Розділ 22

Карро вагалася. Розпечені, ніби на сонці, пустелі думки неслися теплими вітрами, а тіло тремтіло від емоцій. Вона ще не навчилася реагувати спокійно на всі ці пропозиції, які здавалися простими, зрозумілими та привабливими, і тільки ніхто не говорив про підводні камені.

— Що буде, коли моя допомога стане не потрібна? — прохрипіла вона. Ізіас зробив крок до неї.

Карро силою змусила себе стояти на місці: статура Ізіаса була міцною, а не велетенською, та він все одно був ширший за неї в плечах і вищий, а з його могутністю вона відчувала себе якоюсь комашкою. Хороброю комашкою. Тільки очі, хоч і холодного кольору, були теплими, не колючими, як у їхню першу зустріч у далекому містечку.

— Не знаю. Все буде залежати від тебе, — знизав плечима янгол, таємниче посміхаючись і підняв руку, ніби хотів її торкнутися, змусити подивитися йому в очі та не опускати погляд. Але втримав своє бажання і сховав руку за спину. — Світ усе ще вимагає бути на якійсь стороні. Сірі лише люди, для нас існує або світло, або темрява.

— Мені сказали, що я вже одного разу зрадила світло, отже мій шлях все одно лежить у пекло, скільки б я не тікала? — їй хотілося з кимось поділитися почутим, з кимось мудрим, хто бачив цей світ не одне століття. Кажучи це, вона боялася, що янгол просто розвернеться, знаючи, що вона навічно віддана пеклу, але Ізіас її здивував.

Вона вперше чула, як янгол сміється. Його сміх був приємним, щирим та дещо теплим, якщо вона вірно вхопила його емоції. Тому здивовано глянула на нього, звівши чорні брови.

— Що смішного?

— Тому що ти не перестаєш мене дивувати, маленький демон, — враз заспокоївшись, промовив янгол, очі ж залишалися теплими. — Воїни землі розірвали твій зв'язок з темрявою, вони землі дали тобі можливість обрати ще раз. Думаю, це останній бій світла і темряви за твою душу.

— Від моєї душі вже залишилася дірява ганчірка. Який ще бій? — Карро не втрималася від нервового смішка.

Янгол хмикнув.

— Як з вами всіма тяжко, — додала Карро. — Скільки часу в мене буде подумати?

— Поки ти думаєш — гинуть люди. Даю тобі три дні.

— Символічно, — покивала Карро, вдаючи, що їй усе одно. Згадки про той жахливий день, коли вона мала вкрасти за наказом душу бідної жінки, досі не забулися. Демони дійсно краще відчували хворобу, можливо, через те, що вони й самі її розповсюдили по людських поселеннях? Карро стиснула вологі долоні й видихнула холодне повітря. — Це буде якийсь магічний договір?

— Так. Майже, — задумливо кивнув янгол і провів долонею по волоссю, повертаючи свій холодний та всезнаючий погляд на неї. — Поговоримо завтра. Я розповім детально умови та твою участь у цьому всьому. А тепер йди, бо я ще не лікував демонів від застуди.

Карро знизала плечима, опустивши погляд на свої босі ноги. На вулиці дійсно було холодно, а це був не той холод, що пронизував пекло і стіни його демонічних замків.

— Дякую, — вона поглянула на янгола, заглядаючи в його сині очі. Ізіас, мабуть, був найбільш мудрим янголом, який зустрічався на її шляху, і найзагадковішим, тому що не намагався її вбити.

— Йди, маленький демоне, — він підійшов до неї, схопив за плечі та підштовхнув до входу у фортецю. Карро легенько посміхнулася; їй було приємно відчувати турботу, навіть від ворога.

На ранок Анна нічого не пам'ятала. Посміхалася, як завжди. Карро лише втомлено зиркала на неї, плануючи переставити ліжко до дверей на ніч, якщо сьогодні не скаже Ізіасу «так».

Карро ліниво дивилася, як Анна заварює чай у скляному чайничку, як прозора вода набуває зеленого кольору. Вона не хотіла вилазити з теплого ліжка. Рани на її тілі ще давали про себе знати, синці на ногах ховалися під одягом, але Елонар особисто нагадував їй відвідати цілительку. Такі рани не загоюються швидко, і їй знову потрібно було намазати їх холодною маззю і випити кілька еліксирів. Пригадуючи яскраві пляшечки, Карро відчувала, як серце крається за Мортіферекса. Левіафан, певно, покарав демона за допомогу. Серце, по дурному, важко гупало в грудях. Демони не мали права відчувати біль душі чи серця — згідно з усіма законами, у них не було ані того, ані іншого, лише жорстокість, що межує з покорою.

— Про що ти думаєш? — запитала Анна, ставлячи чашку на столик.

— Про Мортіферекса, — зізналася вона, заплющивши очі. У її уяві Левіафан вже мучив бідолашного демона, і все це через неї. Зітхання не вдалося стримати. Сівши поряд, Анна поклала руки на її плечі, злегка притискаючи до себе.

— Карро, йому не одна сотня років. Я колись чула, що він був цілителем самого диявола і не останнім демоном в ієрархії. Тому я точно знаю, що він знав, що робив. І якщо він вирішив допомогти, то шляхи відходу собі точно придумав.

Анна говорила впевнено. Роки в пеклі навчили її обережності, але досі не забрали віру. Те, як вона почала оживати, частіше посміхатися, не могло не викликати посмішку в Карро. Цю мить, на усвідомлення власної свободи, хоча й обмеженої територією фортеці, не хотілося відбирати.

— Дякую, — прошепотіла Карро і нарешті злізла з ліжка. У невеличкому дзеркалі на неї дивилася бліда демониця, роги якої майже не було видно, а очі залишилися такими ж сірими, з іскрами болю, страху і відчаю перед вибором. Вона знову мала віддати своє життя комусь, але змогла зібратися, щоб відчайдушно вступити в бій з усім світом.