Розділ 14

— Ну що? — Анна принесла їй книги. Її погляд був теплим, зеленим... Колір літньої трави... Карро чомусь добре пам’ятала цей відтінок, а ще колір неба — чистого та блакитного. Сум за минулим здавив груди.

— Нічого доброго, — пальці все ще не слухалися, але, впоравшись, Карро нарешті розв’язала застібки на наплічниках. Ті впали на підлогу з гучним брязкотом, і вона механічно здригнулася, кинувши швидкий погляд на двері.

Тиша.

До неї ніхто не збирався заходити чи реагувати на шум. Карро була впевнена: стражі Левіафана, що з’явилися біля її кімнати близько пів години тому, не звернули б уваги навіть на значно більший галас.

Знявши залишки обладунків, вона оглянула себе й зморщила ніс. Вигляд був «на всі сто» — якраз для демониці, що втратила свою силу, побилася з гарпіями й потрапила під вітер гніву самого генерала.

Рани пекли, наче саме Пекло поселилося під шкірою. Вона глянула на просту темно-червону сорочку та шкіряні штани, які принесла Анна за наказом господаря, і зітхнула. Навіщо перевдягатися, якщо завтра знову доведеться купатися у власній крові? Стиснувши губи, Карро сіла на ліжко. Хотілося розплакатися, але Анна сиділа поряд, і зелень її очей не дозволяла Карро показати слабкість. Можливо, для цієї дівчини вона була останньою надією вибратися з Пекла, хоча сама Карро була в цьому не певна. Якщо Левіафан почне робити з неї «нормального демона», чи згадає вона бодай колись, що таке милосердя, і чи зможе виконати свою обіцянку світлій душі?

Тому діяти потрібно було негайно. Хоча б почати працювати над планом, бо скільки вона протримається під таким тиском — навіть не здогадувалася. Левіафан — це не Абадд.

З кожним рухом вона відчувала, як новий світ, який мусила прийняти, підштовхує її до прірви, якої вона так боялася. Але слабкість була неприпустимою. Не можна дозволити Левіафану заволодіти її волею.

— Скажи, Анно, нові душі не з’являлися останнім часом у володіннях демона?

Анна замислилася, постукуючи пальцем по губі.

— Була одна дівчинка. Маленька. А що? — Анна нахмурила тонкі брови, і її зелені очі пронизливо глянули на Карро. Та лише крізь силу посміхнулася та кивнула, дякуючи.

План був ненадійним. Поки що. Тим паче, у неї не було навіть іскри магії.

Поглянувши на новий одяг, Карро схопила його й відчинила двері, окинувши пронизливим поглядом своїх охоронців.

— А помитися мені дозволено?

Демони незадоволено перезирнулися, і один із них ледь помітно кивнув.

— Можеш. Але швидко, — у його голосі вона чітко чула роздратування.

— Ходімо, Анно, — вона підморгнула дівчині.

Купальні знаходилися поверхом нижче. Анна йшла поруч, її легкі кроки ледь чутно ковзали по підлозі. Карро відчувала її погляд — ці зелені очі, що, здавалося, бачили все, але залишалися безпорадними перед справжнім злом, що оселилося в цьому місці.

Охоронці слідували за ними. Карро краєм ока ловила їхню присутність, але гордо розправила плечі, тримаючи посмішку на вустах.

Купальні були розташовані на нижньому рівні. Хоч приміщення нагадувало давнє підземелля, у ньому панувала дивна атмосфера, що поєднувала водну прохолоду й морок. Коли Карро та Анна зайшли всередину, важкі дерев'яні двері за ними зачинилися, відрізаючи від шуму зовнішнього світу та охоронців.

Простір був величезний і похмурий. Темні кам'яні стіни відбивали м’яке світло факелів, кидаючи мерехтливі тіні на підлогу. Між колонами в ряд стояли великі кам'яні ванни, наповнені теплою водою, що виблискувала у світлі полум’я. Поряд із кожною ванною залишалися дерев’яні ліжка зі слідами від попередніх відвідувачів — ледь помітними подряпинами на темному дереві.

Запах затхлої води змішувався з ароматом цілющих трав. Карро цокнула язиком. Лізти у воду не хотілося, але бажання змити з себе кров просто нестерпно свербіло на шкірі.

— Тут ніхто не живе? — запитала Карро, озираючись. Величезний простір, де панувала тиша, порушувався лише звуком їхніх кроків та диханням. — Хтось на кшталт Левіафана, тільки хижий та зелений?

Якщо Анна й хотіла розсміятися, то роки життя в Пеклі навчили її стримувати будь-які емоції. Тому її очі залишалися сумними, лише на мить з'явилася іскра сміху — все ще повна життя.

Скинувши брудний одяг, Карро з головою пірнула у ванну. Вода була теплою, насиченою травами. Карро затримала подих, намагаючись забути біль, що терзав тіло. Вода стала єдиною силою, що могла бодай на мить пом'якшити відчуття, які рвалися крізь шкіру. Вона стиснула зуби, терплячи пекучий біль у свіжих ранах.

Карро відчувала, як тепло води огортає її, змиваючи кров і бруд. Вона занурилася глибше, заплющивши очі. Вода була цілющою, але не могла загоїти пораненої душі.

Винирнувши, Карро глянула на Анну. Та сиділа на краю ванни, не відводячи від неї зелених очей, ніби шукала в її обличчі хоч якусь зміну. Погляд був уважним, сповненим мовчазного розуміння. Вона добре знала, що тепер важливі не слова, а дії.

Карро піднялася з води й зітхнула. Мокре чорне волосся обліпило шкіру, посічену ранами та шрамами.

— А далеко звідси ті таємничі кімнати?

— Які? — Анна виринула з думок. Карро виразно подивилася на дівчину. Та спочатку нахмурилася, але згодом підняла палець угору. — У вежах. Тільки де саме, я не знаю.