Розділ 22

Карро вагалася. Думки, розпечені, ніби на сонці пустелі, неслися теплими вітрами, а тіло тремтіло від емоцій. Вона ще не навчилася реагувати спокійно на пропозиції, що здавалися простими, зрозумілими та привабливими, але про «підводні камені» яких ніхто не згадував.

— Що буде, коли моя допомога стане непотрібною? — прохрипіла вона.

Ізіас зробив крок до неї. Карро силою змусила себе стояти на місці: статура янгола була міцною, він був ширшим у плечах і вищим, а поруч із його могутністю вона почувалася комашкою. Хороброю комашкою. Тільки очі, хоч і холодного відтінку, тепер здавалися теплими, не такими колючими, як під час їхньої першої зустрічі в далекому містечку.

— Не знаю. Усе залежатиме від тебе, — знизав плечима янгол, таємниче посміхаючись. Він підняв руку, ніби хотів торкнутися її, змусити подивитися собі в очі, але стримався і сховав долоню за спину. — Світ усе ще вимагає обирати сторону. Люди — сірі, а для нас існує або світло, або темрява.

— Мені сказали, що я вже одного разу зрадила світло, отже мій шлях у будь-якому разі лежить у Пекло, скільки б я не тікала? — їй хотілося поділитися почутим із кимось мудрим, хто бачив цей світ не одне століття. Вона боялася, що янгол просто розвернеться, знаючи про її приреченість, але Ізіас здивував її.

Карро вперше почула, як янгол сміється. Його сміх був щирим, приємним та напрочуд теплим. Вона здивовано звела чорні брови.

— Що смішного?

— Те, що ти не перестаєш мене дивувати, маленький демоне, — заспокоївшись, промовив він. — Воїни Землі розірвали твій зв'язок із темрявою, вони дали тобі можливість обрати ще раз. Думаю, це останній бій світла й темряви за твою душу.

— Від моєї душі вже залишилася дірява ганчірка. Який ще бій? — Карро не втрималася від нервового смішка.

Янгол хмикнув.

— Як з вами всіма тяжко!

— Скільки часу в мене є на роздуми? — запитала вона.

— Поки ти думаєш — гинуть люди. Даю тобі три дні.

— Символічно, — кивнула Карро, вдаючи байдужість. Згадки про той жахливий день, коли вона мала вкрасти душу жінки, досі ятрили пам’ять. Демони краще відчували хворобу, бо самі поширювали її людськими поселеннями? Вона стиснула вологі долоні й видихнула.

— Це буде магічний договір?

— Так. Майже, — задумливо кивнув Ізіас і провів долонею по волоссю. — Поговоримо завтра. Я розповім про умови детальніше. А тепер іди, бо я ще не лікував демонів від застуди.

Карро знизала плечима, опустивши погляд на босі ноги. На вулиці дійсно було холодно, але це не той мороз, що пронизував Пекло чи стіни його похмурих замків.

— Дякую, — вона востаннє глянула янголу в очі. Ізіас був наймудрішим і найзагадковішим із усіх, хто траплявся на її шляху — принаймні він не намагався її вбити.

— Іди, маленький демоне, — він підійшов, схопив її за плечі та підштовхнув до входу у фортецю. Карро ледь помітно посміхнулася: було приємно відчути турботу, навіть від ворога.

На ранок Анна нічого не пам’ятала. Вона посміхалася, як завжди, а Карро втомлено зиркала на неї, плануючи вночі переставити ліжко до дверей — про всяк випадок.

Вона ліниво спостерігала, як Анна заварює чай у скляному чайничку, як прозора вода набуває зеленкуватого відтінку. Карро не хотіла вилазити з ліжка. Рани на тілі ще боліли, синці ховалися під одягом, але Елонар особисто нагадав про візит до цілительки. Пригадуючи яскраві пляшечки, Карро відчувала, як серце стискається за Мортіферекса: Левіафан напевно жорстоко покарав його за допомогу. Серце, по-дурному, важко гупало в грудях. Демони не мали права відчувати біль душі чи серця — згідно із законами, у них була лише жорстокість.

— Про що ти думаєш? — запитала Анна, ставлячи чашку на столик.

— Про Мортіферекса, — зізналася вона.

Анна сіла поруч, поклала руки на її плечі.

— Карро, йому не одна сотня років. Я чула, що він був цілителем самого Диявола і посідав не останнє місце в ієрархії. Він знав, на що йде. І якщо вирішив допомогти, то мав і шляхи відходу.

Анна говорила впевнено. Роки в Пеклі навчили її обережності, але не забрали віри. Її здатність оживати й частіше посміхатися не могла не тішити Карро.

— Дякую, — прошепотіла демониця і нарешті злізла з ліжка. У невеличкому дзеркалі на неї дивилася бліда істота: роги майже зникли, а очі залишилися сірими, з іскрами болю та відчаю. Вона знову мала віддати своє життя комусь іншому, але знайшла в собі сили вступити в бій з усім світом.

Одяг їй передали слушний: чорні штани, цупка темно-зелена сорочка, навіть чоботи знайшлися.

— Тобі треба поїсти, — насупилася Анна. — На тебе страшно дивитися. Одні кістки.

— Ти говориш як моя бабуся, — відмахнулася Карро.

— Тільки в тебе немає бабусі.

— Зате є ти, яка весь час радить їсти, — зітхнула демониця.

Після сніданку Карро відчула, як тепло чаю розливається тілом, на мить заповнюючи порожнечу після важких думок. Але чи можна довіряти янголам? Єдине, що вона знала точно: вони не знущатимуться з Анни. А це вже робило тягар менш важким — у них буде бодай якесь майбутнє.