Розділ 6

Пекло зімкнулося над її головою настільки раптово, що Карро відчула себе у пастці, яка закрилася з гучним клацанням металевих зубів. Як сказав Абадд, у неї не було шансу уникнути повернення до джерела темряви. Демони хотіли бачити її саме там.

Левіафан задоволено посміхався, тримаючи її під руку. Роль її визначилася швидко — страж фортеці пекла була гостею. І за це вона могла тільки дякувати. Кинутий виклик генералу демонів міг стати її загибеллю та початком знущань, довжиною в цілу вічність. Вдихнувши холодне повітря, що наповнювало її легені, Карро підняла голову. Гігантські двері, вкриті ніби морозним візерунком, відчинилися перед Левіафаном, і демон гордо зайшов, тягнучи її за собою.

— Тобі сподобається, красуне, — хмикав Левіафан.

Його замок був дійсно фантастичним, ніби зі страшної казки.

Зал замку розкрився перед нею — похмурий і грандіозний. Колони, викуті з чорного каменю, підіймалися до висоти, що губилася в темряві, а на стінах застигли в жахливих, спотворених посмішках вирізьблені обличчя демонів. Їхні очі, здавалося, стежили за кожним її рухом. Карро відчула, як прохолодний вітерець, що ніс із собою запах сірки і попелу, обдував її, ніби сам замок був живим і спостерігав за нею з прихованим інтересом.

— О, не бійся, — Левіафан нахилився ближче, його голос лунав, мов глухий відгомін, що відбивався від кам’яних стін. — Вони не кусаються.

Карро стиснула зуби, намагаючись не видати страху. Вона не дозволить йому побачити, як її лякає цей морок, що дихав у неї за спиною. Навіть якщо її руки й серце зараз належали темряві, вона була готова знову взяти під контроль тіні, що досі пульсували на краю її свідомості. Тіні пливли поряд, вірні стражі, готові слідувати за нею хоч на край світу, хоч у пекло.

Вони йшли через довгий коридор, в кінці якого мерехтіло дивне світло. З наближенням Карро побачила велику залу з троном, що підносився над іншими. Трон, ніби вирізьблений із самого мороку, був обв’язаний ланцюгами, відблиски яких іскрилися червоним і золотим в полум’ї вогнів, що горіли у виїмках по периметру зали.

Левіафан різко відпустив її руку і злегка штовхнув уперед.

— Тепер, коли ти знову тут, Карро, ми зробимо все, щоб ти більше не думала про світло, — його голос був сповнений отруйної ласки. — Твоє місце тут.

Вона не відповідала, не бажаючи розкривати свої справжні емоції. Але всередині неї палала злість, страх і щось сильніше — рішучість. Вона вже переживала це пекло.

Тронна зала затихла. Звідусіль з’явилися демони, їхні зловісні силуети виходили з тіней, підкрадаючись до неї з цікавістю і голодом у погляді. Левіафан подав їм знак, і вони зупинилися, зберігаючи відстань, але не приховуючи бажання наблизитися.

Карро обвела поглядом демона та його свиту. Страх почав відступати, поступаючись холодній рішучості. Вона відчула, як її тіні знову з’явилися, наповнюючи її силою, готові захистити її за будь-яку ціну.

— Ти ще не знаєш мене, Левіафане, — сказала вона тихо, але твердо. — І, повір, тіні — мої союзники, а не твої.

Левіафан на мить затих, його посмішка стала небезпечнішою.

— О, ми повернули самовладання, — він обійняв її за плечі, повернув до себе обличчям. Карро не бачила його чарівних рис чи жахливої краси, лише злі очі з червоним вогнем безодні, які дивилися прямо у її сірі очі. — Я безликий привид, Карро. Опиши мене.

Вона вдивилася в його обличчя, що нагадувало химерний витвір безодні, ніби сама темрява набула людської форми. Його риси не були сталими: щоразу, коли вона намагалася зосередитися на них, вони змінювалися, як вода в темному, глибокому озері. Очі — глибокі, мов вічність, палали червоним полум’ям і проникали в самісіньку душу, ламаючи всі бар’єри, які Карро звела між собою та цим світом.

— Очі в тебе червоні, з вогнем пекла, — тихо промовила вона, уловивши усмішку на його тонких губах, зачаровано вдивляючись у нього. — Тонкі губи, червоні. Ти їх фарбуєш?

Демон розсміявся. Його риси стали чіткими.

— Ти відверта, Карро, — відгукнувся Левіафан, нахилившись ближче. — Але ти знаєш, що грати зі мною небезпечно, чи не так?

— Знаю, — хрипко видихнула Карро і потерла щоки. Її руки здавалися дерев’яними, кам’яними, несправжніми — холодними, ніби у мерця чи статуї, створеної з холодного каменю.

Левіафан не був просто черговим демоном, який прагнув влади й хаосу; він був уособленням самої безодні, в яку Карро одного разу вже занурилася. Але цього разу вона не мала наміру дозволити йому контролювати її, хоча тягар темряви на плечах ставав дедалі важчим.

— Ну що ж, у мене є справи. Зустрінемося на вечері, моя дорогоцінна Карро, — він схопив її за руку, поцілував її долоню і кивнув комусь із натовпу. — Прослідкуйте, щоб моя гостя отримала все необхідне.