Розділ 24

Політ скінчився занадто швидко — Карро навіть не встигла сповна насолодитися вільним повітрям, що згустилося високо над землею сірими хмарами. Щойно янгол відпустив її, вона зробила кілька кроків убік і озирнулася.

Це була столиця — оспівана в піснях, прославлена в легендах, казках і романах. Але Карро бачила лише Вежу янголів, як її називали в народі, та безліч крихітних будиночків, що тулилися один до одного так щільно, ніби між ними міг пролізти хіба що невеликий пес.

— Нам туди, — Ізіас кивнув у бік вежі.

Карро невпевнено рушила слідом. Здалеку споруда не здавалася велетенською, але чим ближче вони підходили, тим вищою і масивнішою вона ставала.

— Небесна фортеця все одно більша, — буркнула вона собі під ніс, та янгол почув і криво посміхнувся.

— А ще фортеця вища. І падати з неї болючіше.

З цим Карро не могла не погодитися. Жах падіння досі пульсував у ній, каменем осів у грудях, переламаними ребрами впився в легені. Біль був невимовним, тому вона обхопила себе руками, намагаючись відволіктися. Погляд ковзнув на маленький будиночок поруч із вежею — непоказний, схований від світу деревами та кущами.

— Хто живе поряд із вежею?

Ізіас задумливо кивнув, ніби не почувши її, а потім різко зупинився. Карро не встигла загальмувати й врізалася в нього, тихо зойкнувши.

— Пробачте! — вона відскочила, піднімаючи руки в жесті вибачення.

— Карро, я сподіваюся, ти не вважаєш мене дурнем. Дурень у нас тільки один, і ти знаєш його ім’я. Перш ніж кидатися такими словами, він мав добре подумати. А раз це виявилося для нього непосильним, то мені потрібна правда. Усе, що ти пам’ятаєш про своє людське життя — ти мусиш розповісти.

Його голос звучав спокійно й впевнено, без тиску. Кутики губ ледь вигиналися в посмішці, а постать уже не викликала страху.

— Демони не використали лотос забуття, — вона кивнула, облизуючи пересохлі губи. Їй хотілося пити, хотілося сісти, але погляд Ізіаса змусив її затримати подих — він виглядав шокованим.

— Адмірал і Абадд хотіли його застосувати. Мортіферекс навіть знайшов лотос, але… вони погодилися не використовувати його за умови, що я покірно навчатимуся бути стражем фортеці й не згадуватиму янгола, який мріє мене вбити. Яссаріон був додатковим стимулом не залишати межі фортеці.

Ізіас повів її до вежі, кивнув кільком янголам біля входу й провів до свого кабінету на самому верху. Рани досі нили, але Карро мовчки піднімалася сходами, втупившись у спину провідника.

Його кабінет був віддзеркаленням свого власника: велике приміщення, поділене на зони, нагадувало центр управління — якщо не всесвітом, то принаймні всіма янголами на землі. Біля широкого вікна височіли рослини з ніжно-рожевими квітами. Поряд стояло крісло-гойдалка з вишитими подушками, на яких хвилювалося зелено-синє море. Далі височіла книжкова шафа, повна фоліантів, старіших за сам світ. На столі лежала купка документів, чорнильниця та темна шкіряна книга. У повітрі змішалися запахи старих сторінок і дивних парфумів.

Карро глибоко вдихнула — це була нова реальність, де янгол не намагався її вбити. Ізіас зняв плащ, дістав із шафи два стакани й налив у них води.

— Пий, — сказав він, спіймавши її погляд.

Карро несміливо посміхнулася й сіла в крісло, стискаючи склянку.

— Що ви хочете знати? — хрипко запитала вона.

— Перш за все — як до тебе ставився Яссаріон.

— І ви мені повірите? — Карро зітхнула, повертаючись у реальність. — Не думаю, що хтось там… — вона вказала пальцем угору, — захоче слухати демона як свідка.

— Карро, для тебе я просто Ізіас. І я — не «хтось там», — він усміхнувся. Його сині очі вп’ялися в неї, випромінюючи могутність, схожу на океанські хвилі.

— Добре… — вона виграла хвильку і опустила погляд. — Яссаріон мене оберігав. Завжди. У пансіоні при монастирі було важко, я часто залишалася без їжі через свій характер. Він приносив мені хліб. Не знаю, де він його знаходив, але це була найбільша радість. Ми таємно їли яблука — зелені, кислі, іноді навіть гіркі, але вони здавалися найсмачнішими у світі. Яссаріон зцілював мої рани. Ті, що можна було сховати від монахинь.

— І коли він змінив своє ставлення до тебе? — обережно спитав Ізіас.

— Мені було шістнадцять. Тоді ми вперше поцілувалися, — Карро випередила його запитання. — Можливо, саме тоді щось у мені змінилося. Я стала ближчою до Пекла. І він це відчув.

Ізіас зітхнув.

— Навіть якщо так, це жалюгідне виправдання.

— Янголи вміють кохати? — спитала Карро.

— А демони? — відповів Ізіас питанням на питання.

Карро мовчала. Вона не знала відповіді.

— Хочеш, розкажу історію одного демона? Він просить забути її, але ні небеса, ні Пекло не забувають того, на що здатна кохаюча людина.

Море було його долею. Дитинство скінчилося швидко. Ніхто не візьме на службу мерзенного сироту, бродягу, у новостворений флот. Величезні кораблі захоплювали його дух. Він вивчав їхню будову, малював схеми, шукав прогалини. А зранку повертався до важкої праці: тягати ящики. Одного дня він привів знайомого до своєї кімнати, щоб віддати стару куртку. Але той чолов'яга, прокравшись усередину, поцупив усі його папери. Хотів продати схеми, та його злочин став щасливим квитком для Адмірала.