Розділ 6

Пекло зімкнулося над її головою настільки раптово, що Карро почувалася в пастці, яка щойно зачинилася з гучним клацанням металевих зубів. Як і казав Абадд, у неї не було жодного шансу уникнути повернення до самого джерела темряви. Вищі демони прагнули бачити її саме тут.

Левіафан задоволено всміхався, міцно тримаючи її під руку. Її статус визначили швидко — колишній страж прикордонної фортеці тепер стала гостею в пекельному палаці. І за це вона могла хіба що дякувати долі. Кинутий генералу виклик міг обернутися для неї миттєвою загибеллю та початком катувань завдовжки в цілу вічність.

Вдихнувши важке, гаряче повітря підземелля, Карро підвела голову. Гігантські брами, вкриті химерним візерунком, що нагадував морозне плетиво, розчинилися перед Левіафаном, і генерал гордо переступив поріг, тягнучи бранку за собою.

— Тобі тут сподобається, красуне, — хмикнув Левіафан.

Його замок і справді виявився фантастичним — наче зі страшної людської казки. Перед Карро відкрилася похмура й грандіозна головна зала. Величезні колони, викуті з чорного каменю, підпирали склепіння, що губилося в непроглядному мороці. На стінах застигли в жахливих, спотворених гримасах вирізьблені кам'яні обличчя. Їхні порожні зіниці, здавалося, пильно стежили за кожним її рухом. Карро відчула, як прохолодний протяг, що ніс із собою задушливий запах сірки та попелу, обпалив шкіру, ніби замок був живим організмом і спостерігав за нею з прихованим голодом.

— О, не бійся, — Левіафан нахилився до її вуха, і його голос пролунав мов глухе відлуння, що здригнулося від кам’яних стін. — Вони не кусаються.

Карро міцно стиснула зуби, намагаючись не видати свого страху. Вона ні за що не дозволить йому помітити, як її лякає цей морок, що важко дихав у спину. Навіть якщо її тіло зараз належало загарбникам, вона була готова будь-якої миті знову прикликати рідні тіні, які досі слухняно пульсували на самому краї її свідомості. Вони пливли поряд — вірні вартові, готові йти за своєю господаркою хоч на край світу, хоч у саме серце підземелля.

Вони крокували довгим коридором, у кінці якого мерехтіло дивне, тривожне світло. Наблизившись, Карро побачила велику залу з високим троном, що велично підносився над усім приміщенням. Цей престол, наче вирізьблений із чистого концентрованого мороку, був оповитий важкими ланцюгами. Їхні ланки виблискували криваво-червоним та золотим у полум'ї багать, що палали у виїмках по всьому периметру зали.

Левіафан різко розтиснув пальці й злегка підштовхнув її вперед.

— Тепер, коли ти знову вдома, Карро, ми зробимо все, щоб ти більше ніколи не згадувала про світло, — у його голосі почулася отруйна ласка. — Твоє істинне місце — тут.

Вона промовчала, не бажаючи видавати справжніх емоцій. Але всередині неї шалено палали образа, страх і щось значно сильніше — люта рішучість. Вона вже колись вижила в цьому Пеклі, виживе й тепер.

Тронна зала затихла. Зі смоляних кутків почали з'являтися численні силуети — пекельна свита виходила з темряви, підкрадаючись до новоприбулої з хижою цікавістю та голодом у погляді. Левіафан владно повів рукою, і вони вмить зупинилися, зберігаючи дистанцію, але навіть не думаючи приховувати свого бажання підійти ближче.

Карро спокійно обвела поглядом генерала та його підлеглих. Паніка нарешті почала відступати, поступаючись місцем холодному розрахунку. Вона відчула, як її морок знову ворухнувся під підлогою, наповнюючи тіло звичною силою, готовий захистити її за будь-яку ціну.

— Ти ще зовсім не знаєш мене, Левіафане, — тихо, але твердо вимовила вона. — І, повір, ці тіні — мої союзники, а не твої.

Генерал на мить замовк, і його посмішка стала по-справжньому небезпечною.

— О, то ми швидко повернули собі самовладання? — він по-хазяйськи обійняв її за плечі й різко розвернув до себе обличчям.

Карро не бачила в його вигляді жодних привабливих чи правильних рис — перед нею поставала химерна, мінлива краса безодні, ніби сам морок намагався набути людської подоби. Щоразу, коли вона намагалася зосередитися на його обличчі, його риси по волі пливли й змінювалися, як вода в глибокому нічному озері. Тільки очі залишалися незмінними — великі, глибокі, мов сама вічність, вони палахкотіли червоним вогнем і проникали в саму її суть, безжально ламаючи всі ментальні бар'єри, які Карро так старанно зводила між собою та цим світом.

— Очі в тебе червоні, з вогнем самого Пекла, — тихо промовила вона, вловивши тонку усмішку на його вустах. — І губи надто яскраві. Ти що, фарбуєш їх?

Пекельний владика гучно й щиро розсміявся. У цю мить його обличчя нарешті набуло чіткості й застигло.

— А ти відверта, Карро, — відгукнувся Левіафан, нахиляючись ще ближче. — Але ж ти чудово знаєш, що грати зі мною в такі ігри смертельно небезпечно, чи не так?

— Знаю, — хрипко видихнула Карро й потерла щоки.

Її власні руки зараз здавалися дерев'яними, кам'яними, абсолютно чужими — крижаними, наче в мерця чи старовинної статуї. Вона розуміла: Левіафан не був просто черговим рядовим демоном, який прагнув банальної влади; він був уособленням тієї самої прірви, в яку Карро колись уже ледь не впала. Але цього разу вона не збиралася дозволити йому зламати себе, хоча тягар чужого мороку на плечах ставав дедалі важчим.

— Ну що ж, у мене з'явилися невідкладні справи. Зустрінемося на вечері, моя дорогоцінна Карро, — він перехопив її долоню, запечатлів на ній короткий поцілунок і кивнув слугам у натовпі. — Простежте, щоб моя гостя отримала все найкраще.