Розділ 17

Будинок Кафце був надійно схований серед густих кущів бузини та бузку. Метрів за сто від нього високо в небо здіймалася велична янгольська вежа — своєрідний міст між небесами та земним світом. Щодня Кафце мав змогу спостерігати за спалахами світла й безмежно радів тому, що янголи не полишили цей жахливий світ. З того дня, як він пробудив Яссаріона, життя для Кафце стало чорно-білим: коли колишній учень приходив, світ наповнювався чистотою та янгольським сяйвом. В інші ж дні, зачиняючись у собі, Кафце роздумував над тим, наскільки сильно його рідний брат жадав влади, якщо не пошкодував навіть власної доньки. Одного разу йому вдалося побачити маленьку демоницю — в її сірих очах він тоді помітив неймовірну жагу до життя, поєднану з глибоким відчаєм. Після того він лише слухав і підбадьорював зневіреного Яссаріона.

І ось сьогодні янгол знову сидів у старому кріслі з чашкою чаю та шматком пирога, який Кафце навчився пекти, коли не виступав перед людьми в храмі поруч. Лють і сила в очах Яссаріона сьогодні згасли; відкинувшись на спинку крісла, він дивився в стелю та байдуже рахував павуків, що оселилися біля люка на горище.

— Я не впорався. Знову, — заявив янгол, так і не торкнувшись чаю. Кафце пропонував налити йому щось міцніше — адже вино з монастирських виноградників було напрочуд чудовим, солодким і запашним — але янгол постійно відмовлявся.

— Що сталося? — спокійно запитав Кафце, хоча думки в голові вирували, темні й сумні. Як би Кафце не бажав смерті всім демонам, щоразу він радів, коли дочці Ройзенда вдавалося уникнути янгольського меча.

— Не знаю, що тепер робити. Демони сказали, що Карро забрали в Пекло і тепер із неї зроблять «нормального» демона, — Яссаріон потер очі й опустив голову.

— Що означає «нормального демона»? — перепитав Кафце.

— Я мав убити її до того, як вони зрозуміли, що вона занадто добра для демона, — пробурмотів Яссаріон.

Серце Кафце опустилось кудись у живіт від жаху: навіть після стількох років бажання Яссаріона знищити власну «помилку» викликало справжній трепет. Те, що Карро була «неправильним» демоном, знали всі.

— Ти надто довго борешся з привидами минулого. Відпусти її, — лагідно промовив Кафце, непомітно витираючи спітнілі долоні об сорочку.

— Не можу! Карро не заслуговувала стати демоном! Справжня Карро тільки зраділа б, якби я знищив те чудовисько, на яке вона перетворилася, — з холодною люттю відрізав янгол.

Кафце помітив, що в гніві його блакитні очі починали ледь помітно світитися.

— І ти справді думаєш, що, вбивши її, виправиш свою помилку? — серйозно запитав Кафце.

Яссаріон зітхнув. Його погляд став глибшим, але водночас порожнім, ніби янгол уже був не тут. Він блукав у своїх спогадах, у тому кривавому світі Пекла, що свого часу забрало його життя. Кафце здавалося, що Яссаріон так і не виріс після своєї першої смерті.

— Ти міг би з нею поговорити, Яссаріоне, — обережно почав Кафце, але янгол владно перебив його:

— Я не розмовляю з демонами! Від справжньої Карро там нічого не залишилося. Від тієї шістнадцятирічної дівчинки залишилося тільки тіло та сірі очі, теплі вуста...

— Що? Ти цілувався з моєю племінницею? — спалахнув Кафце.

— Ні! — миттєво схаменувся янгол, із жахом глянувши на вчителя. — Я… я не це мав на увазі, — пробурмотів він, але слова втратили силу, немов сам він не був упевнений у сказаному.

— Ти кохав її? — різко запитав Кафце. Біль янгола став зрозумілим — він не лише не виконав місію, але й втратив своє кохання.

Яссаріон стиснув кулаки й через неймовірний внутрішній протест кивнув.

— Так. Але янголам не дозволено любити. Якщо хтось дізнається, це коштуватиме мені звання і, можливо, крил.

Кафце затамував подих. Ось у чому корінь проблеми. Яссаріон не хотів, щоб хтось дізнався про його почуття до людини, його колишньої підопічної, а тепер, коли вона стала демоном, вона могла це використати проти нього — якщо взагалі згадала про їхній зв'язок. За ці роки Кафце вивчив достатньо джерел, щоб знати: більшість демонів не пам’ятають минулого життя, а якщо й пам’ятають, то лише уривками. І цілком можливо, що поцілунок з янголом був лише одним із таких фрагментів.

Кафце тяжко зітхнув. Яссаріон повторив його зітхання й нервово почухав голову.

— Що ти відчуваєш до неї зараз, коли бачиш її?

Яссаріон замовк. Кілька секунд він дивився перед собою, намагаючись знайти правильні слова в темних кутках своєї пам'яті.

— Я бачив її нещодавно. Сильну демоницю, віддану пітьмі… Але те, як вона говорила про свободу, про вибір... Вона й тоді вірила у свободу, навіть коли голодна сиділа в тому пансіонаті при монастирі, а я крав для неї хліб або зривав яблука, бо вона не вміла лазити по деревах, а я міг літати.

Кафце слухав уважно, його погляд м'якшав, коли Яссаріон продовжив:

— Вона яскраво сміялася, навіть коли наставниці карали її. Одного разу мені навіть довелося втрутитися, і її перестали карати так жорстоко, що кров припиняла текти тільки надвечір, — Яссаріон торкнувся свого обличчя холодними пальцями. — За рекомендацією її батька її мали привчати до болю, бо Ройзенд казав, що в неї буде жорстокий наречений, і дівчина має бути покірною. Ми не могли втрутитися просто так, за бажанням. Тоді я порушив ще один небесний закон. А потім іще один, коли поцілував її.