Розділ 14

— Ну що? — Анна принесла їй книги, піднявши на неї зелені очі. Зелені, як літня трава. Чомусь Карро добре пам’ятала цей колір, а ще колір неба… чистого та блакитного. Сум за минулим здавив груди.

— Нічого хорошого, — пальці все ще не вдавалося розігнути, але, впоравшись, Карро нарешті розв’язала застібки на наплічниках. Ті впали на підлогу з гучним брязкотом, і вона механічно стиснулась, кинувши швидкий погляд на двері.

Тиша.

До неї ніхто не збирався заходити чи взагалі реагувати на звук. Карро була впевнена, що стражі Левіафана, які з’явилися біля її кімнати близько півгодини тому, не звернули б увагу навіть на більший шум.

Знявши залишки обладунків, вона глянула на себе та зморщила ніс. Вигляд був на всі сто, як для демона, який залишився без демонічної сили, побився з гарпіями й вітер від генерала демонів. Карро на секунду задумалася чи дійсно він генерал чи у нього якесь інше звання, але швидко викинула ці думки. Хто такий Левіафан її цікавило найменше.

Рани пекли, наче саме пекло поселилося під шкірою. Вона глянула на просту темно-червону сорочку та шкіряні штани, які принесла Анна за наказом демона, і зітхнула. Навіщо перевдягатися чи одягати чистий одяг, якщо завтра знову буде купатися у своїй крові? Стиснувши губи, Карро сіла на ліжко, і їй хотілося розплакатися. Але Анна все ще сиділа поряд, і зелень її очей не дозволяла Карро показати слабкість. Можливо, для Анни вона була останньою надією вибратися з пекла, але Карро була не впевнена. Якщо Левіафан почне робити з неї «демона», чи згадає вона, що таке милосердя, і чи зможе виконати свою обіцянку одній світлій душі?

Тому діяти потрібно було зараз. Хоча б почати працювати над планом, бо скільки вона протримається під тиском, навіть не здогадувалася. Левіафан — це навіть не Абадд.

Карро швидко схопила книги, не звертаючи увагу на біль, який пронизував її тіло. З кожним рухом вона відчувала, як цей новий світ, що вона мусила прийняти, ставить її все ближче до того, чого вона так боялася. Але вона не могла дозволити собі слабкість. Не могла дозволити Левіафану заволодіти її волею.

— Скажи, Анно, нові душі не з’являлися останнім часом у володіннях демона?

Анна задумалась, стукаючи пальцем по губі.

— Була одна дівчинка. Маленька. На вигляд років десять-одинадцять. А що? — нахмурила тонкі брови Анна, її зелені очі пронизливо дивилися на неї. Але Карро через силу посміхнулась та кивнула, дякуючи.

План був ненадійним. Поки що. Тим паче, у неї не було навіть іскри демонічної магії.

Поглянувши на новий одяг, Карро схопила його і відкрила двері, окинув пронизливим поглядом своїх охоронців.

— А помитися мені дозволено?

Демони незадоволено переглянулися, потім майже одночасно кинули на неї погляди, і один із них кивнув.

— Можеш. Але швидко, — у його голосі вона точно чула невдоволення.

— Ходімо, Анно, — вона підморгнула Анні.

Купальні знаходилися поверхом нижче. Анна йшла поруч, її легкі кроки ледь чутно ковзали по підлозі. Карро відчула її погляд — ці зелені очі, що, здавалося, все бачать, все розуміють, але все одно залишаються таким же безпомічними перед справжнім злом, що оселилося в цьому місці.

Охоронці слідували за ними. Карро краєм ока ловила їх присутність і чула важку ходу, але гордо розправила плечі та тримала посмішку на губах.

Купальні були розташовані на нижньому поверсі, і хоч це приміщення нагадувало давні підземелля, в ньому панувала дивна атмосфера, що поєднувала водну прохолоду й мрак. Коли Карро та Анна зайшли, важки дерев'яні двері за ними зачинилися, відрізаючи їх від шуму зовнішнього світу та охоронців, які залишилися там.

Простір перед ними був величезний і похмурий. Стіни, вкриті темним каменем, відбивали м’яке світло факелів, що горіли у стінах, кидаючи мерехтливі тіні на підлогу. Між кам'яними колоннами в ряд розташовувалися великі кам'яні ванни, наповнені теплою водою, що виблискувала під світлом полум’я. Поряд із кожною ванною стояли дерев’яні ліжка, на яких залишалися ледь помітні сліди від попередніх відвідувачів — маленькі подряпини на темному дереві.

Запах затхлої води змішувався з ароматом різноманітних трав.

Карро цокнула. Лізти у воду не хотілося, так само як бажання змити кров свербіло на шкірі.

— Тут ніхто не живе? — запитала Карро, озираючись. Величезний простір, де панувала тиша, порушений лише звуком їхніх кроків та диханням. — Як Левіафан, наприклад, тільки хижий та зелений?

Якщо Анна й хотіла розсміятися, то роки життя в пеклі навчили її стримувати будь-які емоції, не кажучи вже про сміх. Тому її очі залишалися сумними, лише на мить з'явилася іскра сміху — все ще повна життя. Постоявши ще кілька секунд, Карро наважилась.

Стягнувши з себе залишки брудного одягу, вона з головою пірнула у ванну. Вода дійсно була теплою, не гарячою, насиченою травами. Карро затримала подих, намагаючись забути біль, що терзав її тіло. Вода стала єдиною силою, що могла хоча б на мить зупинити її страждання, пом'якшити відчуття, що рвалися через шкіру. Вона стиснула зуби від пекучого болю в ранах.

Карро відчувала, як тепло води огортає, змиваючи кров і бруд з тіла. Вона занурилася глибше, закриваючи очі, намагаючись залишити позаду біль, що пронизував, і думки, що тиснули на свідомість. Вода була цілющою, але не могла загоїти її поранену душу. Лише на кілька секунд здавалося, що вона здатна забути про все.