Розділ 5

Битва пройшла без неї.

Карро нервово дивилася на роботу майстра холодної зброї, підперши голову рукою. Якщо обладунок їй уже зремонтували, то меч так і не вдалося знайти, тому для неї готували новий. У майстерні було гаряче, але не так, як у пеклі. Від потужних ударів молота іскри розліталися в повітрі, немов зірки, що спалахували й одразу згасали. Жар діставав навіть до неї, хоча вона сиділа на підлозі біля складу щитів і зламаних мечів, зачаровано спостерігаючи за роботою. Тільки думками вона була далеко.

— Ти можеш іти, — сказав майстер, не підводячи очей від роботи. Його руки рухалися злагоджено, точно відточуючи кожен вигин леза. — Як тільки меч буде готовий, я тебе покличу.

Демон мав величезні червонуваті роги й могутню статуру; він був у три рази ширший за Абадда і на дві голови вищий. Карро знову глянула на нього, намагаючись зрозуміти, як він створює зброю, яка вражає навіть найсильніших воїнів. У його руках звичайний шматок металу ставав досконалістю.

— Карро, геть звідси, — буркнув майстер, не відриваючи погляду від леза. Карро насупилася з образою. Їй не хотілося повертатися до темних коридорів фортеці, знову шукати розваги на вечір, поки всі обговорювали битву й ризики.

Вона кинула недобрий погляд на майстра й обернулася до виходу, але зупинилася на порозі, відчуваючи, як у ній наростає невдоволення.

— Чому я повинна йти? — запитала вона, обернувшись до нього. — Я можу допомогти.

— Допомогти? — розсміявся він, нарешті відводячи погляд від леза. Його очі, червоні, як вогонь, зупинилися на Карро. — Ти можеш допомогти лише тим, що не будеш втрачати меч у кожному бою. На тебе жодного металу не вистачить.

Вона відчула, як кров приливає до щік. Замість того, щоб відповісти, Карро вийшла з майстерні, зачинивши за собою важкі двері. У коридорах панувала напруга — звуки битви досі відлунювали в її пам'яті. Ніхто не дізнався, як вона вижила й що зробив з нею Яссаріон, хоча й ніхто не питав. Коли вона повернулася майже неушкоджена, Адмірал лише віддав наказ повертатися у фортецю. Тому зараз Карро нагадувала привида, що вештається з одного кутка в інший.

Поки меч виготовлявся особисто для неї, Карро зупинилася біля загальних кімнат, де мешкали звичайні демони. Раніше стражів фортеці було більше, але зараз янголи сильно порідили їхні ряди — залишилися тільки найживучіші та щасливці, яких темрява оберігала найсильніше, і Карро була серед них. Незважаючи на все, пітьма її обожнювала, і демониця відповідала їй з усією щирістю, на яку була здатна її чорна сутність.

Карро завжди відчувала присутність темряви, наче м'яке, захисне покривало. Після виснажливих битв, коли тіло тремтіло від болю, а думки губилися в розпачі, вона дозволяла собі повністю зануритися в цю темну опіку. Темрява, ніби жива істота, обвивала її теплим дотиком, огортала, наче дбайлива мати. І в ці моменти Карро могла забути, що вона — демон, що носить важкий обладунок і тримає в руках меч. Вона могла забути про жорстокість світу і знайти спокій хоча б на мить.

Темрява була для неї, як притулок, якого вона так часто потребувала, але ніколи не просила. Вона знала, що демонські душі — крихти темряви у світі, де панує світло і зрадницький вогонь, і її душа, як і решта, належала цій тіні. Але пітьма була для неї не тільки силою чи засобом досягнення мети — її темрява піклувалася про неї, завжди поруч, завжди готова захистити.

Якось, лежачи у своїй кімнаті після битви, Карро відчула, як темрява огортає її по-особливому. На мить їй здалося, що вона відчула слова, шепіт без звуків: "Моя донька." Її серце завмерло. Але тепер, після зустрічі з янголом, Карро втратила спокій, який завжди знаходила. Очікуючи на гнів командира, демониця завмерла посеред коридору, стиснувши долоні. Вона обернулася, відчувши кроки за спиною.

Від Абадда йшла неймовірно сильна чорна енергія, що пульсувала в повітрі. Карро відступила вбік, пропускаючи демона, але він зупинився напроти неї. Його очі були повністю охоплені темрявою. Карро проковтнула слину.

— Карро.

— Так? — випрямившись, вона боязко підняла очі на демона, роздивляючись його уважніше. Могутність змінила навіть вираз його обличчя.

— Скоро тут будуть могутні демони. Вони прийдуть з перевіркою, — демон говорив тихо. Попри його мерзенний характер, він був хитрим і більш стриманим, ніж сім років тому.

Очі Карро розширилися, і вона спантеличено глянула на демона, відкинувши пасмо волосся назад.

— І що я маю робити?

— Нічого, Карро. Навіть носа не показуй, якщо вони якимось дивом про тебе не згадають, — роздратовано сказав Абадд, втомлено прикривши очі, і схопив її за передпліччя, повівши у темний коридор фортеці, подалі від загальних кімнат.

Вони йшли мовчки, звук їхніх кроків глухо лунав у вузьких кам’яних коридорах фортеці. Абадд усе ще міцно тримав Карро за передпліччя, наче боявся, що вона втече. Нарешті, вони зупинилися в невеликій кімнаті з масивними кам’яними стінами, вкритими павутинням і пилом. Сюди ніколи не доходило світло, лише сіре мерехтіння десь із глибин.

— Це не час для твоїх дурних питань, — сказав Абадд, відпускаючи її руку. — Демони, які прибудуть сюди, здатні розпізнати сутність. А ще вони можуть забрати тебе в Пекло, дівчинко.

Карро відчула, як її серце пришвидшено забилося. Вона ніколи не бачила Абадда таким серйозним. Зазвичай він підсміювався над нею, відмахувався від її запитань, жорстко вчив та глузував із її навичок, але зараз його "дівчинко" прозвучало на диво м’яко й дивно.