто тримайся.

Карро ледь не розсміялася. Але янгол не дав їй навіть поворухнутися.

— Я тобі не ворог. Я не хотів завдати тобі болю, Карро, — тихо промовив Ізіас, дивлячись на неї своїми бездонно-синіми очима. Вони ніби стали ще яскравішими, ніби їхня глибина кликала її в забутий океан світла й спогадів. Спогадів про те, як вона колись відмовилася від світла.

Карро затримала подих, відчуваючи, як світло навколо неї зав'язується у вузли.

— Це буде трохи змінена печать, — стиха додав він.

І біль наповнив її нутрощі.

Карро не пам’ятала, чи кричала вона, чи вищала, мов заколена тварина. Біль був такий глибокий, що пронизував шкіру, просочувався у саму душу, просувався венами й судинами. Темрява спалахувала, світло гарчало, як дикий звір, зішкірившись на темряву. Безумна битва двох протилежностей, сутностей, які керували цим світом.

«Печать має стримати», — хтось шепотів їй на вухо.

Напевно, це був Ізіас. Бо більше б ніхто не наважився торкнутися демона.

Карро не могла дихати. Вона хапала ротом повітря, але кисню не було, щось заповнило її горло, легені. Її зігнуло навпіл, і криваві плями впали на чисту сяючу підлогу.

— Все добре. Все буде добре, — їй витерли губи чимось м’яким. — Дихай, Карро.

Вона не могла. Досі. Усередині боліло надто сильно, щоб дихати. Навіть серце билося важко й глухо, віддаючи у вуха, наче старий механізм, що ледь рухався, важко чіпляючись за грані.

— Дихай, — голос Ізіаса знову прорізав її поранену свідомість. Карро його проігнорувала.

Якби могла, вона б сказала, що дихати боляче. Простіше не дихати. Адже саме це шепоче темрява.

— Карро, дихай, — він натиснув їй на живіт чи груди — вона не розібрала. Все тіло було немов одна відкрита рана, і не залишилося жодного місця, яке б не боліло. Але за мить він знову натиснув на її груди — і змусив її вдихнути.

— Ось так, Карро. Вже краще. Дихай.

Повітря здавалося крижаним, воно обпікало горло й легені. Вона ледь відкрила очі, щоб побачити, що вони стоять перед відчиненим вікном. Яскраве світло сліпило, і вона знову заплющилася, мріючи, щоб усе це скоріше скінчилося.

— Я жива. Диво якесь, — пробурмотіла вона й схилилася до підвіконня.

Ізіас не відпускав її, але зараз це вже не бентежило.