Розділ 7

Перше, що хотіла зробити Карро, — це віддати наказ тіням. І будь-що буде, але тьма шепотіла, що її донька має почекати. Чого чекати, Карро не дуже розуміла і просто не хотіла. Бажання були надто людськими: закритися у кімнаті й плакати, поки не залишиться сліз, а ридання не перестануть трясти тіло, або ж помститися за власну слабкість. Вона відчувала, ніби зрадила саму себе, зрадила ті якості, що ще тримали її над чорною мутною водою й не тягнули на дно. Але тепер вона точно на дні й дивиться в очі могутньому демону, якого тепер мріяла вбити своїми руками.

Мрії Карро швидко множилися. І вже вони не були такими світлими, як сім років тому. Замість того, щоб зустріти свого батька, вона мріяла побачити розплату за його дії. Він ніколи не був найкращим батьком, але, віддавши свою доньку демонам, він остаточно перейшов межу. Він мав би горіти в пеклі, відчувати весь той біль і відчай, що оточують світлу душу, руйнуючи її й перетворюючи на щось потворне. Коли Карро згадала Яссаріона, вона пригадала й батька, й ті важкі часи у монастирському пансіонаті, де не було чим поїсти. Замість того, щоб захищати її, Яссаріон приносив фрукти та дешеві булочки, прісні й без смаку, але тоді вони здавалися їй найсмачнішими на світі. У пансіонаті, де карали за найменші провини й не випускали навіть на подвір’я, якщо вона поводилася погано, її світло згасало ще швидше. Янгол, який мав охороняти її, не міг втручатися — там не було злих сил, там були лише злі люди.

Іноді Карро сумувала за мамою, за Яссаріоном, який був не просто янголом, а другом і захисником. Її душа тягнулася до нього, замріяно любувалася його світлом, яке тепер було занадто яскравим для тих, хто прагне темряви.

— Про що ти задумалася, красуне? — запитав Левіафан, ставлячи кухоль з вином на стіл так, що краплі майже розлилися.

Карро кинула на нього швидкий погляд, а потім перевела погляд на вино й посміхнулася кутиками губ. Вона відкинула волосся назад, відкриваючи оголену шию.

— Думаю, які в тебе бридкі звички.

— Не гірше, ніж у твоєї дорогоцінної Лу, — з усмішкою відповів Левіафан, анітрохи не образившись. Він взагалі не відчував таких емоцій, як люди. Азарт, гнів, лють — так, але інші почуття давно стерлися з його сутності.

— Ким була Лу раніше? Чому їй дозволяють більше, ніж іншим стражам? І чому її так ненавидять янголи? — Карро користувалася моментом спокою, ставлячи питання одне за одним. Вона досі не розуміла, як захиститися від Лу, як повністю обрізати її вплив.

Левіафан задоволено посміхнувся:

— Лу… Раніше її звали інакше, поки вона не вирішила, що час захопити трон. Вона причарувала кількох генералів, які з радістю віддали їй свої легіони, і пішли вони проти самого диявола. Тоді її сили обмежили й відправили служити у фортецю. Якраз Абадд тренував нових стражів. Її ім’я — Ліліт. Це не секрет, але тепер і для тебе не таємниця.

Карро затримала погляд на Левіафані, не вірячи своїм вухам. Лу — це Ліліт?! Її чорне волосся, здавалося, на мить посивіло. Вона чула про Ліліт, читала в літописах пекла, які змушував вивчати Фаон, коли вона тільки починала приймати пекло в собі, але уявити поряд таку демоницю...

— Бачу, ти шокована.

— Авжеж, — хмикнула Карро, знизавши плечима. Тепер залишилося лише зрозуміти, що такого вона зробила Лу, що та — Ліліт — так її ненавидить. Трохи вгамувавши емоції, Карро приглядалася до демона – проти нього у неї нічого не було.

Левіафан, бачачи її спантеличення, враз усміхнувся, в його очах блиснула грайливість.

— Чому б нам не відсвяткувати твоє нове становище? — сказав він, простягаючи руку до Карро. — Я запрошую тебе на танець.

Вона знала, що під цим благородним жестом ховається пастка. Всі його дотики були отруйні, а теплий голос шепотів про вічність у темряві, пропонуючи їй зраду.

— Танець — це можливість познайомитися ближче, Карро, — промовив він, його голос звучав, як солодкий нектар, який випивають до дна. — Дозволь мені показати, як це — бути вільною в обіймах тьми.

Карро зібралася, зціпивши зуби. Вона відчула, як навіть підсвідомо намагалася втекти, уникнути його дотиків. Вона ледве стримувала емоції, бажаючи лише зберегти цю маску беземоційності, яка ставала її єдиною зброєю проти його впливу.

— Я не зацікавлена, — відповіла вона, намагаючись звучати холодно. Голос зривався на останніх словах, проте вона не могла дозволити собі зламатися. Вона знала, що якщо дозволить емоціям взяти верх, Левіафан зможе використовувати це проти неї.

Демон, здавалося, не збирався відступати. Він зробив крок вперед, а простір між ними наче заповнився електрикою. Його рука потягнулася до неї, торкаючись її щоки так ніжно, що в її нутрі запалювалося полум’я.

— Чому ж ти так боїшся, моя дорога? — запитав він пошепки, його губи майже торкалися її вуха. — Хіба не хочеш відчути, як це — дати свободу своїм бажанням? Ти можеш бути більше, ніж просто тінь.

Кожне його слово проникало глибше, ніж вона могла собі уявити, але Карро знала, що не може піддатися. Вона дивилася йому в очі, намагаючись читати його наміри, й натомість бачила лише холодний розрахунок.

— Я вже більше, ніж тінь. Я – страж фортеці, — відповіла вона, намагаючись проявити впевненість, хоча всередині неї все ще боролися страх і спокуса. — Я не стану твоєю лялькою.