Розділ 12

Замок Левіафана став тихим. Щит, що оточував територію генерала, пропустив її без проблем, і, обтрусивши порізаними долонями бруд з обладунків, Карро випрямила спину й піднялася по чорних сходах. У лігві чудовиська все було як на таємничих картинах митців, і хоча вона вже тут була, навіть не один день, страх все ж сидів на плечах, нагадуючи папугу, що вчепився своїми великими кігтями й не збирався кудись летіти. Відчувши вже знайомий запах чужих парфумів, якими користувався Левіафан, Карро стиснула губи від страху, відразу втратила показну хоробрість, яка спалахувала теплими вогниками смертоносної сили на пальцях демонів. Вона вже не володіла цим. Тряхнувши головою, вона швидко заглянула у бенкетну залу, але й та була пуста.

Вона оглянула кімнату — порожньо, як завжди. Левіафан не був тут, хоча вона відчувала, що його присутність залишалася все ще відчутною, мов тінь, що стежить за кожним рухом.

Їй потрібно було діяти швидко. Плани вже були сформовані, хоча й не здавалися ідеальними, а навіть більше — були відчайдушними. Їй потрібно було дістатись до Анни, і не просто знайти її — вони мусили втекти. Це було не просто бажанням, а останнім шансом. Якщо Левіафан вже знає, що вона тут, то він точно дізнається, що вона намагається зробити. І він не залишить їй шансів.

«Анна... вона не повинна залишатись тут», — подумала Карро, стискаючи кулаки, відчуваючи, як її серце б'ється швидше.

Вона тихо підійшла до дверей і відчула холод на пальцях, коли взялася за ручку. У кімнаті, що була перед нею, панувала темрява. Карро не почула жодного звуку, але була впевнена, що це лише мить перед бурею. Зробивши глибокий вдих, вона відчинила двері.

— Моя люба, Карро, ти повернулася, — важка рука демона стиснула її талію і демонстративно притиснула до себе спиною, його дихання лоскотало шкіру. Іншою рукою він перекинув її чорне волосся на праве плече. — Знаєш, що буває з демонами, які втрачають свою силу? З гарними та неймовірно привабливими демоницями?

Дихання бракувало, страх тиснув на легені та на серце.

— Ти тут... так близько, Карро, — його голос був низьким, важким, як давнє прокляття, і вона відчула, як кожне слово обпікає шкіру. Левіафан не мав наміру відпустити її, і його запах — суміш парфумів, що пахли смертю й древньою магією — знову огорнув її.

Він повернув її обличчям до себе, змусивши зустріти його погляд. Очі Левіафана сяяли червоним світлом, немов два червоних сонця пекла. Його пальці легко ковзнули по її шкірі, і Карро відчула, як її тіло ніби запаморочилось від його присутності, хоча він не робив нічого, крім того, щоб просто бути поруч.

— Ось тепер я задоволений, а то мені ніхто не дозволяв залишити тебе собі. А так демониця без сили, без темряви — лише зайва одиниця.

Карро зібрала всю свою волю, аби не здригнутися від його близькості, але серце стиснулося від жаху. Левіафан мав безліч способів маніпулювати. І тепер він це робив з нею — як зі своєю власною іграшкою. Його дихання було гарячим, і відчуття того, як його рука ковзає по шкірі, змушувало відчувати себе маленькою та беззахисною.

— Я не твоя, — холодно прошепотіла Карро, намагаючись не дозволити страху взяти верх. Її слова лунали, як останній виклик. Вона знала, що він хоче бачити її в агонії, в сльозах, але вона не могла дати йому цього.

Левіафан посміхнувся.

— Та ти вже моя, Карро. Ти думала, що втечеш? Якби твоя сила не покинула тебе, може, ти б і змогла щось зробити... Але зараз ти просто моя.

Він притиснув її ще сильніше.

— Навіщо? — вона повернула голову та видихнула йому прямо в губи. — Чим тебе може зацікавити звичайний демон?

— А хто сказав, що ти звичайний демон, Карро? Ні Адмірал, ні Абадд ніколи не бачили твоїх цінностей, бо не вступали з тобою у двобій.

Він ще раз прошепотів, сміючись низько, немов звук каменю, що падає в безодню. Карро нахмурилася. Ці демони тренували її не один рік.

— Так, ти справді дуже цікава, Карро. Перші враження бувають завжди оманливими, але зараз ти стаєш більш... привабливою, коли позбавлена сили.

Карро почала глибоко дихати, намагаючись впоратися з жарким диханням Левіафана, яке ковзало по її шкірі, але не здавалася. Вона повинна була втекти. Втекти й забрати Анну. Обікрасти Левіафана і помститися.

— То був лише один випадковий бій! Я не хотіла... — вона розгублено дивилась у червоні очі демона.

— Якби ж, дорога моя Карро, — він говорив менше ніж приховував. Стримував себе.

— Про що ти? Генерала зацікавила колишня людина? — видавила Карро.

Якби ж просто людина... Володіти тобою у сто разів приємніше.

Карро відчула, як його руки все міцніше стискають її талію, немов хотіли втиснути в себе, заглушити останні крихти її волі. Його дихання, важке й гаряче, продовжувало ковзати по тілу змушуючи її відчувати себе знову маленькою і безсильною. Але навіть у цій безнадійній ситуації вона не могла дозволити собі опустити руки. Її план був уже готовий, і навіть якщо він розкриє наміри, вона не могла зупинитися.

— Ти нічого не розумієш, — прошепотіла вона, намагаючись залишити голос спокійним. — Ти просто не уявляєш, що я готова зробити, щоб звільнитися від тебе.

Левіафан всміхнувся. Він притягнув її ще ближче, так що між ними не залишилося ні сантиметра. Його пальці, що ковзали по її плечах і шиї, залишали після себе гарячі сліди, як печатки, що неможливо стерти.