Розділ 20

Вони приземлилися на густий килим моху та трави. Карро відразу підняла голову, зачаровано дивлячись на велетенську фортецю з чорного обсидіану. Вежі фортеці, мов кам'яні титани, тягнулися до неба, обвиті смарагдовим мохом і густими травами, що росли прямо з тріщин у камені.

— Неймовірно, — прошепотіла вона майже беззвучно й кинула швидкий погляд на воїна землі, який стояв поруч і недобре дивився на розгніваного Яссаріона, котрий відтряхувався від пилу.

Уже за мить ангел рушив на неї. Карро не встигла навіть відреагувати, як воїн землі підняв меч.

— Будь уважним, Яссаріоне, я вже казав: не сьогодні, — відрізав воїн і зняв шолом. Карро мимоволі затамувала подих. Його обличчя було вирізьблене, ніби самою природою: різкі вилиці, впертий підборідок і очі, що світилися зеленим, мов смарагди, якими виблискувала трава навколо фортеці. Темне волосся було трохи скуйовджене, а кілька пасом спадали на високий лоб. Він дивився на Яссаріона з холодною рішучістю, і навіть ангел виглядав знічено.

— Відійди, — повторив воїн, цього разу повільніше, майже роздратовано. — Ми не на твоїй землі, Яссаріоне, і твої правила тут не діють. Вона наша гостя.

Карро мовчки спостерігала за ними. Варто їй сказати хоч слово, як ангел знову вибухне від гніву. Якщо Левіафан не брехав, то Яссаріон у такий спосіб хоче очистити свої гріхи — любов до смертної дівчини.

— Вона має бути мертвою, — відрізав янгол. — Демону тут не місце.

— Не тобі вирішувати, юначе, що нам робити, — відмахнувся від нього воїн і перевів погляд на Карро, яка затримала дихання. — Моє ім’я Елонар, Хранитель Балансу.

— Дякую, — Карро вдячно кивнула й видихнула. Вона ледь стояла на ногах, не дозволяючи собі хитатися. Дія еліксирів слабшала. Швидко опустивши погляд на долоні, вона побачила, як посіріла шкіра, знову з’явилися синці та страшні шрами. Це помітила й Анна, яка встала поряд, підтримуючи її за лікоть.

— Що ж, познайомимося потім. Рокс, забери дівчат до цілителя. Нехай першою оглянуть демоницю.

Рокс, кремезний воїн із густою чорною бородою, зробив крок уперед, схиливши голову на знак згоди. Його обсидіанова броня, прикрашена витонченими візерунками, відбивала зеленувате світло, що пронизувало навколишній простір. Його очі коротко ковзнули по Карро, оцінюючи її стан.

— Ідіть за мною, — глухо промовив він, не чекаючи відповіді, й рушив до брами фортеці.

Карро відчувала, як зрадливо підгинаються ноги, але вона змусила себе ступити вперед. Анна, незважаючи на свій страх, міцно тримала її за лікоть, допомагаючи триматися прямо.

— Тримайся, Карро, — прошепотіла вона тихо, щоб ніхто не почув, але Карро лише ледь кивнула, стискаючи зуби.

Брама фортеці відчинилася з глибоким гуркотом, розкриваючи перед ними похмурий, але величний коридор, стіни якого були викладені гладким обсидіаном. Усередині повітря було прохолодним і пахло вологим каменем, травами та чимось невідомим, що ледь нагадувало запах землі після дощу. Вздовж коридору миготіли тьмяні вогники, які здавалися живими, ніби вони плавали в повітрі, освітлюючи шлях.

Карро краєм ока помітила, як Яссаріон залишився позаду разом із Елонаром. Його очі палали гнівом, але він не наважився кинутися за нею — не тут, у фортеці землі.

— Він буде чекати, — тихо сказала Анна, помічаючи її напружений погляд через плече.

— Знаю, — видихнула Карро.

Рокс зупинився перед одними з численних дверей, вирізьблених із темного дерева, на яких було викарбувано складні руни. Він торкнувся однієї з них кінчиками пальців, і двері безшумно відчинилися.

— Заходьте, — буркнув він і зробив жест рукою.

Карро та Анна перезирнулися, але слухняно пройшли всередину. Приміщення, до якого вони потрапили, було світлим і затишним, всупереч похмурості коридорів фортеці. Уздовж стін стояли полиці, завалені пляшечками з травами, банками з порошками та іншими невідомими ліками. У центрі кімнати стояв широкий стіл, накритий м’якою білою тканиною.

— Сідайте, — Рокс кивнув на стіл і махнув рукою до високої фігури, що з’явилася з-за ширми.

Цілителькою виявилася жінка — висока, зі сріблястим волоссям, заплетеним у тугу косу. Тонкі риси обличчя, очі кольору м’якого туману робили з цілительки істоту з якоїсь легенди.

— Іди сюди, дитя темряви, — її голос був тихий та ніжним.

Карро знервовано облизнула пересохлі губи, але все ж підкорилася, сівши на край столу. Анна відійшла до дверей. Цілителька кинула швидкий погляд на Анну, але нічого не сказала. Її холодні пальці доторкнулися до плеча Карро, і дівчина ледь стримала здригання.

— Тихо, — прошепотіла жінка, і Карро відчула, як щось тепле й заспокійливе починає пульсувати крізь її тіло.

— Вона на межі, — сказала цілителька, звертаючись до Рокса, який мовчки стояв у дверях. — Але воля тримає її на ногах. Ще кілька годин, і навіть вона не витримає.

Карро заплющила очі. Її відчай був таким глибоким, що навіть слова про смерть не здавалися чимось особливим.

— Спочатку треба позбутися слідів демонічних еліксирів. Мені треба побачити твій справжній стан, — сказала цілителька, і її голос став суворішим. — Це буде боляче.

Карро ледь помітно кивнула. Біль — це все, що залишалося знайомим їй у цьому світі.