Розділ 20

Вони приземлилися на густий килим моху та трави. Карро одразу підняла голову, зачаровано дивлячись на велетенську фортецю з чорного обсидіану. Її вежі, мов кам'яні титани, тягнулися до неба, обвиті смарагдовим мохом і густими травами, що пробивалися прямо з тріщин у камені.

— Неймовірно, — ледь чутно прошепотіла вона, кинувши швидкий погляд на воїна Землі, який стояв поруч і недобре зиркав на розгніваного Яссаріона, що саме обтрушувався від пилу.

Янгол рушив у бік Карро, але вона не встигла навіть зреагувати, як воїн Землі підняв меч, перегороджуючи шлях.

— Будь уважним, Яссаріоне. Я вже казав: не сьогодні, — відрізав воїн і зняв шолом.

Карро мимоволі затамувала подих. Його обличчя було мов витесане з каменю: різкі вилиці, вперте підборіддя та очі, що світилися зеленим, наче смарагди в траві. Темне волосся було трохи скуйовджене, кілька пасом спадали на високий лоб. Він дивився на Яссаріона з холодною рішучістю, від якої навіть янгол виглядав зніченим.

— Відійди, — повторив воїн, цього разу повільніше, майже роздратовано. — Ми не на твоїй землі, Яссаріоне, і твої правила тут не діють. Вона наша гостя.

Карро мовчки спостерігала за ними. Варто було їй сказати бодай слово, як янгол знову вибухнув би гнівом. Якщо Левіафан не брехав, то Яссаріон у такий спосіб намагався очистити власні гріхи — любов до смертної дівчини.

— Вона має бути мертвою, — наполягав янгол. — Демону тут не місце.

— Не тобі вирішувати, юначе, що нам робити, — відмахнувся воїн і перевів погляд на Карро. — Моє ім’я Елонар, Хранитель Балансу.

— Дякую, — Карро вдячно кивнула. Вона ледь стояла на ногах, не дозволяючи собі хитатися. Дія еліксирів слабшала: вона глянула на свої долоні й побачила, як шкіра сіріє, знову проступають синці та страшні шрами. Анна, що стояла поруч, підтримала її за лікоть.

— Що ж, познайомимося пізніше. Роксе, забери дівчат до цілителя. Нехай спершу оглянуть демоницю.

Рокс, кремезний воїн із густою чорною бородою, зробив крок уперед. Його обсидіанова броня з витонченими візерунками відбивала зеленувате світло. Його очі оцінювально ковзнули по Карро.

— Ідіть за мною, — глухо промовив він і рушив до брами.

Карро змусила себе ступити вперед. Брама фортеці відчинилася з глибоким гуркотом, відкриваючи похмурий, але величний коридор, стіни якого були викладені гладким обсидіаном. Повітря тут було прохолодним і пахло вологим каменем, травами та чимось незбагненним — наче земля після дощу. Вздовж коридору миготіли тьмяні вогники, які, здавалося, плавали в повітрі, наче живі.

Карро краєм ока помітила, як Яссаріон залишився позаду з Елонаром. Він не наважився кинутися за нею — не тут, у фортеці Землі.

— Він буде чекати, — тихо прошепотіла Анна.

— Знаю, — видихнула Карро.

Рокс зупинився перед дверима з темного дерева, прикрашеними хитромудрими рунами. Він торкнувся однієї з них, і двері безшумно відчинилися.

— Заходьте.

Приміщення було світлим і затишним. Всюди стояли полиці з пляшечками, банками та травами, а в центрі стояв стіл, накритий білою тканиною.

— Сідайте, — Рокс махнув рукою до високої фігури, що вийшла з-за ширми.

Цілителькою виявилася жінка зі сріблястим волоссям, заплетеним у тугу косу. Її очі, кольору м’якого туману, робили її схожою на істоту з легенд.

— Іди сюди, дитя темряви, — голос її був тихим та ніжним.

Карро підкорилася, сівши на край столу. Холодні пальці цілительки торкнулися її плеча, і дівчина здригнулася.

— Тихо, — прошепотіла жінка, і Карро відчула, як через її тіло проходить тепла хвиля. — Вона на межі, — звернулася цілителька до Рокса. — Але воля тримає її на ногах. Ще кілька годин, і навіть вона не витримає.

— Спочатку треба позбутися слідів демонічних еліксирів. Це буде боляче, — попередила цілителька.

Карро кивнула. Біль — це все, що було знайомим у її житті. Лінень, так звали цілительку, змусила її роздягнутися. Без магічних еліксирів Карро виглядала як труп. Лінень уважно оглядала кожну рану, наче читала давній, понівечений текст. Тіло дівчини було схоже на поле бою, де кожен шрам — окрема битва.

Лінень дістала смарагдово-зелену мазь. Коли вона почала втирати її в рани, холод миттєво змінився жаром, що запалив вени. Карро стиснула зуби, впиваючись нігтями в тканину столу. Після процедури цілителька дала їй випити гірку рідину, від якої прийшло забуття.

За кілька годин Карро, вже перев’язана і в чистій сукні, дійшла до Великої Зали Рун.

— Добрий вечір, Карро. Ми на тебе чекали, — Елонар вказав на стілець, що нагадував сплетені ліани. За столом сиділи інші воїни, очі яких сяяли цікавістю.

Карро несміло сіла, випрямивши спину. Воїни — Терракс, Соліан, Камрос, Арденн — виглядали могутньо, але кожна згадка про них викликала в дівчини тремтіння.

— Демон, що боровся проти нас, зацікавив мене ще біля воріт Пекла, але ти й далі дивуєш, зухвале дівчисько, — посміхнувся Елонар.

— А де Анна? — голос Карро тремтів.

— З нею все гаразд. Але повернемося до проблеми, що більша за вкрадену душу.