Розділ 12

У замку Левіафана запала зловісна тиша. Магічний щит, що охороняв територію генерала, безперешкодно пропустив Карро всередину. Обтрусивши порізаними долонями бруд із понівеченого одягу, вона випрямила спину й повільно піднялася чорними мармуровими сходами. У лігві цього чудовиська все виглядало як на таємничих полотнах людських митців. І хоча дівчина перебувала тут уже не перший день, страх усе одно міцно сидів на її плечах, нагадуючи хижого папугу, який вчепився кігтями в шкіру й не збирався нікуди летіти.

Відчувши знайомий шлейф парфумів Левіафана, Карро злякано стиснула губи. Вона вмить втратила ту показну хоробрість, яка раніше спалахувала на кінчиках її пальців вогниками смертоносної сили. Вона більше не володіла цією магією. Струснувши головою, дівчина швидко зазирнула в бенкетну залу, але та зяяла порожнечею.

Карро озирнулася довкола — скрізь було тихо. Генерала не було видно, хоча його присутність відчувалася фізично — мов важка тінь, що невідступно стежить за кожним її подихом.

Їй потрібно було діяти блискавично. Відчайдушний план уже дозрів у голові, хоча він і був далеким від ідеалу. Карро мусила знайти Анну, і не просто знайти — вони мали негайно втекти з цього проклятого місця. Це був їхній останній шанс. Якщо Левіафан уже знає, що вона повернулася, він неодмінно здогадається про її наміри. І тоді він не залишить їй жодного шансу на порятунок.

«Анна... вона не повинна залишатися тут ні хвилини», — подумала Карро, стискаючи кулаки й відчуваючи, як серце починає битися в шаленому ритмі.

Вона безшумно підійшла до важких дверей. Холод металу обпік пальці, коли вона взялася за ручку. У кімнаті попереду панувала непроглядна темрява. Карро не почула жодного звуку, але була впевнена: це лише затишшя перед бурею. Глибоко вдихнувши, вона відчинила двері.

— Моя люба Карро, ти все-таки повернулася, — важка рука демона миттєво стиснула її талію, демонстративно притискаючи дівчину спиною до себе.

Гаряче дихання лоскотало шкіру біля вуха. Іншою рукою він неквапливо перекинув її темне волосся на праве плече, оголюючи шию.

— Знаєш, що зазвичай роблять із демонами, які втратили свою силу? Особливо з такими гарними та неймовірно привабливими демоницями?

Кисню в легенях раптово забракло, страх свинцевим тягарем тиснув на серце.

— Ти зараз тут... так близько, Карро, — його голос був низьким, густим, як давнє закляття. Дівчина відчула, як кожне його слово буквально обпікає шкіру.

Левіафан не мав наміру її відпускати. Його специфічний запах — суміш вишуканих парфумів, смерті та прадавньої магії — знову заполонив увесь простір навколо неї.

Він різко розвернув її обличчям до себе, змушуючи зустрітися поглядами. Очі Левіафана палахкотіли червоним вогнем, мов два маленьких сонця самого Пекла. Його пальці невагомо ковзнули по її обличчю. Карро відчула, як голова йде обертом від його нищівної аури, хоча він не робив нічого, окрім того, що просто стояв поруч.

— Ось тепер я справді задоволений. Раніше мені ніхто не дозволяв залишити тебе собі. А тепер... демониця без сили, позбавлена підтримки мороку — лише зайва одиниця в офіційних списках.

Карро зібрала в кулак усю свою волю, аби не здригнутися від його близькості, але серце стислося від первісного жаху. Левіафан володів безліччю способів маніпуляції. І зараз він грався з нею, як зі своєю особистою беззахисною іграшкою. Його дихання було надто гарячим, а відчуття того, як його долоня повільно ковзає по її шкірі, змушувало почуватися маленькою та безпорадною.

— Я не твоя, — крижаним пошептом видавила Карро, намагаючись не дозволити паніці взяти гору. Її слова пролунали як останній, безнадійний виклик. Вона знала: він прагне бачити її в агонії, у сльозах, але вона не могла дати йому цієї насолоди.

Левіафан тріумфально посміхнувся.

— О ні, ти вже моя, Карро. Ти справді наївно сподівалася втекти? Якби твоя сила не покинула тебе, можливо, ти б і змогла бодай щось вдіяти... Але зараз ти — лише моя власність.

Він притиснув її до себе ще сильніше.

— Навіщо я тобі? — вона різко повернула голову та видихнула ці слова йому прямо в губи. — Чим тебе взагалі може зацікавити звичайна демониця?

— А хто тобі сказав, Карро, що ти — звичайна? Ні Адмірал, ні Абадд ніколи не бачили твого справжнього потенціалу лише тому, що ніколи не вступали з тобою в двобій.

Він знову щось прошепотів, низько сміючись; цей звук нагадував гуркіт каменю, що падає в бездонну прірву. Карро насупилася. Ці демони муштрували її не один рік, то що ж такого побачив у ній цей загарбник?

— Так, ти справді надзвичайно цікава, Карро. Перші враження завжди оманливі. Але зараз, коли ти позбавлена своєї магії, ти стаєш для мене ще більш... привабливою здобиччю.

Карро почала жадібно й глибоко дихати, намагаючись впоратися з його жарким диханням, яке обпікало шкіру. Вона не мала права здатися. Вона мусила втекти. Втекти й обов'язково забрати із собою Анну. Обікрасти Левіафана, принизити його і зрештою помститися.

— То був лише один випадковий бій! Я зовсім не хотіла… — вона розгублено втупилася в червоні очі демона.

— Якби ж то, дорога моя Карро, якби ж то… — він явно говорив значно менше, ніж знав насправді. Демон ледве стримував себе.