Розділ 8

Прийшла до тями Карро у своїй кімнаті. Спершу проступив запах — мікс сухих трав, свічок і віддалене відлуння гару, притаманне замку. Вона повільно розплющила очі, відчуваючи, як груди все ще стискало. Свідомість нагадувала густий молочний туман, де не видно навіть власних думок. Спроби відновити події останніх годин були болісними й уривчастими. Вона згадала обличчя воїна, його слова про якусь «Фортецю Землі», про інші сили, що слідкують, можливо, за балансом і захищають людство. А потім — удар у висок і чорний провал, що поглинув усе.

Карро поворухнулася, сідаючи на краю ліжка. Вона відчула, як затерплі м’язи відповіли гострим болем, проте зібралася з духом і спробувала зосередитися. Її погляд ковзнув до свічки на столі — полум’я тремтіло, розсіюючи примарне світло, що змушувало тіні грати на стінах кімнати. Вона потягнула за невидимі нитки, що з’єднували тіні з нею, і тіні охоче відгукнулися, наповнюючи кімнату. Їх було близько тридцяти. Як тільки Карро побачила свою рідну силу, вона заспокоїлася. Чомусь вона боялася, що ці чорні нитки, якими вона тримала тіні, воїн Землі може обірвати одним рухом обсидіанового меча. Але вона видихнула, коли побачила їх на власні очі та відчула. З нею не зробили нічого, тільки відключили.

Поки Карро сиділа на краю ліжка, тихо скрипнули двері, й у кімнату увійшла Анна, несучи підніс з чимось гарячим, що ще парувало. Вона знову вдихнула аромат трав, Карро скоса глянула на дівчину. Та сама гарна спідниця з квітами, червоні туфельки, красива шовкова сорочка, напевно, дорога. Колись була дорога. Анна пройшла майже всю кімнату й поставила підніс на столик біля Карро, схиливши голову в покорі.

— Дякую, Анно… Що трапилося потім, коли я…?

Анна підняла на неї погляд, боязкий, але очі у неї були гарні, зелені.

— Прийшли охоронці, і сам генерал. Він перевірив, чи ви живі, та наказав перенести вас у кімнату.

— Він був розлючений? — саме це питання вона сказала сухим тоном, ніби писала звіт, але все в середині усміхалося. Хтось виявився хитрішим та сильнішим, хоча, прижмурившись, ніби кішка, Карро придумала, що все-таки хтось був розумнішим за демона.

— Дуже лютував, — прошепотіла дівчина, торкаючись свого чола. Карро зітхнула та потягнулася за чашкою.

Скоро вони знову повернуться до продовження того вечора, і знову зійдуться з ним у цьому тонкому танці ненависті, що міг зруйнувати будь-які межі розуму. Її розуму. Бо Левіафан почував себе навпаки добре.

Пар підіймався над чашкою, босими п’ятками Карро торкалась крижаної підлоги і дивилась на Анну, що тінню стояла біля неї. Чомусь Карро впізнавала в ній себе: покинута вищими силами, кинута в пекло в барвистій спідниці та з надією в серці.

— Сідай, будь ласка, поряд, — прошепотіла Карро, вказавши на місце біля себе. Анна легенько посміхнулася, сідаючи поряд. За стільки років у пеклі вона ще не навчилася довіряти.

— Я була за рогом, коли ви говорили з тим воїном, — зізналася Анна. Серце Карро ухнуло вниз, але Анна відразу додала: — Крім мене нікого більше не було. Я не змогла далеко втекти, заплуталась у спідниці, і, притиснувшись до стінки, молилася, щоб він мене не побачив.

— І ти все чула?..

— Так. Все чула, — Анна дивилася на неї з надією, в її зелених очах була така сила, що Карро опустила голову. На жаль, воїн не збирався рятувати Анну. Не збирався нікому пробачати гріхи. Відчуття реальності розмивалося.

Карро не знала, чий це гріх, хто віддав душу Анни у пекло, і потім сам мав потрапити у пекло. Наскільки було відомо, такий гріх не пробачається небесами; ворота пекла відкриті для грішника та вбивці.

— Ви перший демон, який не втратив людське обличчя.

Карро покачала головою. Вона вже втратила людське обличчя, своє найкраще обличчя, яке знало, що таке цінність чужого життя, знало милосердя, прощення, любов. Тепер, можливо, в неї ще залишалося людське обличчя, але воно стало обличчям вбивці та поглинача чистих душ. Карро зробила ковток, нічого не відповідаючи. Боліла тільки голова.

— Втратила. Давно втратила, — прошепотіла Карро. Насичена травами гаряча вода приємно відізвалась у середині. На мить стало так тепло, ніби вона й не торкалась п’ятами холодної підлоги.

Так вони сиділи ще кілька хвилин у мовчанні, гортаючи власні спогади, ніби старі книжки, вкриті пилом та попелом. Анна дивилася на двері, ніби в очікуванні, що хтось ось-ось зайде. Дівчина ніколи не була ні тихою, ні непомітною, але тут вона всіма силами намагалася стати такою. Карро це помічала, хоча тільки нещодавно з’явилася у володіннях Левіафана.

У них виявилося більше спільного, ніж вони очікували.

Карро ковтала гарячий трав'яний чай, намагаючись прогріти свій зболений розум і тіло. Смак напою був терпким, різким, злегка гірким, але в ньому було щось, що заспокоювало, навіть якщо ненадовго.

— Чому ви хотіли, щоб він мене забрав?

— Давай на «ти», коли нікого поряд немає? — запропонувала Карро. Вона не відчувала себе дуже старшою за Анну, хоча й виглядала вже не як шістнадцятирічна дівчинка, яка по зовнішності тягнула років на чотирнадцять. — Колись мені сказали, що коли я стала демоном, вороття немає. Я належу темряві, вся моя сутність належить демонам. Колись мені казали, що навіть найчистіша душа, потрапивши в пекло, вбирає ту темряву... Але я бачу тебе. Бачу інших. Ваші душі тут стали ще чистішими, ніж вони були б на землі, і скоріше за все, тримає вас тут чужий гріх. Тому я б хотіла, щоб тебе врятували, — тихо, шепочучи так, щоб її почула лише Анна, мовила Карро, не відриваючи погляду від темно-зеленого чаю.