Розділ 11

Якщо світ і втратив щось справді важливе, то цього ніхто не помітив. Карро підняла долоні, аби роздивитися порізи, які залишили обсидіанові клинки воїнів Землі. Глибокі рани завдовжки сім сантиметрів уже затягнулися бурою кіркою, але досі нестерпно пекли. Тоді, під час дуелі, вона здавалася собі сильною та прудкою, та поглянувши на себе зараз, дівчина вкотре переконалася: для таких боїв вона занадто слабка. Карро міцно обхопила себе руками й тихо ковзнула назовні — у холодне, вільне повітря, наскрізь пронизане запахом сірки та диму.

Замок Левіафана на обрії здавався недосяжною ціллю, до якої Карро ніяк не могла дотягнутися.

Вона понад усе прагнула не просто побачити крах надій Ройзенда сісти на трон, а й знищити абсолютно всі його мрії. Згубна жадоба влади завжди оголює істинне обличчя людей, і Ройзенд не був винятком. Будучи дитиною, яка щиро любила батька, вона нічого подібного не помічала — діти завжди люблять батьків, якими б ті не були насправді. Він наймав їй найкращих учителів, які навчили її не лише танців та музики, а й письма, математики та інших наук. Їй було по-справжньому цікаво їздити з ним на поні та слухати його дорослі розповіді вечорами. Карро його любила... Любила б і досі, якби Пекло не розкрило свої колючі обійми.

Постоявши ще кілька хвилин біля головних воріт покинутої цитаделі, Карро звела голову догори. Там, у багряній височині, ширяли хижі гарпії, яких випустив на полювання один із пекельних генералів. Їхні голодні крики розтинали тишу, а крила відкидали стрімкі тіні, що ковзали поверхнею ґрунту, мов тривожні примари.

Карро зціпила зуби, відчуваючи, як шлунок знову зводить спазмом від слабкості та незвичної тривоги. Вона не могла зрозуміти, від чого їй гірше: від болю в ранах чи від страху, який тільки посилювався поруч із цими темними стінами. Замок Левіафана стояв на горизонті, нагадуючи їй про все втрачене і про те, що ще належало знайти.

Вона знову поринула в дитинство — у ті щасливі дні, коли батько здавався їй наймогутнішим захисником, а не малодушним міністром. Колись він був її справжнім героєм, який оберігав від монстрів, що жили під величезним ліжком чи вилазили з каміна рівно опівночі. Тоді вона ще не розуміла всієї підступності та хитрості, що ховалися за його лагідними посмішками та грандіозними планами. Для неї він був ідеалом...

Гарпії кружляли дедалі нижче. Карро відчула, як від їхніх хижих поглядів шкірою біжать сироти. Вона пам'ятала: ці створіння завжди обирають найслабших і найвразливіших. І хоча дівчина щосили намагалася не виказувати свого переляку, страх сидів глибоко всередині — настільки звичний, що став майже частиною її єства.

Їхні чорні крила розпашіли, розсікаючи повітря з такою швидкістю, що кожен змах залишав по собі лише темну смугу. Карро відчула холодний подих смерті, коли одна з гарпій пролетіла так низько, що повітряна хвиля ледь не збила її з ніг. Величезні очі потвор, схожі на відблиски розжареного вугілля, були спрямовані прямо на неї — у них читалася ненависть і голод, який неможливо вгамувати нічим у всесвіті.

Високі та стрункі, з гнучкими пташиними лапами, гарпії виглядали настільки величними, що здавалися істотами з іншого світу. Їхні тіла були обтягнуті темною шкірою, яка нагадувала вугілля, що вічно тліє. Карро мимоволі затамувала подих і звично спробувала зачерпнути рукою морок, але тіні знову не відгукнулися. Тоді вона міцно вхопилася за свою єдину зброю — обсидіановий кинджал, яким воїни Землі вбили демона.

Карро відчула, як холодний камінь кинджала стає важчим, ніж коли вона вперше взяла його до рук. Коли її пальці обхопили руків'я, здалося, що зброя тільки додає зайвої ваги її виснаженому тілу. У свідомості пульсувала єдина думка — вона мусить вижити. Вона зобов'язана не просто вціліти, а й відправити цих потвор назад у їхній пекельний вир.

Гарпії наближалися. Одна з них, найбільша й найстрашніша, блискавично розгорнула чорні крила і ринула каменем униз. Карро відчула, як повітря навколо наелектризувалося. Вона відчайдушно метнулася вбік, але тіло, ослаблене пораненнями, не слухалося. Потужний удар крила відкинув дівчину в бік на жорсткий ґрунт.

Вона впала, не маючи сил навіть одразу підвестися. Залишатися на відкритому місці було смертельно небезпечно. Карро встигла кинути погляд на покинутий замок, але щойно її викинуло за межі внутрішньої території, активувався захисний щит цитаделі, відрізаючи шлях назад.

Очі затуманилися від болю, але вона змусила себе піднятися бодай на коліна. Гарпія знову розверталася для атаки, її жадібний погляд, повний ненависті, зафіксувався на жертві. Карро не мала сил швидко втекти, а гарпії вже перегукувалися між собою, готуючи новий скоординований напад. Ще одна потвора, трохи менша за першу, націлилася їй прямо в шию.

У самий останній момент Карро встигла зреагувати. Ігноруючи гострий біль у грудях, вона міцно стиснула обсидіан і завдала різкого, відчайдушного удару в бік величезного птаха. Клинок із противним звуком розітнув грубу шкіру гарпії, на мить застрягши в тілі. Потвора відсахнулася, видавши пронизливий зойк, але встояла на лапах.

Дівчина відчула холодне розчарування: виявляється, навіть земна зброя не була магічною панацеєю. Знову, збираючи останні крихти сил, вона націлила кинджал на ворога, намагаючись перебороти судоми, що розривали м'язи. Але з кожним її рухом гарпії ставали дедалі сміливішими. Вони кружляли навколо, вичікуючи, проте поки що не наважувалися підлетіти впритул.

Карро не могла дозволити собі померти саме так. Вона глибоко вдихнула і виставила кинджал перед собою, трохи зігнувши ноги в колінах для стійкості. Вона ще не була готова до такого безглуздого фіналу. Серце калатало десь у горлі, а страх паралізував волю, але дівчина розуміла: часу на вагання немає — або вона зараз їх знищить, або залишиться тут назавжди.