Розділ 13

Якщо Карро і прагнула втекти прямо зараз, то твереза частина її єства, яка не піддалася паніці після дій Левіафана, залишалася голосом розуму. Дівчина чудово розуміла: вона просто не встигне вибігти за межі його магічних володінь. А ще вона занадто живо уявляла, що саме з нею зроблять, якщо спіймають під час втечі. Тому, зупинившись посеред порожнього коридору, Карро затамувала подих. Проте серце від цього не стало битися повільніше — навпаки, воно гупало в ребра так, наче ось-ось мало вискочити з грудей. Знесилено зітхнувши, вона сіла прямо на підлогу в темному переході, де глуха тиша панувала, здавалося, з моменту створення цього замку і самого Пекла.

Кошмар продовжувався. Думки тягнулися повільно й були липкими, мов мед, тільки от смак вони мали зовсім інший: не солодкий, а гіркий і неймовірно огидний. Карро розпачливо терла очі та щоки, намагаючись опанувати себе й приборкати вихор невтішних підсумків свого буття. Воїни Землі просто розірвали її зв'язок із тінями та прадавнім мороком, але жодних подальших інструкцій Карро не пригадувала. Можливо, вони щось і казали їй наостанок, але коли руйнується сама твоя магічна сутність, чийсь далекий шепіт сприймається лише як нерозбірливий шум.

І найстрашніше було те, що цей дивний генерал саме такого фіналу й очікував. Що він узагалі має проти неї, якщо вперше побачив її всього тиждень тому у фортеці? Карро не встигла заглибитися в ці роздуми, як із густої темряви дального кутка вийшли дівчатка-слуги, а разом із ними й Анна. Зелені очі служниці з тривогою зупинилися на Карро, що сиділа на підлозі.

— Пані, вам потрібна допомога? — невпевнено запитала вона.

Допомога Карро була потрібна конче, проте чекати її від беззахисної людської душі було верхом абсурду. Тому Карро лише криво усміхнулася, схилила голову набік і повільно похитала. Ні, їй і так непогано. Демони явно приховували щось глобальне, і це «щось» Карро вже дуже не подобалося. Левіафан не дав жодних прямих підказок, та дівчина шкірою відчувала: він за щось їй мститься. І ця помста була куди глибшою, ніж просто реакція на її зухвалу поведінку в прикордонній фортеці.

Підвівшись на ноги, вона важко видихнула, подумки дорахувала до десяти й мовчки спостерігала, як людські душі обходять її стороною. Слуги боялися її, бо навіть не здогадувалися, що зараз вона схожа на них більше, ніж будь-коли раніше. Крім людської вразливості та зламаних демонічних рогів у неї більше нічого не залишилося.

Хмикнувши під ніс, дівчина примарою рушила вперед. Карро крокувала мовчки, нагадуючи душу, що остаточно заблукала між світом живих і світом мертвих, — адже зараз від її мовчання залежало саме її існування. Темні коридори, здавалося, шепотіли їй услід щось незрозуміле, але в її теперішньому стані це було лише звичайне тремтіння повітря, слабке відлуння її власних сумнівів. Їй не потрібна була допомога слуг чи інших бранців, бо всі вони здавалися їй лише марними пішаками в тій глобальній грі, правил якої вона досі не розуміла.

Морок знову огортав її тіло, мов друга шкіра, коли Карро наблизилася до однієї з численних бенкетних зал. Тут панувала незвична, густа тиша — зовсім не така, як у переходах. Цей спокій був наелектризований напругою, наче стріла, вже натягнута на тятиву й готова будь-якої миті полетіти назустріч черговій загрозі.

У центрі зали височів чорний трон, майстерно виготовлений з уламків, що нагадували людські кістки, каміння і, здавалося, саму застиглу пітьму. Престол був порожнім. Але Карро чітко знала — це ненадовго. Левіафан фізично відчував, коли хтось сторонній порушує кордони його особистих покоїв. І якщо він досі не з’явився відкрито, значить, він просто зараз стежить за нею з мороку.

— Левіафане, досить уже цих дешевих ігор, — прохрипіла вона, і голос миттєво видав її граничну втому. — Чого саме ти від мене хочеш?

З темряви за її спиною почувся ледь вловимий смішок. Левіафан нечутно винирнув із ніші, опинившись прямо за її плечем.

— Усе дуже просто. Я хочу володіти тобою, — вона відчула, як він байдуже знизав плечима.

Карро ніколи не вважала себе настільки вродливою, щоб у пекельних князів прокидалася така гостра потреба підкорювати її чи робити своєю власністю.

— А якщо чесно? — вона різко розвернулася на п’ятах, інстинктивно виставивши руки перед собою, і тим самим мимоволі поклала долоні на широкі груди демона. Його лукаві очі спалахнули червоним вогнем. Від страху Карро знову почало нудити, але, борючись із власною панікою, вона розуміла: тікати зараз немає жодного сенсу — далі його територій вона все одно не пробіжить.

— А насправді, Левіафане? — повторила Карро, намагаючись, щоб голос звучав рівно. Вона не відводила прямого погляду від його обличчя, яке випромінювало ледь помітну насмішку.

— Насправді, — його голос став тихим, але таким вагомим, що від нього хололо все навколо, — я просто хочу, щоб ти нарешті дещо зрозуміла.

Карро гордо підняла голову. Вона розгублено насупилася, не вірячи жодному його слову.

— Зрозуміла що саме? Що я — лише дрібний пішак у твоїх кривавих іграх? Що ти використовуєш мене як інструмент, точно так само як і всіх інших?

Левіафан знову розсміявся. Це не був сміх радості чи звичайного знущання — скоріше звук, що резонував глибоко в її душі, безжально ламаючи останні крихти самовладання.

— Ти завжди так відчайдушно прагнеш істини, Карро, — прошепотів він, нахиляючись до її обличчя. — Але правда полягає в тому, що ти зовсім не пішак. Ти — ключ.