Розділ 5

Битва минула без неї.

Карро нервово спостерігала за роботою коваля-зброяра, підперши голову рукою. Якщо понівечений обладунок їй сяк-так зремонтували, то втрачений меч не повернути, тому зараз для неї кували новий. У майстерні було гаряче, але все ж не так, як у самому Пеклі. Від потужних ударів молота іскри розліталися набік, немов зірки, що спалахували й миттєво згасали. Задушливий жар діставав і до неї, хоча дівчина сиділа на підлозі біля складу щитів та поламаних клинків, зачаровано стежачи за кожним рухом велетня. Проте думками вона ширяла далеко звідси.

— Ти можеш йти, — кинув майстер, не підводячи очей. Його руки рухалися злагоджено, точно відточуючи кожен вигин майбутнього леза. — Як тільки зброя буде готова, я тебе гукну.

Цей коваль мав величезні червонуваті роги й могутню статуру — він був утричі ширший за Абадда і на дві голови вищий. Карро знову поглянула на нього, намагаючись збагнути, як він умудряється створювати клинки, здатні вражати найсильніших воїнів. У його грубих руках звичайний шматок металу перетворювався на досконалість.

— Карро, геть звідси, — буркнув майстер, не відриваючи погляду від розпеченої сталі.

Дівчина ображено насупилася. Їй геть не хотілося повертатися до темних коридорів, щоб знову шукати собі розваг на вечір, поки решта стражів гучно обговорювали минулу битву й нові ризики. Вона кинула невдоволений погляд на коваля й рушила до виходу, але зупинилася на порозі, відчуваючи, як усередині закипає роздратування.

— Чому я повинна йти? — запитала вона, обернувшись. — Я ж можу допомогти.

— Допомогти? — громоподібно розсміявся той, нарешті відвівши погляд від ковадла. Його очі, червоні, мов розжарене вугілля, зупинилися на дівчині. — Ти допоможеш усім нам, якщо перестанеш губити мечі в кожній сутичці. На тебе жодного пекельного металу не вистачить!

Вона відчула, як гаряча кров приливає до щік. Замість відповіді Карро просто вилетіла з майстерні, з гуркотом зачинивши за собою важкі залізні двері.

У коридорах фортеці висіла важка напруга — відлуння битви досі звучало в її пам'яті. Ніхто в бастіоні так і не дізнався, як саме вона вижила і що з нею зробив Яссаріон, втім, ніхто й не питав. Коли вона повернулася живою, Адмірал лише сухо наказав їй йти до себе. Тому зараз Карро нагадувала привид, що безцільно вештається з кутка в куток.

Поки її особистий клинок тільки виплавлявся, Карро притихла біля загальних залів, де зазвичай відпочивали рядові бійці. Раніше стражів фортеці було значно більше, але останнім часом янголи суттєво прорідили їхні лави — залишилися тільки найтривкіші та найбільші щасливці, яких темрява оберігала найзавзятіше. І Карро була серед них. Попри всі її сумніви, пітьма її обожнювала, і демониця відповідала їй з усією щирістю, на яку тільки була здатна її темна сутність.

Карро завжди відчувала присутність рідних тіней, наче м'яке, захисне покривало. Після виснажливих сутичок, коли все тіло тремтіло від болю, а думки губилися в розпачі, вона дозволяла собі повністю розчинитися в цій похмурій опіці. Пітьма, ніби жива, розумна істота, обвивала її теплими дотиками, заколисувала, наче дбайлива мати. У такі миті Карро могла забути, що вона — монстр, який носить важку броню і проливає кров. Вона могла забути про жорстокість світу й знайти омріяний спокій бодай на мить.

Темрява стала для неї притулком, якого вона так часто потребувала, але ніколи ні в кого не просила. Вона знала, що демонічні душі — це лише крихти мороку у всесвіті, де панує світло та зрадницький вогонь, і її дух, як і решта, належав цим тіням. Але пітьма була для неї не просто джерелом сили — вона щиро дбала про неї, завжди була поруч, готова захистити від усього світу.

Якось, лежачи у своїй кімнаті після чергової бійні, Карро відчула, як темрява огортає її з особливою ніжністю. На мить їй навіть здалося, що вона чує беззвучний, лагідний шепіт у голові: «Моя донечко…» Тоді її серце ледь не зупинилося від подиву. Але тепер, після небезпечної зустрічі з янголами, Карро остаточно втратила спокій.

Очікуючи на гнів командира, демониця завмерла посеред коридору, міцно стиснувши кулаки. Раптом вона різко обернулася, відчувши за спиною чиюсь важку присутність.

Від Абадда віяло неймовірно потужною чорною енергією, що буквально пульсувала в повітрі. Карро машинально відступила до стіни, звільняючи дорогу, але командир зупинився прямо навпроти неї. Його очі повністю затопив непроглядний морок. Карро судорожно ковтнула клубок у горлі.

— Карро.

— Так? — випрямившись, вона боязко підняла погляд, роздивляючись його уважніше. Могутність, яка вирувала в ньому, змінила навіть сам вираз його обличчя.

— Скоро тут будуть вищі демони. Вони йдуть із перевіркою, — тихо промовив Абадд.

Попри свій мерзенний характер, він був хитрим і останнім часом поводився куди стриманіше, ніж сім років тому. Очі розширилися від подиву, і вона спантеличено відкинула волосся назад.

— І що я маю робити?

— Нічого, Карро. Навіть носа з кімнати не показуй. Якщо, звісно, вони якимось дивом про тебе самі не згадають, — роздратовано буркнув Абадд і, втомлено прикривши повіки, міцно схопив її за передпліччя.

В він повів її темними переходами подалі від загальних залів. Вони йшли мовчки, звук їхніх кроків глухо відбивався від кам’яних стін. Абадд тримав Карро за руку так міцно, наче боявся, що вона втече прямо зараз. Нарешті вони зупинилися в невеликій глухій комірчині, де стіни вкривали товсті пласти пилу та павутиння. Сюди ніколи не доходило сонячне світло — лише сіре марево пробивалося десь із глибин бастіону.