Розділ 2

Фортеця пекла ричала на неї, як розлючений хижий кіт, так само, як і Адмірал. Навіть коли він стояв до неї спиною, вона відчувала його гнів.

— У вас колись був корабель? — запитання зависло в повітрі, немов стріла, так і не досягнувши цілі. Адмірал повернувся до неї обличчям. За ці роки демон не змінився анітрохи; досі дивився на неї, як на дівчинку, яку колись тягнув через ворота пекла до фортеці. А тепер перед ним стояла демониця, що мала владу над тінями, але замість того, щоб знищувати ворогів, чекала від нього відвертості.

— У мене колись був корабель. І навіть родина, — коротко промовив Адмірал пекельних морів, але продовжувати не став. Його історія так і залишалася для Карро сірою плямою, а таких плям у її світі було достатньо, щоб не рухатися далі в цьому напрямку. Вона досі нічого не знала про Адмірала, про Абадда, навіть Сенектер тримав своє минуле за ґратами й часом, стискаючи зуби, щось згадував.

— А тепер, люба Карро, йди до себе.

— І це все? — вона здивовано розширила очі. — Ти так і не пояснив, хто це був? Чому навіть сам Адмірал не вступив з ними у бій?

— Не поясню, — відрізав Адмірал.

— Я вже не маленька дівчинка, якщо що, — зауважила вона, відкинувши волосся на спину.

— Але ти все ще ненадійна, Карро. Так, я бачу перед собою дорослу демоницю, сильну, впевнену, але… у твоїх очах досі повно болю та зради.

— Я не янгол, щоб прощати й любити зрадників, — Карро криво усміхнулася, піднімаючись із крісла. — Кожен має заплатити за свої гріхи.

— Тоді за які гріхи має заплатити Яссаріон?

— Цей янгол зробив і так достатньо. Він віддав життя за мене, кинувся в пекло. Я не збираюся йому мститися чи щось таке... А звідки ти це взяв? — обережно запитала вона, наближаючись до Адмірала, але демон відійшов, стиснувши губи.

У його кабінеті було тепло і затишно, ніби ця кімната існувала окремо від решти фортеці: на чистих підвіконнях стояли горщики з квітами, які не гинули через годину після того, як їх приносили до цих стін. Не було сирості, що пронизувала кожну частину фортеці й вгризалася у її каміння. Карро подобалося тут перебувати, навіть тіні радо ховалися у куточках, перешіптуючись. Тому вона могла чекати його відповіді цілу вічність.

— Хто сказав, що я буду мститися янголам? — наполягала вона.

— Очі в тебе, як у самого диявола, — тихо вимовив Адмірал.

Карро здивовано кліпнула, дивлячись на нього, потім на свої руки.

— Мій батько, звісно, не святий, але це недоречно, Адмірале, — помітила вона, піднявши на нього погляд своїх сірих очей кольору димчатого кварцу. Її слова змусили Адмірала зморщити лоба. Його поведінка була дивною.

Адмірал мовчав, відвівши погляд до вікна.

— Інколи, Карро, краще промовчати.

— Мовчати вічність? І всім буде байдуже, чи відкритий у тебе рот, чи закритий, — хмикнула вона, склавши руки на грудях. Її чорну сутність неприємно дряпали слова Адмірала. Вона й так мовчала сім років, поки навчалася бути охоронцем цієї бісової фортеці. Її випускали лише на поле бою, де вона протистояла світлим силам, а потім змушували мовчати далі. Не згадувати батька, не думати про світловолосого янгола, не тішитися подарунком Азола — єдиним, що залишилося від нього. Не шукати тіней у бібліотеці, не сумувати за минулим життям. На неї все ще чекав лотос забуття, а це було страшніше за будь-які катування, які Абадд називав тренуваннями.

— А що, як я хочу, щоб мене почули?

Карро підійшла до вікна й стала поруч із демоном, дивлячись на світ за межами кам’яних стін. Фортеця пекла була її домом, але відчуття належності залишалося примарним. Стіни фортеці, здавалось, дихали разом з нею, і Карро знала, що під цією поверхнею прихована ще більша таємниця, яку ніхто не наважувався розкрити. Адмірал знову став для неї незбагненною фігурою, чиє мовчання лише загострювало її сумніви. Вона не могла змусити його говорити, так само як не могла примусити себе забути минуле.

— Ти не довіряєш мені, — тихо промовила Карро, не повертаючи голови. — Думаєш, що я зроблю дурницю.

— Довіряю настільки, наскільки можна довіряти тому, хто сам не впевнений у своїй природі, — відповів Адмірал, нарешті відірвавши погляд від вікна. На його обличчі сяяла ледь помітна посмішка.

— Я знаю, хто я, — Карро різко обернулася до нього. — Я не потребую твого благословення чи розуміння. Я давно вже не та дівчинка, яку ти витягнув із пекла в свою фортецю.

Адмірал підійшов ближче, його постать відкидала довгу тінь на підлогу.

— І все ж ти шукаєш відповідей там, де їх не знайдеш, — сказав він, поглянувши на неї з тією ж холодною невблаганністю, що й завжди. — Я бачу, як тебе гризе те, що ти втратила. І це пожирає тебе зсередини. Досі. Ти досі хапаєшся за минуле.

Карро відчула, як у її грудях закипає гнів.

– Ти такий самий, як усі. Думаєш, що знаєш, що краще для інших, але не бачиш, як стаєш частиною тієї ж машини, яку сам ненавидиш.

Адмірал на мить замовк, його, здавалося, вразили її слова. Він зробив крок уперед і поклав руку їй на плече.

– Ти маєш рацію, – тихо сказав він. – Але запам’ятай: я роблю це не для того, щоб захистити себе. Я намагаюся врятувати тебе від безодні, в яку ти дивишся. Вона вже близько, Карро. І якщо ти не обережна, то вона поглине тебе так само, як поглинула багатьох до тебе.