Розділ 25

Колись Карро була ще тією мрійницею. Навіть у пеклі вона тішила себе мріями, сподіваннями, дозволяючи заповнювати безмежну темряву яскравими, вигаданими картинками. Це було так легко, так приємно. Приємно не відчувати холодної реальності, що пахла кров’ю та потом.

Зараз Карро майже не мріяла. Яскраві образи зникли — рожеві й жовті фарби змішалися з чорною, сірою, фіолетовою і криваво-червоною. Світлі відтінки вицвіли назавжди. Тому, лежачи у маленькій, майже затишній кімнаті, вона чекала. Чекала, коли її виженуть. У підземелля, де волога збирається на стінах, де зі стелі звисають гачки та важкі ланцюги — все те, що так пасує демонічній істоті.

Ізіас, натомість, був до неї вкрай милим, ввічливим, стриманим. В його очах не було ненависті — і це бентежило.

— То що я маю робити? — Вона похитувалася на стопах, час від часу кидаючи погляди на двері. Ізіас когось чекав. Його нетерпіння передавалося й їй.

— Познайомлю тебе з кимось. А потім розповім план дій, — махнув рукою, ніби закликаючи її не метушитися.

Карро помічала: цей крижаний янгол хвилювався. Кутик його рота ледь помітно сіпався, ніздрі роздувалися частіше, ніж зазвичай, а уважний погляд бігав з одного документа на інший. Вона розмірковувала, чи не почати хвилюватися й самій. Але часу на це не лишилося — у двері постукали.

До кімнати протиснувся худорлявий чоловік із короткою чорною бородою, трохи невпевненим поглядом і вбранням, що здалеку нагадувало монаший одяг. Але зблизька… Карро не знала, як назвати ці елементи.

Вона здогадалася, хто це міг бути. Вже бачила його.

— Світлого дня вам! — привітався він, швидко зиркнувши на Карро. Вона завмерла, подібно до фарфорової статуї у головному музеї столиці. Ті статуї мали такий самий дурнуватий вираз обличчя, як і вона зараз.

Кафце Фоне теж її впізнав.

Карро відступила на кілька кроків, перевела погляд з дверей на вікно. Вона вже знала, що він її дядько. Знала, що він ненавидить демонів так само, як і вона — теж. Але більше за все вона не хотіла зустрічатися ні зі священниками, ні з родичами. А те, що Кафце поєднував у собі обидві ці категорії, змушувало кров у жилах холонути.

Втекти вона не встигла.

Ізіас міцно схопив її за лікоть, чекаючи, поки перша паніка мине, поки Карро прийде до тями.

— Дорослі демони не вискакують у вікно, — прошепотів він їй на вухо, і його гаряче дихання обпекло шкіру. Одна рука лишалася на її лікті, інша — на талії, не даючи й поворухнутися.

— А що робити, якщо вікно — єдиний надійний варіант уникнути небажаної зустрічі? — пробурмотіла вона, ковтаючи гірку слину. Краще б він її придушив, ніж знайомив із родичами.

Які родичі можуть бути в демона?

Кафце застиг.

На його чолі виступили краплини поту, а погляд змусив Карро здригнутися — пронизливий, повний болю та сум’яття. Співчуття.

Вона випрямилася, як перед боєм.

Співчуття їй було непотрібне.

— Тепер ви можете познайомитися офіційно, — легенько підштовхнув Карро Ізіас.

Що відчував патер, коли янгол знайомив його з демоном, що колись була його племінницею, Карро не знала. Але її охопив жах. Про що можуть говорити священнослужитель і демон, який утік із Пекла?

— Хоча б про те, що ти врятувала його душу, — пробурмотів Ізіас.

Коли Карро зробила крок назад, то наштовхнулася на янгола. Він притримав її за зап’ястя правою рукою, водночас гарячково розтираючи світлу шкіру. Через цей рух вона не відразу його зрозуміла, не одразу збагнула, про яке спасіння йде мова. Патер, натомість, відреагував миттєво: його очі спалахнули нерозумінням, а потім він витер чоло носовою хустинкою.

— Так, любий друже. Я не помилився, — Ізіас не став знову підштовхувати Карро до родича, ніби вже відкинув ідею слізливого возз'єднання.

Він дивився на неї очима, що сяяли теплотою. Щоразу Карро доводилося задирати голову, щоб розгледіти емоції янгола. Вона пам'ятала, яким крижаним і кам'яним міг бути Ізіас, але зараз його сині очі не нагадували океан, де плаває холодна крига. Скоріше вони були теплими водами, де причаїлися барвисті риби-папуги, про які вона колись читала.

— Про що ви? — нарешті промовив патер.

Карро почула його голос. Це був не голос її батька. Ні. У Кафце був свій голос — трохи хрипкий, нетерплячий від емоцій, але глибокий, спокійний, рівний, як ліс у тіні під час спеки.

— Про те, що твоя племінниця врятувала загублену тобою душу, Кафце, — Ізіас усміхнувся краєчком губ. Його тепла долоня досі легенько притримувала її за зап’ястя. Карро не посміла вирвати руку. Та й не хотіла. Тепло, що йшло від нього, було приємним.

— Анну? — пошепки вимовив Кафце, відсахнувшись.

Ноги більше його не тримали. Ледве діставшись до дивана, він упав на нього й затулив обличчя рукою.

Навіть без демонічної енергії, без пітьми, Карро відчувала його емоції кристально чисто, ніби воїни світла ніколи не обрізали її зв'язок із темрявою. Чужий біль пульсував у повітрі. Йому назустріч вибухнула радість, що раптово осяяла похмурий кабінет. І хоча це була найвища точка міста, сонце заходило сюди так, ніби вежа стояла на північному боці, де завжди було мало світла. Потім прийшов сором — гіркий, мов перець. А потім — шквал емоцій, який майже збив її з ніг.