Розділ 18

Свобода для Карро значила значно більше, ніж очікували демони, що її оточували. Навіть Мортіферекс, який не раз захищав її від розлюченого Аббада чи вічно серйозного Адмірала, не розумів, наскільки сильна в неї воля та прагнення вирватися на волю. Карро подобалося те, що пітьма більше з нею не розмовляла, не шепотіла й дозволяла дихати на повні груди, не стискаючи горло своїми «ніжними» обіймами. Тому вже через тиждень випробувань Левіафан побажав просто знищити її, і тільки наказ самого Диявола продовжувати не давав йому позбутися «недоробленної» демониці.

— Вона на мене образилася, — сплюнувши кров на сяючу підлогу тронного залу, Карро випростала спину та усміхнулася — так, як тренувала день поспіль. — Або на тебе.

— Пітьма не ображається, — хмикнув демон, ставши навпроти неї. Спалахи його сили відчувалися самою сутністю та обпікали шкіру. — Усі ламаються за кілька днів, Карро. Тобі ж гірше. Винесіть її. І накажіть, щоб Мортіферекс зі своїми еліксирами навіть близько до неї не підходив. Нехай терпить.

Карро чіплялася за підлогу вологими від крові пальцями, хитаючись із боку в бік. Воїни демона грубо підхопили її за руки.

— Ти ще повернешся до мене, — донісся голос демона, глибокий і глузливий. — Приповзеш, проситимеш милості.

— Ніколи, — видихнула Карро, дозволяючи собі лише один-єдиний погляд у його бік. Її очі тепер горіли вогнем — відчайдушним, палючим, майже нестримним.

До болю Карро себе підготувала, хоча щоранку відчайдушно боялася початку нового дня. Втомлено засинала, здригаючись від страху, і прокидалася в жаху перед майбутнім; розум уже відмовлявся реагувати на схід та захід червоного сонця Пекла. Щодня до неї приходила Анна. І молилася — тихо, як навчили колись у дитинстві. Карро не молилася: від віри в янголів та світло піднімалася стіна відрази та люті. Це не було наслідком її демонічної природи чи перетворення, швидше — рішенням людини, яка втратила все і знову втрачала саму себе.

«За що?» — шепотіла вона демону, коли вони залишалися наодинці, а він не мав права навіть дати їй щось від болю, що роздирав її зсередини. Мортіферекс перев’язував долоні, плечі, ноги, приносив їй воду та розмочений у ній хліб. Жалюгідне людське тіло не витримувало; приймати пітьму Карро не хотіла, а отже, і пітьма не бажала бачити її своєю донькою. Все закономірно та просто.

— Сьогодні теж без еліксирів, — демон глянув на Мортіферекса, що стояв біля вікна, заклавши руки за спину, і кинув її на ліжко. Перші дні вони кидали її на підлогу. Тепер Карро не потрібно було навіть повзти до ліжка, яке тхнуло кров’ю.

— Я зрозумів, — тихо відповів Мортіферекс.

Демони пішли, залишивши їх наодинці.

— Левіафан хоче, щоб я розповів, чого ти боїшся і кого любиш.

— Скажи, що я безмежно люблю та ціную батька, — кутики губ Карро ледь смикнулися в посмішці.

— Можемо спробувати, — сумно усміхнувся Мортіферекс і, різко розвернувшись, сів поряд. Ліжко скрипнуло під його вагою. Карро звично напружилася, але демон обережно оглядав її спину, посічену різками. Кров запеклася разом із присохлими клаптиками одягу.

— Має ж бути хоч якась користь від моїх страждань, — прохрипіла вона. Від власного крику закладало вуха; здавалося, на праве вона чує гірше, ніж на ліве. Левіафан скаржився на ліве, але продовжував тортури, намагаючись змусити її знову прийняти пітьму. Чи пітьму — прийняти її: мовляв, дивись, як страждає твоя донька. Карро повністю заплуталася. Результату не було. Ніякого.

— Ти надто зблизилася з Анною. Він може використати це проти тебе.

Карро здригнулася, заплющивши очі від внутрішнього болю. Анна була її єдиною подругою, єдиною, кого їй хотілося врятувати більше за себе.

— Що ти пропонуєш?

— Перестань хапатися за неї, як за останню надію.

Карро підняла голову й облизнула сухі губи.

— А якщо він подумає, що ти мені дорогий? — проблем вона точно йому не бажала, але відмовитися від нього теж не хотіла. Щоб жити та боротися, потрібно було за щось зачепитися, хтось, хто міг вислухати та підставити плече для її сліз або навіть таємно напоїти еліксирами, які не мають запаху, аби Левіафан їх не відчув.

— Тоді він дізнається мою справжню силу. Я не настільки слабкий. Левіафан не найсильніший і ніколи таким не був, Карро, — демон лагідно торкнувся її плеча.

— Не хочу я вже нічого, Мортіферексе. Цей тиждень до біса довгий, нескінченний якийсь. Хочу назад до фортеці. Навіть чудовиська, що там живуть, не настільки бридкі, як Левіафан. Ти взагалі бачив, як у нього на лобі жилка здувається? Жах якийсь, — Карро поморщила носа і кинула швидкий погляд на демона, який посміхався.

— Демониці вважають його найгарнішим.

— Справді? Тож у Диявола є конкуренти? І як він терпить аж таку конкуренцію? — Карро дивилася на демона. Їй подобалося бачити емоції на його обличчі, подобалося шокувати його і дивитися на світ по-іншому, навіть по-дитячому наївно, не звертаючи уваги на те, що вона давно не дитина, а до того ж — ще й проклятий демон. У її силах було керувати тінями, а тепер вона не могла поворухнути пальцем без болю.

— Він цим не переймається.

Карро зітхнула й заплющила очі, дозволяючи втомі пронизати кожен м'яз. У цій кімнаті, хоч і повній болю та тиші, було щось на кшталт спокою. Мортіферекс не тиснув, не знущався, не вдавав із себе кращого за інших демонів. Він просто був поруч, і цього вистачало.