Розділ 18

Свобода для Карро значила значно більше, ніж від неї очікували оточуючі її демони. Навіть Мортіферекс, який не один раз захищав її від розлюченого Аббада чи вічно серйозного Адмірала, не розумів, наскільки сильна у неї воля та прагнення вирватися на свободу. Карро подобалося те, що пітьма більше з нею не говорила, не шепотіла й давала дихати на повні груди, не здавлюючи шию своїми ніжними обіймами. Тому вже через тиждень випробувань Левіафан побажав її просто знищити, і тільки наказ самого диявола продовжувати не давав йому позбутися недоробленої демониці.

— Вона на мене образилася, — сплюнув кров на сяючу підлогу тронного залу, Карро випрямила спину та усміхнулась посмішкою, яку тренувала день поспіль. — Або на тебе.

— Пітьма не ображається, — хмикнув демон, ставши навпроти неї. Спалахи його сили відчувалися самою сутністю та обпікали шкіру. — Всі ламаються за кілька днів, Карро. Тобі ж гірше. Винесіть її. І накажіть, щоб Мортіферекс зі своїми еліксирами навіть близько до неї не підходив. Нехай терпить.

Карро чіплялася вологими від крові пальцями за підлогу, хитаючись зі сторони в сторону. Воїни демона грубо підхопили її за руки.

— Ти ще повернешся до мене, — донісся голос демона, глибокий і глузливий. — Приповзеш, проситимеш милості.

— Ніколи, — видихнула Карро, дозволяючи собі лише один-єдиний погляд у його напрямку. Її очі тепер горіли вогнем — відчайдушним, палючим, майже нестримним.

До болю Карро себе підготувала, хоча відчайдушно боялась ранку кожного дня. Втомлено засинала, здригаючись від страху, і прокидалась все ще повна жаху перед наступним днем, розум вже відмовлявся реагувати на схід та захід червоного сонця пекла, й тільки Анна щодня приходила до неї. І молилась, тихо, як навчили колись у дитинстві. Карро не молилась, від віри у янголів та світло піднімалась стіна відрази та люті, але це не була відповідь її досі демонічної природи чи наслідки перетворення, скоріше це було рішення людини, яка втратила все і знову втрачала себе.

«За що?» — шепотіла вона демону, коли вони залишались наодинці, а він навіть не мав права дати їй щось від болю, що роздирав її зсередини. Мортіферекс перев’язував долоні, плечі, ноги, приносив їй воду і розмоченого у воді хліба. Жалюгідне людське тіло не витримувало, приймати пітьму Карро не хотіла, а отже і пітьма не бажала бачити її своєю донькою. Все закономірно та просто.

— Сьогодні теж без еліксирів, — демон глянув на Мортіферекса, що стояв біля вікна, заклавши руки за спину, і кинув її на ліжко. Перші дні вони кидали її на підлогу. Тепер Карро не потрібно було навіть повзти у сторону ліжка, що воняло кров’ю.

— Я зрозумів, — тихо відповів Мортіферекс.

Демони пішли, залишивши їх наодинці.

— Левіафан хоче, щоб я розповів, чого ти боїшся і кого любиш.

— Скажи, що я безмежно люблю та ціную батька, — кутики губ Карро ледь смикнулись у посмішку.

— Можемо спробувати, — сумно посміхнувся Мортіферекс і, різко розвернувшись, сів поряд з нею. Ліжко скрипнуло під його вагою. Карро звично напружилась, але демон обережно розглядав її спину, посічену різками. Кров засохла разом з присохлими клаптиками одягу.

— Має ж бути хоч якась користь від моїх страждань, — прохрипіла вона. Від її крику закладало вуха навіть у самої Карро, їй здавалося, що на праве вухо вона чує гірше, ніж на ліве. Левіафан скаржився на ліве. Але продовжував тортури, намагаючись змусити її прийняти пітьму знову. Чи пітьму прийняти її, мов, дивись як страждає твоя донька. Карро заплуталась повністю. Результату не було. Ніякого.

— Ти надто зблизилась з Анною. Він може використати це проти тебе.

Карро здригнулась, заплющив очі вже від внутрішнього болю. Анна була її єдиною подругою за все життя, єдина, кого їй хотілося врятувати більше за себе.

— Що ти пропонуєш?

— Перестань за неї хапатися, як за останню надію.

Карро підняла голову й облизала сухі губи.

— А якщо він подумає, що ти мені дорогий? — проблем вона точно йому не бажала, але відмовитися від нього теж не хотіла. Щоб жити та боротися, потрібно було щось, за що можна було зачепитися, хто міг вислухати та підставити сорочку для її сліз або навіть таємно напоїти еліксирами, які не пахнуть, і Левіафан їх не вчує.

— Тоді дізнається мою справжню силу. Я не настільки слабкий, щоб поставити себе під удар. Левіафан не найсильніший, і ніколи не був, Карро, — демон лагідно торкнувся її плеча.

— Не хочу я вже нічого, Мортіферексе. Цей тиждень до біса довгий, нескінченний якийсь. Хочу назад до фортеці. Навіть чудовиська, що там живуть, не настільки бридкі, як Левіафан. Ти взагалі бачив, як у нього на лобі жилка роздувається? Жах якийсь, — Карро поморщила ніс і кинула швидкий погляд на демона, який посміхався.

— Демониці вважають його найгарнішим.

— Справді? Тож у диявола є конкуренти? І як він терпить аж таку конкуренцію? — Карро дивилась на демона. Їй подобалося бачити емоції на обличчі демона, подобалося його шокувати й дивитися на світ по-іншому, навіть по-дитячому наївно, не звертаючи уваги, що вона давно не дитина, а в додаток ще й проклятий демон. В її силах було керувати тінями, а тепер вона не може поворухнути пальцем без болю.

— Він цим не переймається.

Карро зітхнула й заплющила очі, дозволяючи втомі пронизати кожен м'яз. У цій кімнаті, хоч і повній болю та тиші, було щось на кшталт спокою. Мортіферекс не тиснув, не знущався, не вдавав, що він кращий за інших демонів. Він просто був поруч, і цього вистачало.