Розділ 9

Воїни Землі — чи, як вони самі себе називали, стражі людського світу — вочевидь, тісно співпрацювали з янголами заради збереження так званого балансу. І якщо раніше янголам доводилося збирати під свої прапори найкращих небесних бійців, аби з боєм вирвати бодай одну-дві праведні душі з Пекла, то воїни Землі успішно використовували колосальну первісну могутність, яку їм дарувала сама планета. Їм не потрібні були ні релігійна віра, ні людські гріхи, які зазвичай живили янголів чи демонів. Це була зовсім інша, дика природна магія, яку Карро досі не могла збагнути, і це невігластво ще сильніше розпалювало її жагуче бажання дізнатися про таємничих месників якомога більше.

Оскільки Левіафан офіційно дозволив їй брати участь у розслідуванні, самого генерала дівчина тепер бачила значно рідше, ніж його підлеглих. Але щойно червоне сонце Пекла з’явилося на горизонті, як підземелля знову здригнулося від шокувальних новин: сьогодні вночі невідомі вирізали ще одного високопоставленого демона з особистої свити диявола.

За межами палаючих багряних ландшафтів височіла похмура цитадель — місце, де навіть найзухваліші чорти боялися порушити спокій владики. Вона була зведена з особливого темного каменю, який буквально всотував у себе будь-яке світло й випромінював могильний холод, хоча навколо бастіону ніде не було ні снігу, ні вологи. Вежі замку стрімко піднімалися до кривавого неба, прошиваючи обрій, наче вони були його невіддільною частиною.

Підлога тут була викладена чорним мармуром, відполірованим до дзеркального блиску. У ньому примарно відбивалися слабкі світлові відблиски, які ледь уловлювалися в сутінковому освітленні коридорів. Місцеві лабіринти, здавалося, одночасно розтягувалися й звужувалися, створюючи химерне враження, ніби архітектура здатна змінюватися залежно від настрою господарів. Тепер у цій напівтемряві лунали лише важкі кроки Карро та її супутника, гучно відбиваючись від високих кам’яних стін.

Карро слухняно йшла слідом за кремезним пекельним конвоїром, який своїми велетенськими рогами періодично зі шкрябанням зачіпав низьку стелю у вузьких переходах. Споглядаючи його спину, дівчина мимоволі думала, звідки взагалі беруться подібні чудовиська — серед людей вона точно ніколи не зустрічала велетнів такого зросту.

Коли вони нарешті дісталися місця вбивства, загадкових воїнів Землі там, звісно, вже не було. Проте Карро чітко вловила в повітрі виразний відгомін чужорідної сили й непомітно наказала своїм тіням негайно йти по цьому сліду.

Місце злочину виглядало моторошно навіть для тих, хто давно звик до повсякденної жорстокості потойбіччя. Напівзруйнована кам'яна кімната була завалена уламками дорогих меблів. На підлозі виднілися свіжі й глибокі сліди запеклої боротьби — розтрощені стільці та перекинутий масивний стіл, по якому густо розлилася чорна масляниста рідина.

Убитий владика лежав нерухомо. Його велетенське тіло після смерті виглядало незвично крихким і беззахисним. Його не просто позбавили життя — йому холоднокровно перерізали горло, залишивши як особистий знак чорний обсидіановий клинок прямо на столі.

Карро підійшла ближче. Кров цього демона виявилася зовсім не червоною, як її власна, а вугільно-чорною, хоча за своєю густою структурою була напрочуд схожою. Недовго думаючи, Карро озирнулася й потягнулася до залишеного трофея. Слідів активної магії на ньому вже не відчувалося, але сам обсидіан виглядав приголомшливо: рукоятка досі зберігала тепло чужої долоні, а лезо було неймовірно гострим.

Вона обережно підняла трофей, відчуваючи приємну вагу в руці. Метал залишався теплим, і водночас випромінював тонку, ледь помітну вібрацію — наче зброя зберігала пам’ять про бій. Цей обсидіановий клинок із вигляду міг легко пробити найважчу генеральську броню, а темна кров, що запеклася на вістрі, надавала йому особливої зловісної чарівності. Дівчина повільно провела пальцем по лезу.

— Цікава залізяка, чи не так? — раптово пролунав позаду неї низький голос.

Карро різко обернулася, ховаючи зброю під плащ. Перед нею стояв один із особистих гвардійців Левіафана — висока потужна постать у глухій чорній броні. Його обличчя повністю приховував важкий шолом, і лише крізь вузькі очні щілини було видно, як тривожно палахкотять червоним вогнем райдужки демона.

— Так, — коротко кинула Карро, намагаючись зберегти маску абсолютної байдужості, хоча всередині все стислося від хвилювання. — І звідки вони беруть таку зброю?

— Ці земні виродки часто залишають по собі подібні «сувеніри». Щоб наочно нагадати нам про свою присутність і силу, — процідив гвардієць. — А звідки беруть… Хто їх знає. Може, у вищому світі в них є власні таємні копальні.

Карро лише коротко хмикнула й остаточно сховала обсидіановий кинджал за пояс свого обладунку. Зброї в неї зараз було небагато — лише новий меч та цей трофейний клинок.

Раптом та тінь, яку вона щойно відправила на розвідку, натрапила в дальніх коридорах на втікачів. Карро мимоволі скрикнула від несподіваного дикого болю й схопилася за груди — одна з ментальних ниток, що пов’язувала її розум із мороком, із тріском обірвалася. Це означало лише одне: її розвідника щойно безжально знищили.

І хоча в загальному похмурому залі на її короткий крик ніхто не звернув уваги, Карро миттєво потягнула дві останні нитки сили на себе й стрімко кинулася до виходу, зриваючись на шалений біг. Проте залишки мороку на її наказ чомусь не зреагували.

Наставники у фортеці колись розповідали їй, що її магічні тіні можна легко розвіяти, якщо знати правильний алгоритм. Але цим таємним знанням зазвичай володіли лише найдавніші пекельні князі… і воїни Землі, які все ще перебували десь у замку, очевидно, теж чудово на цьому зналися.