Розділ 10

Вона марила. Бачила обличчя Адмірала, який дивився на неї з розчаруванням, бачила Абадда, коли він називав її жалюгідною істотою; бачила усмішку Лу, яка переслідувала її; вона відчувала запах трав Мортіферекса та його теплий погляд. Бачила Азола та його останній погляд. Адже, найімовірніше, помирала і сама. Залишившись без темряви у самому серці пекла, Карро підписала собі смертний вирок. Прокидатися, щоб відчути себе беззахисною, вона теж не хотіла, тому досі відчувала холод підлоги під щокою та власну липку кров.

Карро ворушила пальцями, намагаючись дотягтися до тіней, притягнути їх до себе, щоб сховатися від болю, що палав усередині, але тіні не приходили. Темрява більше не визнавала її своєю донькою.

— Чого ти тут лежиш? — кроки Левіафана вона почула здалеку. — Не змогла зупинити воїнів землі? — він розсміявся, ставши над нею.

Карро ледь розплющила очі, відчуваючи запаморочення та нудоту, що стискала шлунок.

— Зупинити їх не змогла. Тепер лежиш тут майже без свідомості, — він присів біля неї, потягнувши за волосся, щоб побачити бліде обличчя та очі. Карро з силою схопилася за його руку, дивлячись з викликом, хоч це і була слабка спроба контролювати ситуацію. Вона збирала себе з уламків кольорового скла, яке раптово стало сірим. Збирала, ріжучи руки гострими гранями, і знову плакала.

— Чому демони не допомогли? — видавила вона. Їй бракувало повітря, а висока стеля давила, ніби вони перебували у вузькій печері.

— Хто ти така, щоб тобі допомагати? Хотіла битися з воїнами землі? Ну ось, і отримала. Тепер не варто плакати. Як прийдеш до тями, чекаю на тебе у своєму кабінеті. Сподіваюся, ти ще пам'ятаєш, як виглядає мій замок, — Левіафан підвівся, поправив камзол і, посміхаючись, відступив від неї.

Карро поклала голову на підлогу, здригнувшись від холоду. Її відчуття загострилися, ніби вона знову стала людиною. Дряпаючи нігтем мармур, вона намагалася повернути собі хоч якийсь контроль над тілом.

— О, тобі ще один ріг обламали! — вигукнув демон.

— Головне, щоб тобі не відламали, — злісно видихнула вона й різко поклала долоні на підлогу, намагаючись піднятися. Нудота підкочувала все ближче, і Карро знову опустилася. Левіафан стояв над нею, як те саме морське чудовисько, яким його уявляли люди, описуючи у своїх книгах. Стояв і спостерігав, як колись це робила Лу, насолоджуючись її стражданнями, ніби її слабкість була найвищою насолодою.

Так не дивилися на союзників. Так спостерігали за ворогами, слабкими комахами, що безпорадно борсалися, не в змозі перевернутися, і вмирали на тому самому місці, де їх сміх і байдужість ніхто не помічав.

— Знаєш, чому твій батько досі не зайняв бажаний пост і досі бігає у міністрах?

— Бо він нездара? — хмикнула Карро.

— Ні, бо його донька нездара, і досі не стала нормальним демоном, — демон розвів руками, намагаючись її зачепити.

— Тоді моя місія виконана, — вона криво посміхнулася, вже без сліз, яких більше не лишилося. Жаліти себе не хотілося. Ненависть, що росла в ній із самого початку, спалахнула яскравими квітами. Як можна було зрадити пекло, коли вірність — це не слабкість, і її потрібно заслужити не силою, не страхом, а вчинками.

На чому базувалася її вірність пеклу? І чи існувала вона взагалі?

Вона змогла подивитися Левіафану в очі.

— Тоді я рада, що трон не його. І нехай він далі плаче в подушку та шкодує, що його донька не стала сильним демоном. Сподіваюся, моя відповідь вас не засмутила, генерале?

— За таку відповідь тебе давно мали б стратити, але… живи. У мене сьогодні гарний настрій. До того ж ми ще не завершили наш танець. Чекаю тебе хоча б на вечерю. Якщо зможеш, звісно, вирватися з обіймів цього гладкого мармуру.

Карро лежала, стиснувши пальці в кулак і стискаючи холодний мармур під собою. Залізний присмак власної крові змішувався з огидою, але вона тримала погляд на Левіафані. Його посмішка, викривлена насолодою від її болю, закарбувалася в її пам'яті глибоко, як шрам, що не зникне ніколи. Посмішку Лу вона вже запам'ятала. Колекція поповнювалася.

Вона спробувала підвестися знову. Дихати було важко, ніби їй зламали ребра.

— Можеш тримати голову високо, але це не робить тебе сильною, — прошепотів Левіафан, нахилившись так близько, що його подих торкнувся її шкіри, холодний, як лезо обсидіанового кинджала. — Чи справді ти віриш, що тебе тут хтось цінує?

Карро зціпила зуби, стримуючи крик, що пробивався крізь її душу. Її обличчя залишалося незворушним, тільки очі палали вогнем злості, яку вона довго пригнічувала.

— Можливо, і не цінують, — відповіла вона нарешті, ледве витиснувши слова, але з такою гіркотою, що кожне з них вдаряло в нього, мов ніж. — Але одного разу ти побачиш, що помилився.

Левіафан мовчав. Він дивився на неї ще кілька секунд, з легким смішком, і, не кажучи більше нічого, різко розвернувся, залишивши її саму серед мармуру й крові.

Карро знову поклала голову на підлогу, закриваючи очі. Холод проникав у кістки, вгризаючись у кожну часточку її тіла диким голодним звіром. У пеклі було не гаряче — у пеклі було холодно й страшно.

Вона піднялася тільки через кілька годин. Кров засохла й перестала стікати з ран, так само як і на тілі, застигнувши бурими плямами на гладкій мармуровій підлозі.