Розділ 24

Політ скінчився занадто швидко, обірвавшись за лічені миті — так, що Карро навіть не встигла сповна вдихнути вільного повітря, що згустилося високо над землею сірими хмарами. Щойно ангел відпустив її, вона зробила кілька кроків убік і озирнулася.

Це була столиця — та сама, оспівана в піснях, прославлена в легендах, казках і романах. Але Карро бачила лише Вежу ангелів, як її називали в народі, та безліч маленьких будиночків, що тулилися один до одного так щільно, що між ними, здавалося, міг пролізти хіба що невеликий пес.

— Нам туди, — він кивнув у бік вежі.

Карро невпевнено рушила слідом. Здалеку Вежа не здавалася такою велетенською, але чим ближче вони підходили, тим вищою і масивнішою вона ставала.

— Небесна фортеця все одно більша, — пробурмотіла вона собі під ніс, та ангел почув і криво всміхнувся.

— А ще фортеця вища. І падати з неї болючіше.

З цим Карро не могла не погодитися. Жах падіння все ще пульсував у ній, каменем осів у грудях, переламаними ребрами впився в легені та шлунок. Біль неможливо було передати словами, тому вона обхопила себе руками, намагаючись знайти щось, за що можна зачепитися, щоб перевести увагу.

Погляд ковзнув на маленький будиночок поряд із вежею — невеликий, не такий білосніжний, як інші, схований від світу деревами та кущами.

— Хто живе поряд із вежею? Це якісь особливі люди?

Ізіас задумливо кивнув, ніби не почув її, а потім різко зупинився. Карро не встигла загальмувати й врізалася в нього, тихо зойкнувши та схопившись за його плащ.

— Пробачте! — вона відскочила, піднімаючи руки в жесті вибачення.

— Карро, я сподіваюся, ти не вважаєш мене дурнем. Дурень у нас тільки один, і його ім’я ти вже знаєш. Перш ніж кидатися такими словами, він мав добре подумати. А раз це виявилося для нього непосильним, то мені потрібна правда, Карро. Усе, що ти пам’ятаєш про своє людське життя, — ти маєш розповісти.

Його голос звучав спокійно й впевнено, без тиску чи ненависті. Кутики губ ледь вигиналися в посмішці, а його постать уже не викликала страху, як під час першої зустрічі.

— Демони не використали лотос забуття, — вона кивнула, облизуючи пересохлі губи. Їй хотілося пити. Хотілося сісти, бодай просто на землю. Але погляд Ізіаса змусив її затримати подих — він був шокований.

Тому вона невпевнено продовжила:

— Адмірал і Абадд хотіли його використати. Мортіферекс навіть знайшов лотос, але… ми… вони погодилися його не застосовувати за умови, що я покірно навчатимуся бути стражем фортеці й не забуду ангела, який мріє мене вбити. Яссаріон був додатковим стимулом не залишати межі фортеці та прилеглих територій.

Ізіас повів її до вежі, кивнув кільком ангелам, що стояли при вході, й провів до свого кабінету на самому верху. Рани досі нили, ноги боліли, але Карро мовчки піднімалася сходами, втупившись у спину ангела.

Його кабінет був віддзеркаленням його самого. Велике приміщення, поділене на зони, нагадувало центр управління всесвітом — або принаймні всіма ангелами на землі. Біля широкого вікна, в горщиках, височіли рослини з ніжно-рожевими квітами. Поряд стояло крісло-гойдалка з вишитими декоративними подушками, на яких хвилювалося зелено-синє море. Далі височіла книжкова шафа, наповнена фоліантами, старішими за сам світ. На великому столі лежала купка документів, чорнильниця, темна шкіряна книга, кілька шкіряних крісел. У повітрі змішалися запахи старих книг і дивних парфумів.

Карро глибоко вдихнула — нова реальність, де ангел не намагався її вбити.

Ізіас зняв плащ, витяг із шафи два стакани й налив у них щось. Спіймавши її погляд, сказав:

— Це лише вода.

Карро несміливо посміхнулася й сіла в крісло, стискаючи склянку.

— Що ви хочете знати? — хрипко спитала вона, роблячи ковток.

— Перш за все — як до тебе ставився Яссаріон.

— І ви мені повірите? — Карро зітхнула, повертаючись у реальність. Химерні істоти залишилися в Пеклі. Тут химерна лише вона. — Не думаю, що хтось там… — вона вказала пальцем угору, — захоче слухати демона як свідка.

— Карро, для тебе я просто Ізіас. І я — не «хтось там», — він усміхнувся. Його зосереджені сині очі вп’ялися в неї, а сила й могутність, що виходили від нього, нагадували океанські хвилі.

«Ось так би виглядав володар океану», — подумала вона, усміхаючись своїм думкам.

— Добре… — вона кашлянула, виграючи собі ще хвильку, і опустила погляд. — Яссаріон мене оберігав. Завжди. У пансіоні при монастирі жилося важко, я часто залишалася без їжі через свій характер і небажання слухати монахинь. Він приносив мені шматки хліба. Я не знаю, де він їх знаходив, але це була найбільша радість. Ми таємно їли яблука — зелені, ще кислі, іноді навіть гіркі, але вони здавалися найсмачнішими у світі. Яссаріон зцілював мої рани. Ті, що можна було сховати від монахинь.

— І коли він змінив своє ставлення до тебе? — обережно спитав Ізіас.

— Мені було шістнадцять. Тоді ми вперше поцілувалися, — Карро випередила його запитання. — Можливо, саме тоді щось у мені змінилося. Я стала ближчою до Пекла. І він це відчув.