Розділ 19

Те, що відбувалося далі, Карро погано пам'ятала. Лише придуманий план, що в’ївся в голову краще за набридливу дитячу пісеньку, допомагав не втрачати голову від паніки та емоцій, що давили на груди. Вона зібрала мінімум речей у тоненький мішечок і озброїлася так, ніби збиралася битися з армією демонів. Що було не далеко від дійсності.

— Мені страшно, — прошепотіла Анна, стискаючи тканину кольорової спідниці. Темний плащ вона сховала під спідницею, тому постійно смикала тканину, боячись що плащ випаде у самий незручний момент.

— Іншого шансу не буде, — відрізала Карро. — Або зараз, або залишимося у пеклі ще на вічність.

Карро теж було страшно, неймовірно страшно. Адже, якщо нічого не вийде, і Левіафан дізнається, з ким вона тікала, то іншого вибору, крім того, як прийняти темряву по-новому, не буде. Наслідки невдалої спроби будуть катастрофічними.

— Готуйся. Воїни землі вже у пеклі, — вона відчувала їхню присутність і досі. Точно щось невидиме пов’язувало її з ними. 

Карро зробила глибокий вдих, перевіряючи своє спорядження. Ніщо не повинно було піти не так. Як би сильно її не мучила втома, як би не переповнювали почуття розпачу і страху, вона не могла дозволити собі помилку. Ні для себе, ні для Анни.

— Ти готова? — запитала Карро, повернувшись до дівчини.

Анна кивнула, хоча її очі видавали страх і розгубленість. Вона була готова, але чи готова була Карро? Тепер все залежало тільки від неї. 

Карро зробила останній крок до дверей, поглянувши на кімнату, де все було настільки знайомим, а все ж таким чужим. Вона затримала подих і відчинила їх. У темряві коридору її очі миттєво звикли до слабкого світла факелів.

Вони не могли зупинятися. Це був єдиний шанс, єдина можливість втекти з цього пекла, де її душа вже давно вважалася загубленою.

— Час пішов, — тихо сказала вона, хоча ще не знала, що чекає попереду, але вже не могла повернутися назад.

Дівчинка, яку вкрали за наказом Левіафана, щоб маніпулювати переміщенням воїнів землі, дійсно сиділа в одній із кімнат вежі. Вибір воїнів землі, кого рятувати, був дещо незрозумілим для Карро – як вони розуміли, що доля тієї чи іншої душі була відведена пеклу, і когось вони без сумнівів залишали тут, у царстві страху та болю, а когось навіть рятували. І це було найгіршим, вони нічим не відрізнялися від тих самих демонів чи янголів, поклоніння дивним правилам було на першому місці, а люди, душі, друзі – на останньому.

Вони рухалися звичним маршрутом, не викликаючи підозр у демонів-охоронців. Анна тряслася, як листочок під час сильного вітру, але вдіяти зі страхом нічого не могла. І Карро, обернувшись, на мить посміхнулася Анні, ніби запевняючи, що все під контролем, хоча її серце билося так сильно, що тарабанило навіть у голові та животі.

Звичний маршрут закінчився, тиша вежі загуркотіла темрявою, скрипучою та гучною. Карро розвіяла морок, витягнувши маленьку зачаровану кульку зі світлом, яку зробив для неї Мортіферекс. Допомога цього демона стала безцінною.

— Обережно. Сходи слизькі, — повторила вона для Анни і для себе. Страх, який охопив їх густою темрявою, шелестів у тиші дивними звуками, далекими криками та пульсацією магії Левіафана, що пронизувала весь замок.

Карро повільно піднімалась вузькими слизькими сходами. Мортіферекс намалював детальний план вежі, але навіть це могло не врятувати їх, якщо щось піде не по плану. Кулька світла, що тьмяно світилася в її руці, кидала химерні тіні на стіни. Її тінь була найдовшою і найстрашнішою. Карро кидала погляди на тіні, відчуваючи ніби вони ось-ось будуть рухатися по стінах, як колись.

Але тіні були лише тінями.

Анна ступала позаду, намагаючись рухатися безшумно, але її ноги ковзали по слизькому каменю, і час від часу вона видавала тихий зойк. Карро раз по раз нервово озиралася.

— Зосередься, — прошепотіла Карро, ледь повернувши голову. Її голос луною відбився від стін, і вона затамувала подих, прислухаючись до звуків. 

Нічого. Тиша, як і раніше, була лише зовні; всередині ж у її голові вирувала буря.

Сходи закінчилися. 

Карро навіть видихнула.

Вони вийшли в широкий коридор, залитий червонуватим світлом від факелів. Ця частина вежі завжди була найбільш таємничою. Карро зробила знак Анні зупинитися і сама притиснулася до стіни, намагаючись краще роздивитися простір попереду.

Двоє демонів-охоронців стояли біля великої залізної двері, що вела до кімнати, де тримали дівчинку. Карро знала, що ці створіння, хоча й виглядають неуважними, насправді володіють неймовірними силами. Їх не можна було просто оминути.

— Що тепер? — Анна нахилилася до Карро, голос тремтів, але був майже нечутним.

Карро витягнула ще одну кульку — цього разу темну, схожу на шматочок ночі, замкненої у склі. Її подарував Мортіферекс.

— Це відволіче їх, але в нас буде лише кілька секунд, — прошепотіла вона, стискаючи кулю в долоні.

Анна кивнула, хоча Карро бачила, як дівчина тремтить. 

Карро кинула кулю вперед, і та, впавши на підлогу, розбилася з тихим тріском. Раптом коридор заповнила тьмяна, але сліпуча для демонів темрява. Карро схопила Анну за руку, притиснула до стіни і дістала меч. Зробивши кілька вивірених махів у темряві, орієнтуючись тільки на крики демонів, вона відчувала, як меч пронизує темні тіла і як кров капає на підлогу. Лише коли демони замовкли назавжди, а їхні тіла впали на кам’яну підлогу, Карро дозволила собі посміхнутися та відкинути пасмо чорного волосся, яке впало на очі.