Розділ 7

Перше, що хотіла зробити Карро, — це віддати жорстокий наказ тіням. І будь-що-будь! Проте морок слухняно шепотів у відповідь, що його донька має зачекати. Чого саме чекати, Карро не розуміла й просто не бажала знати. Її прагнення зараз були надто людськими: зачинитися у своїй кімнаті й плакати, поки не закінчаться сльози, а ридання не перестануть струшувати тіло, або ж негайно помститися за власну слабкість. Вона відчувала, ніби щойно зрадила саму себе — зрадила ті останні якості, які ще тримали її над чорною каламутною водою й не давали піти на дно. Але тепер вона точно опинилася на самому дні, дивлячись в очі могутньому демону, якого відтепер мріяла вбити власними руками.

Мрії Карро стрімко множилися. І вони вже геть не були такими світлими, як сім років тому. Замість того, щоб просто зустріти свого батька, вона тепер марила розплатою за його вчинки. Він ніколи не був хорошим батьком, але, віддавши рідну доньку демонам, остаточно перейшов межу. Він мав би горіти в Пеклі, відчуваючи весь той забійний біль і відчай, що зазвичай оточують світлу душу, руйнуючи її й перетворюючи на щось потворне.

Коли Карро згадувала Яссаріона, вона мимоволі пригадувала й батька, і ті важкі часи при монастирі, де часто не було чого поїсти. Замість того, щоб захищати її як слід, янгол лише приносив фрукти та дешеві булочки — прісні й геть без смаку, але тоді вони здавалися дівчинці найсмачнішими у світі. У тому пансіонаті, де карали за найменші провини й не випускали навіть на подвір’я при найменшій непокорі, її внутрішнє світло згасало з кожним днем. Янгол, який мав охороняти її, просто не міг втрутитися — адже там не було злих потойбічних сил, там були лише злі люди.

Іноді Карро до нестями сумувала за мамою. І за Яссаріоном, який колись був для неї не просто янголом, а єдиним другом і захисником. Її душа тягнулася до нього, замріяно милувалася його світлом, яке тепер, на жаль, стало занадто сліпучим і небезпечним для тієї, хто змушений коритися темряві.

— Про що ти задумалася, красуне? — запитав Левіафан, ставлячи важкий кухоль із вином на стіл так недбало, що темно-червона рідина ледь не хлюпнулась на скатертину.

Карро кинула на нього швидкий погляд, а потім перевела очі на розлите вино й ледь помітно посміхнулася кутиками губ. Вона гордо відкинула пасма волосся назад, відкриваючи оголену шию.

— Думаю про те, які в тебе бридкі звички.

— Не гірші, ніж у твоєї дорогоцінної Лу, — з усмішкою відповів Левіафан, анітрохи не образившись.

Він узагалі не був здатний відчувати. Азарт, гнів, лють — так, але решта почуттів давно стерлися з його древнього єства.

— Ким взагалі була Лу раніше? Чому їй дозволяють куди більше, ніж іншим стражам у фортеці? І чому її так люто ненавидять янголи? — Карро вирішила скористатися цим моментом відносного спокою, ставлячи запитання одне за одним. Вона досі не розуміла, як захиститися від Лу і як повністю обрубати її маніпулятивний вплив.

Левіафан задоволено примружився.

— Лу… Раніше її звали зовсім інакше, аж поки вона не вирішила, що настав час захопити пекельний престол. Вона причарувала кількох наївних генералів, які з радістю віддали їй свої легіони, і вони разом пішли війною проти самого диявола. Звісно, заколот придушили, її сили суттєво обмежили й відправили відбувати службу в наземну фортецю. Якраз тоді, коли Абадд тренував нове покоління стражів. Її справжнє ім’я — Ліліт. Це не такий уже й великий секрет у наших колах, але тепер це не таємниця і для тебе.

Карро заціпеніла, не вірячи власним вухам. Лу — це сама Ліліт?! Її темне волосся, здавалося, на мить посивіло від подиву. Вона чула про Ліліт, читала про її криваві діяння в древніх пекельних літописах, які змушував вивчати Фаон, коли вона тільки вчилася приймати пекло в собі. Але уявити, що все це поважне літописне чудовисько весь цей час жило з нею в сусідній кімнаті...

— Бачу, ти шокована.

— Авжеж, — хмикнула Карро.

Тепер їй залишилося лише зрозуміти, що такого вона встигла зробити Лу, що та — сама Ліліт — так затято її ненавидить. Трохи вгамувавши вихор емоцій, Карро пильно приглядалася до свого нового наставника — принаймні проти нього у неї зараз не було жодних вагомих козирів.

Левіафан, помітивши її спантеличення, раптом хижо посміхнувся, і в його червоних очах блиснула грайливість.

 — Чому б нам не відсвяткувати твоє нове становище? — сказав він, граційно простягаючи руку. — Я запрошую тебе на танець.

Вона чудово розуміла, що під цим благородним світським жестом ховається чергова пастка. Всі його дотики були просякнуті отрутою, а теплий оманливий голос шепотів про вічність у підземеллях, пропонуючи їй повну капітуляцію.

— Танець — це чудова можливість познайомитися ближче, Карро, — додав він. — Дозволь мені показати тобі, як це — бути по-справжньому вільною в обіймах самого мороку.

Карро зібрала волю в кулак і зціпила зуби. Вона відчувала, як кожна клітина тіла підсвідомо прагне втекти, уникнути його пальців. Дівчина ледве стримувала емоції, намагаючись зберегти ту маску абсолютної беземоційності, яка залишалася її єдиною зброєю проти його впливу.

— Я не зацікавлена, — відрізала вона, намагаючись надати голосу максимального холоду. На останніх словах він усе ж зрадницьки зірвався, проте вона не могла дозволити собі зламатися. Вона знала: якщо дозволить почуттям узяти гору, Левіафан миттєво використає цю слабкість проти неї.