Розділ 21

У кімнаті, яку їм виділили, ніс лоскотав запах меду та здобного тіста. Карро ковтнула слину і увійшла всередину, не розуміючи, звідки ці пахощі. Щаслива Анна кинулася до неї з обіймами, покружляла, а потім вказала на миску з пиріжками та фруктовим чаєм.

— Мені дозволили користуватися кухнею! — заявила дівчина, яка змінила свою квіткову спідницю на жовто-помаранчеву сукню, схожу за кроєм на зелене вбрання Карро. — А ще сказали, що за межі фортеці мені зась, бо душа може повернутися в Пекло, але вже без тіла. Та це все одно набагато краще, ніж там! — Вона тихенько розсміялася. Карро підтримала її посмішкою.

— Де завгодно краще, ніж у Пеклі.

— Авжеж! — авторитетно заявила Анна. — Сідай їсти, бо все охолоне.

— Вони навіть холодними будуть неперевершені, — відповіла Карро і сіла за невеличкий столик, обкладений подушками. Вона підсунула одну під себе, ледь не перекинувшись.

Анна лише усміхалася.

Відкусивши шматок, Карро мрійливо прикрила очі: вперше за довгий час їжа відчувалася справжньою. Вона запила пиріжок чаєм із незнайомими фруктами.

— Дякую тобі, Карро. Я… не вірила, що в нас щось вийде, — тихо заговорила Анна, сумно дивлячись на свою чашку й обводячи пальцем намальовані квіточки.

— Це тобі дякую, Анно. Тільки тому, що ми були разом, змогли залишити Пекло. Але воно все ще може нас наздогнати.

Анна кивнула. Вона це теж чудово розуміла.

Карро поглянула у вікно, затягнуте темно-прозорим склом. На диво, воно відчинялося, впускаючи свіже повітря. Надворі була зима, і попри зелень навколо фортеці, у повітрі висів відчутний морозець. Анна вже розпалила в кімнаті камін і попросила ковдри.

— Колись мене мали видати заміж за багатого землевласника. Матінка говорила, що я житиму як королева, але я не хотіла, тому бігала з хлопчиськами на річку… Я майже все пригадала, Карро. Якби я слухала матінку, то мене не забрав би той демон, з яким я танцювала на святі багато років потому.

Гіркі слова влучили в Карро, наче стріли, ятрили рани на живому серці, але відмити цю гіркоту з їхніх душ було вже неможливо. Карро обережно сіла поруч і обійняла подругу. Пекло забрало їхні життя, хоча душі вони змогли врятувати.

— Коли ти все пригадала?

— Не все, — знизала плечима Анна. — Коли нас забрали з Пекла.

«Мені шкода», — ледь не злетіло з блідих вуст Карро, але вона стрималася. Чи потрібен Анні цей жаль?

— Що тобі, до речі, сказали воїни Землі? — запитала Анна, стоячи біля каміна.

— Що потрібно обирати. Я не можу залишатися між світлом і темрявою, — Карро зітхнула.

— Чому тобі не стати воїном Землі?

— Спитати, звісно, можна, але навряд чи їм потрібен баласт у вигляді демониці, яка зрадила світло й відкинула темряву.

Вони говорили ще кілька годин. У Пеклі стільки розмовляти було небезпечно, а тут ніхто не підслуховував, не штовхав у спину й не змушував боятися. Розмови зливалися з тріском каміна, час ніби зупинився.

Лише коли за вікном стало зовсім темно, Карро відчула, як сон протягує до неї обійми. Вона опустилася на подушку біля вогню.

— Спати йди у ліжко, — Анна штовхнула її в плече. — Твоє зліва, біля вікна.

— Добре, — Карро усміхнулася, але ця посмішка була маскою: втома викручувала душу.

Вона насилу піднялася і попленталася до ліжка. М’який матрац зустрів її, як давно забуте укриття. Хоча стіни кімнати наповнювалися тінями, тут, під ковдрою, м’язи нарешті розслабилися. Сон не приходив, думки металися, сплітаючи спогади про те, що було, і те, що могло б бути. Так, у темяві, вона пролежала довгий час. Забаго емоцій, забагато думок.

Раптом ліжко Анни скрипнуло. Дівчина піднялася. Карро сперлася на лікті, стежачи за нею. Щось липке торкнулося її сутності — темне заклинання, що тягло її, як нічного метелика до вогню.

— Анно! Ти куди? — різко запитала Карро, але подруга не звернула на неї уваги, рушила до темного коридору і хряснула дверима.

Карро кинулася за нею. Анна бігла з нелюдською швидкістю.

— Анно!

Карро пам’ятала попередження: якщо та перетне межу, її душа повернеться в Пекло. Демониця пришвидшилася, майже не відчуваючи болю, і повалила Анну на землю якраз на кордоні, що засяяв зелено-сріблястим світлом. Притиснувши руки подруги до землі, Карро глянула на її обличчя: бліде, з синіми губами, що беззвучно рухалися, і очима, затягнутими білою пеленою.

— Анна, подивися на мене! — Карро видихнула пару.

— Вона тебе не чує, — пролунав голос зовсім поруч.

Карро скрикнула, але подругу не відпустила. Перед нею стояв знайомий янгол із синіми, як океан, очима. Ізіас. Його можливості були неймовірними, вона бачила його в бою, але він ніколи не нападав на неї. Вона вважала, що слабкі демони його не цікавлять, але тепер…

— Воїни Землі дозволили нам тут бути! — Карро відчула, як він вивчає її. У блідому світлі місяця його обличчя здавалося викарбуваним зі світла.

Янгол сів на коліно і поглянув на Анну.