Розділ 11

Якщо світ і лишився чогось важливого, то цього ніхто не помітив. Карро підняла долоні, щоб роздивитися порізи, які залишили обсидіанові кинджали. Страшні рани завдовжки сім сантиментрів затягнулись бурою кіркою, але все ще боліли. Тоді вона здавалася собі сильною та спиртною, та поглянув на себе, вона переконалась, що для таких боїв занадто слабка, і обійняв себе руками, тихо ковзнула на холодне відкрите та не застояне повітря, пронизане сіркою та димом. 

Замок Левіафана був наче та недосяжна ціль, до якої Карро ніяк не могла дотягнутися.

Вона хотіла не просто побачити, як розбивається мрія Ройзенда стали королем, а і всі його мрії. Згубні дії влади лише відкривають істинне обличчя людей, а Ройзенд завжди був таким. Бувши ще дитиною, яка щиро любила батька, вона нічого подібного не помічала — діти завжди люблять батьків, якими б вони не були. Він наймав їй найкращих вчителів, які навчили не тільки танців, музиці, а і письму і математиці, іншим наукам, їй було цікаво їздити з ним на поні та слухати його розмови. Карро його любила... Любила б і досі, якби пекло не розкрило свої колючі обійми. 

Постояв ще декілька хвилин біля головних воріт, Карро підняла голову верх, де літали хижі гарпії, яких випускав один із генералів. Голодні крики гарпій різали тишу, а їхні крила відкидали тіні, що ковзали поверхнею, ніби примари.

Карро стиснула пальці, відчуваючи, як шлунок знову стискається від слабкості та незвичної тривоги. Чи то від болю в ранах, чи від страху, який, здавалося, тільки підсилювався поруч із цими стінами, вона не могла визначити. Замок Левіафана стояв на обрії, нагадуючи їй про все, що втрачено, і про все, що ще не знайдено.

Вона знову пригадала дитинство — ті дні, коли батько здавався їй найкращим захисником, а не малодушним міністром. Він колись був її героєм, який захищав від чудовиськ, що жили під величезним ліжком та вилазили з каміна тільки опівночі. Навіть тоді, коли вона ще не розуміла всієї підступності та хитрості, що ховалися за його посмішками та великими планами, для неї він був справжнім...

Гарпії кружляли дедалі нижче, і Карро відчула, як від їхніх хижих поглядів пробігає страх. Вона пригадувала, що ці створіння вибирають найслабших, найбільш вразливих, і хоча вона завжди намагалася не видавати свого страху, він був глибоко в ній, настільки звичний, що здавався вже частиною.

Їхні чорні крила розгорялися, розсікаючи повітря з такою швидкістю, що кожен мах залишав за собою лише темну тінь. Карро відчула холодний подих страху, коли одна з гарпій пролетіла так низько, що вітер, спричинений її крилами, ледве не збив з ніг. Їхні великі очі, схожі на відблиски досі пекучого вугілля, були спрямовані на неї, і у них читалася ненависть і голод, що не можна було вгамувати нічим.

Високі та стрункі, з гнучкими, схожими на пташині ногами, гарпії виглядали настільки величними, що здавалися істотами з іншого світу. Їхні тіла обтягнуті темною шкірою, яка нагадувала вугілля, що завжди тліло. Карро затримала дихання і звично для себе зачерпнула рукою темряву тіней, які знову не відізвалися, тоді вона схопилась за єдину зброю – обсидіановий кинджал, яким убили демона.

Карро відчула, як холодний метал кинджала здається важчим, ніж коли вона вперше взяла його до рук. Коли її пальці обхопили руків'я, здавалось, що він тільки додає ваги втомленому тілу. У свідомості крутилось лише одне — вона повинна була вижити. Вона повинна була не просто вижити, а й відправити цих істот назад у їхній пекельний вир.

Гарпії наближались. Один із них, великий і страшний, зі швидкістю блискавки розгорнув свої чорні крила і ринувся вниз. Карро відчула, як повітря завмерло. Вона метнулась убік, але її тіло, ослаблене пораненнями, не слухалося. Крила гарпії вдарили, відкинув її кудись у бік.

Вона впала, не маючи сили навіть піднятися. Залишатися тут було небезпечно, Карро встигла кинути погляд на покинутий замок, але тільки-но її викинуло за межі території, активувався захисний щит замку.

Очі Карро затуманились від болю, але вона змусила себе піднятися хоча б на коліна. Гарпія знову поверталася, страшний погляд повний жадоби та ненависті зупинився на ній.

Карро не мала сили швидко піднятися, але вона бачила, як гарпії перегукуються, готові до нового нападу. Ще одна гарпія, трохи менша, націлилась на її шию, але в останній момент, Карро змогла зреагувати. З болем в грудях, вона стиснула кинджал і завдала різкого удару в бік величезного птаха. Клинок з різким звуком проник крізь шкіру гарпії, на мить зупинившись у її тілі. Гарпія відсахнулася, зойкнувши від болю, але залишалася на ногах.

Вона відчула холодне розчарування, що навіть зброя воїнів землі не могла допомогти. Знову, з останніми краплями сил, вона націлила кинджал, намагаючись здолати болючі судоми, що розривали її шкіру. Але з кожним рухом вона відчувала, як гарпії наближаються.

Вони кружляли навколо. І поки що не підлітали.

Карро не могла дозволити собі померти зараз. Вона вдихнула і виставила кинджал вперед, трохи зігнув ноги у колінах.

Вона ще не була готова до цього кінця.

Серце билось шалено, але страх паралізовував. Вона розуміла, що часу на вагання немає — або вона зараз вб'є їх, або залишиться без шансів.

Карро стиснула кинджал, відчуваючи, як чорна рукояка, хоч і холодна, наче пульсує якоюсь дивною енергією. Повернувшись до гарпій, вона побачила, як одна з них стрімко наближається до неї, вириваючись з темряви небес. Її червоні очі зупинилося на Карро, і вона встигла зробити один різкий крок вперед, коли гарпія наблизилася на відстань удару. Карро стиснула зуби і, не роздумуючи, кинулася в атаку. Кинджал увійшов у живіт гарпії з такою силою, що він пройшов крізь шкіру і м'язи, залишаючи за собою темну, гарячу кров. Гарпія закричала, її великі крила затріпотіли по землі, і вона продовжила розмахувати крилами, намагаючись злетіти. Для себе Карро вже прийняла рішення.