Розділ 10

Вона марила. Перед очима раз у раз виникало суворе обличчя Адмірала, який дивився на неї з глибоким розчаруванням, потім поставав Абадд, що презирливо називав її жалюгідною істотою. Його змінювала уїдлива, хижа посмішка Лу, яка буквально переслідувала дівчину в мареннях. Крізь цей вихор спогадів Карро раптом чітко відчула густий аромат лікувальних трав Мортіферекса та його колишній теплий погляд. А слідом промайнув Азол — і його останній, прощальний погляд... Адже вона, найімовірніше, зараз помирала й сама. Залишившись без рідної темряви в самому серці Пекла, Карро власноруч підписала собі смертний вирок. Опритомніти лише для того, щоб знову відчути себе абсолютно безпорадною слабачкою, вона не хотіла, тому досі продовжувала нерухомо лежати, відчуваючи крижаний холод підлоги своєю щокою та власну липку кров.

Карро слабко поворушила пальцями, гарячково намагаючись дотягнутися до тіней, притягнути їх до себе бодай на міліметр, щоб сховатися від болю, який випалював її зсередини. Але морок не приходив. Прадавня пітьма більше не визнавала її своєю донькою.

— І чого ти тут розляглася? — важкі, упевнені кроки Левіафана вона почула ще здалеку. — Що, не змогла зупинити воїнів Землі? — він голосно розсміявся, по-хазяйськи нахилившись над нею.

Карро насилу розплющила важкі повіки, відчуваючи дике запаморочення та нудоту, що спазмами стискала шлунок.

— Зупинити їх вона, бачте, не змогла. І тепер валяєшся тут майже непритомна, — він присів навпочіпки й грубо смикнув за волосся, щоб краще розгледіти обличчя.

Карро з останніх сил міцно вхопилася пальцями за його зап'ястя, дивлячись на генерала з лютим викликом — хоча це й була відчайдушна, слабка спроба повернути контроль над ситуацією. Вона зараз буквально збирала себе по шматочках, мов розбите кольорове скло, яке раптом в одну мить стало бляклим і сірим. Збирала, безжально ріжучи руки гострими гранями, і знову тихо плакала від безсилля.

— Чому… чому рядові демони палацу не прийшли мені на допомогу? — ледь чутно видавила вона.

Їй хронічно бракувало кисню, а високе склепіння зали зараз тиснуло на свідомість так, наче вони перебували в тісній, задушливій печері.

— А хто ти взагалі така, щоб тобі тут хтось допомагав? — щиро здивувався Левіафан. — Хотіла наодинці повоювати з воїнами Землі? Ну ось, отримай результат. Тепер не варто лити сльози. Як повністю оклигаєш, чекаю на тебе у своєму кабінеті. Сподіваюся, ти за ці дні ще не встигла забути, як виглядає мій замок, — генерал поважно підвівся, поправив дорогий камзол і з легкою усмішкою відступив на крок.

Карро безсило опустила голову назад на підлогу, мимоволі здригнувшись від могильного холоду мармуру. Всі її органи чуття зараз загострилися до межі — наче вона раптом знову стала звичайною крихкою людиною. Дряпаючи нігтями поліровані плити, вона відчайдушно намагалася повернути рухливість затерплому тілу.

— О, то тобі, я бачу, ще один ріг під корінь обламали! — раптом вигукнув демон, пригледівшись.

— Головне — щоб тобі твої колись не відламали, — злісно просичала вона й різко уперлася долонями в підлогу, роблячи спробу підвестися.

Новий напад нудоти миттєво підкотив до горла, і Карро знову безсило повалилася на мармур. Левіафан продовжував стояти над нею, нагадуючи те саме жахливе морське чудовисько, яким його зазвичай уявляли смертні люди, описуючи на сторінках своїх старовинних книг. Стояв і холоднокровно спостерігав. Точно так само, як колись це робила підступна Лу, щиро насолоджуючись її стражданнями — наче її слабкість була для пекельної верхівки найвищою насолодою.

Так ніколи не дивилися на союзників. Так зазвичай спостерігали за заклятими ворогами чи за слабкими комахами, які безпорадно борсалися на спині, не в змозі перевернутися, і повільно вмирали прямо на тому самому місці під чужий глузливий сміх.

— А знаєш, чому твій дорогий батько досі так і не зайняв омріяний високий пост у Пеклі й досі змушений принизливо бігати в дрібних міністрах? — раптом з усмішкою запитав генерал.

— Тому що він бездарний нікчема? — хмикнула Карро, криво вигнувши губи.

— Ні. Тому що його донька — безпорадна нездара, яка за стільки років так і не спромоглася стати нормальним демоном, — генерал красномовно розвів руками.

— Що ж... Тоді моя місія виконана, — вона криво усміхнулася. Сльози остаточно висохли, їх у неї більше просто не залишилося. Жаліти себе було марною справою.

А от чиста, концентрована ненависть, що по краплі росла в її душі від самого початку цього кошмару, зараз спалахнула яскравими, смертоносними квітами. Як взагалі можна було зрадити Пекло, якщо вірність у цьому світі — це зовсім не ознака слабкості? Вірність тут потрібно було заслужити не грубою фізичною силою і не первісним страхом, а виключно конкретними вчинками. На чому взагалі базувалася її власна вірність Пеклу? І чи існувала вона в її серці бодай колись?

Вона знайшла в собі сили прямо подивитися Левіафану в очі.

— Тоді я щиро рада, що престол йому так і не дістався. І нехай він далі жалісливо плаче в подушку та шкодує, що його єдина донька не стала могутнім чудовиськом, як ви. Сподіваюся, моя чесна відповідь вас не дуже засмутила, генерале?

— За таку зухвалу відповідь тебе за всіма законами підземелля мали б негайно стратити на пласі, але… ладно, живи, — грайливо зауважив Левіафан. — У мене сьогодні дивовижно гарний настрій. До того ж ми з тобою ще так і не завершили наш танець. Чекаю на тебе бодай до вечері. Якщо, звісно, зумієш самотужки вирватися з цих палких обіймів крижаного мармуру.