Розділ 13

Якщо Карро і бажала втекти саме зараз, то розумна частина її, яка не піддалася паніці від дій Левіафана, була голосом розуму. Карро не встигла б вибігти за межі його володінь. А ще вона чудово уявляла, що з нею буде, якщо її спіймають. Тому, зупинившись у коридорі, Карро затримала дихання, але від цього серце не стало битися повільніше, а, навпаки, билося так, ніби зараз вискочить із грудей. І вона втомлено сіла прямо на підлогу в темному коридорі, де тиша панувала з самого створення цього замку та, здається, самого пекла.

Жахіття продовжувалися, тягнулися думки, липкі, як мед, тільки смак інший: не солодкий, а гіркий, неприємний. Карро терла очі, щоки, намагаючись опанувати себе та підкорити вихор невтішних підсумків її буття. Воїни землі просто розірвали її зв'язок із тінями та темрявою, але інструкцій Карро не пригадувала. Можливо, вони щось і говорили, але коли руйнується сама сутність, чийсь шепіт — це лише нерозбірливі звуки.

І саме страшніше, що цей дивний демон щось таке й очікував. Що він взагалі має проти неї, коли побачив її вперше у фортеці Пекла? Карро не встигла задуматися, як із темряви вийшли дівчатка-слуги, і Анна разом з ними. Зелені очі дівчини зупинилися на Карро, яка сиділа на підлозі, і та невпевнено запитала:

— Пані, вам потрібна допомога?

Хоча допомога їй точно була потрібна, чекати її від людської душі було верхом абсурду. Тому Карро, криво посміхнувшись, схилила голову і помотала нею зі сторони в сторону. Ні, їй і так непогано. Демони точно щось приховували, і це щось вже не подобалося Карро. Підказок Левіафан не дав, та були деякі відчуття, що він за щось їй мститься. Більш глибоке, ніж її хамська та необережна поведінка у фортеці.

Піднявшись, вона видихнула, дорахувала до десяти і дивилася, як її обходять душі. Її боялися, бо не знали, що зараз вона схожа на них більше, ніж коли-небудь. Крім людської слабкості та зламаних демонічних рогів у неї нічого не залишилося.

Хмикнувши під ніс, вона тінню понеслася вперед.

Карро рухалася мовчки, ніби душа, що заблукала між світом живих і світом мертвих, але від мовчання залежало її буття. Темні коридори, здавалось, шепотіли щось незрозуміле, але в її стані це було лише звичайне тремтіння в повітрі, відлуння її власних сумнівів. Їй не потрібна була допомога слуг чи навіть людських душ, бо всі вони здавались їй марними пішаками в грі, яку вона досі не розуміла.

Темрява знову огортала, як друга шкіра, коли Карро наблизилася до однієї з численних зал. Тут панувала незвична тиша — не така, як у коридорах. Ця тиша була пронизана напругою, мов стріла, натягнута на тетиву, готова випустити її назустріч черговій загрозі.

В центрі зали стояв чорний трон, виготовлений із уламків, схожих на кістки, каміння і, здавалося, самої темряви. Він був порожній. Але Карро знала — це ненадовго. Левіафан відчував, коли хтось порушує його володіння. І якщо він досі не з’явився, значить, стежить за нею з тіні.

— Левіафане, досить ігор, — прохрипіла вона, голос видав її втому. — Чого ти хочеш від мене?

Із темряви почувся легкий хмиз. Левіафан винирнув звідкись, опинившись за її спиною.

— Все дуже просто. Хочу володіти тобою, — вона відчула, як він знизав плечами. Карро не вважала себе настільки привабливою, щоб у вищих демонів прокидалися такі потреби, як і володіння нею чи підкорення.

— А насправді? — вона крутанулась на п’ятах, виставивши руки перед собою, і тим самим поклала долоні на груди демона. Його лукаві очі блищали червоним. Від страху її почало трохи нудити, але, борючись сама з собою, вона знала, що тікати зараз взагалі немає сенсу і далі його території вона не пробіжить.

— А насправді, Левіафане? — повторила Карро, її голос був рівним. Вона не відвела погляд від червоних очей Левіафана, які випромінювали ледь помітну насмішку.

— Насправді, — його голос був тихим, але таким, що змушував холодніти все навколо, — я хочу, щоб ти зрозуміла.

Карро підняла голову, погляд її темних очей зустрівся з його палаючими. Вона розгублено нахмурилася, не вірячи жодному його слову.

— Зрозуміла що? Що я пішака в твоїх іграх? Що ти використовуєш мене, як і всіх інших?

Левіафан розсміявся. Це був не сміх радості чи знущання — скоріше звук, що відлунювався глибоко в її душі, немов ламаючи залишки самовладнання.

— Ти завжди так прагнеш правди, Карро, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Але правда в тому, що ти не просто пішака. Ти ключ.

Вона відчула, як його слова пробиваються в її свідомість.

— Ключ? До чого? — її голос звучав майже безсило, але в ньому ще горіла іскра виклику.

Левіафан обійшов її, повільно, як хижак, що обходить здобич. Його тінь тяглася за ним, наче інша істота, жива і голодна.

— Ключ до того, що навіть саму чисту душу можна зробити могутнім демоном.

— Цікаві у вас експерименти, — хмикнула вона, склавши руки на грудях.

— Не дуже цікаві, — хмикнув він. — Бо перший тест ти провалила. Ти мала бути сильніша, жорстокіша, досконаліша. У тебе мало бути більше тіней, але в тобі ще занадто багато світла. Тому ми спробуємо ще раз, мила Карро. На жаль, Ліліт теж не справилась. Хоча у нашого володаря були великі надії.