Розділ 21

У кімнаті, яку їм виділили на двох, запах меду та здобного тіста лоскотав ніс. Карро ковтнула слину, що зібралась у роті, та зайшла всередину, не розуміючи, звідки йде цей запах. Щаслива Анна накинулась на неї з обіймами, покружлявши, вказала на миску з пиріжками та фруктовим чаєм.

– Мені дозволили користуватися кухнею! – заявила дівчина, яка змінила свою квіткову спідницю на жовто-помаранчеву сукню, схожу за кроєм на зелену сукню Карро. – А ще сказали, що за межі фортеці мені ходу немає, бо тоді моя душа може повернутися в пекло, але вже без тіла. Та це все одно набагато краще, ніж у пеклі, – і тихенько розсміялась. Карро її підтримала посмішкою.

– Де завгодно краще, ніж у пеклі.

– Авжеж! – авторитетно заявила Анна. – Сідай їсти, бо все стане холодним та несмачним.

– Вони навіть холодними будуть неперевершені, – відповіла Карро та сіла за невеличкий столик, біля якого лежало безліч подушок. Вона підсунула одну подушку, ледь не перевернувшись.

Анна тільки усміхалася.

Відкусивши шматок, Карро мрійливо прикрила очі – вперше за довгий час їжа відчувалась як їжа, й вона відразу запила шматочок чаєм із фруктами, яких досі не куштувала.

– Дякую тобі, Карро. Я… не вірила, що у нас щось вийде, – тихо заговорила Анна, сумно дивлячись на свою чашку чаю й обводячи пальцем намальовані квіточки.

– Це тобі дякую, Анно. Тільки тому, що ми були разом, навіть повні сумнівів, змогли залишити пекло. Але воно все ще може нас наздогнати.

Анна кивнула. Вона це теж чудово розуміла.

Карро прожувала пиріжок і поглянула у вікно, затягнуте темно-прозорим склом. На диво, воно навіть відчинялося, щоб могло зайти свіже повітря. Але була зимова пора, навіть якщо територія навколо фортеці була зеленою, відчутний морозець висів у повітрі. Тому Анна розпалила камін у їхній кімнаті й попросила ковдри.

– Колись мене мали видати заміж за багатого землевласника. Матінка говорила, що я буду жити як королева, але я не хотіла, тому бігала як хлопчисько на річку… Я майже все пригадала, Карро. Якби я слухала матінку, то мене б не забрав демон, з яким я танцювала на святі багато років потому, – гіркі слова пронизали Карро як стрілами, болючими ранами забилося живе серце, але відмити цю гіркоту з їхніх душ було неможливо.

Вже неможливо. Карро обережно сіла поряд і обійняла подругу по нещастю. Пекло забрало їхнє життя, хоча душі вони хоч трохи змогли врятувати.

– Коли ти все пригадала?

 – Не все, – знизала плечима Анна. – Коли нас забрали з пекла.

«Мені шкода», – ледь не зірвалось з блідих губ Карро, але вона стримала себе. Звичайно, їй було безмежно шкода Анну, та чи був потрібен їй її жаль? Демониці та чудовиська.

 Анна лише сумно посміхнулася та підкинула у камін поліно.

– Що тобі, до речі, сказали воїни землі? – повернувши голову до неї, запитала Анна, стоячи біля каміна.

– Що потрібно обирати, я не можу залишитися між світлом та темрявою, – Карро почухала голову і зітхнула.

– Чому тобі не стати воїном землі?

–  Спитати, звичайно, можна, але думаю, що їм потрібен баласт у вигляді демона, який колись зрадив світло й відкинув темряву.

Вони говорили ще декілька годин про все і про всіх. У пеклі стільки говорити не можна було, а тут… тут їх ніхто не підслуховував, не штовхав у спину різкими словами та не змушував боятися. Розмови тихо зливалися з тріском каміна, і час, здавалось, зупинився.

Карро й Анна сиділи поруч, не поспішали вставати, насолоджуючись моментом спокою, який так довго був для них недоступний. Кожен із них намагався віднайти хоч частинку звичного життя, яке залишилось десь там, поза межами цього світу. Але думки їхні знову поверталися до минулого.

Лише коли за вікном стало темно, Карро відчула, як сон протягує до неї довгі руки. Враз стало так тепло, так добре, що вона прикрила важкі повіки, опустившись на подушку біля вогню.

– Спати йди у ліжко, – Анна моментально штовхнула Карро у плече та вказала на ліжко. – Твоє зліва, біля вікна.

 – Добре, – Карро усміхнулась і підняла руки, ніби вже здавалася, але насправді ця усмішка була лише маскою, бо реальна втома викручувала душу.

Вона піднялася і, спершу з невеликим зусиллям, пішла до ліжка, яке Анна вказала. М'який матрац зустрів її, як давно забуте укриття, і навіть запах цього місця видавався новим — не таким, як у пеклі, але й не таким, як у світі, де вони колись жили.

Ліжко було тепле, і хоча навколо стіни їхньої кімнати наповнювалися тінями, тут, під ковдрою, Карро нарешті відчула, як м'язи розслабляються після довгої напруги. Вона закрила очі, але сон не приходив одразу. Замість цього, думки металися, як незавершене полотно, сплітаючи спогади про те, що було, і те, що могло б бути.

Вона чула, як Анна щось тихо бурмоче.

Карро вже хотіла втонути у приємній темряві сну, як скрипнуло ліжко Анни. Дівчина піднялась, Карро сперлась на лікті, слідкуючи за діями подруги. Щось неприємне та липке торкнулося її сутності – точно темне заклинання, що притягувало як нічного метелика до світла.

– Анно! Ти куди? – різко запитала її Карро, але та не звернула уваги, навіть голову не повернула й рушила у темний коридор, хлопнув дверима наостанок. Карро кинулась за нею, навіть не знайшовши взуття. Дівчина рухалася з якоюсь нелюдською швидкістю.