Розділ 2

Фортеця гарчала на Карро, як розлючена хижа кішка, — так само, як і Адмірал. Навіть коли він стояв до неї спиною, дівчина чітко відчувала його гнів.

— У вас колись був корабель? — запитання зависло в повітрі, немов стріла, що так і не досягла цілі.

Адмірал обернувся. За ці роки демон анітрохи не змінився: досі дивився на неї як на налякане дівчатко, яке колись силою тягнув крізь браму до цього бастіону. А тепер перед ним стояла доросла демониця, що мала владу над тінями. Проте замість того, щоб нищити ворогів, вона чомусь чекала від нього відвертості.

— У мене колись був корабель. І навіть родина, — коротко кинув Адмірал пекельних морів, але продовжувати не став. Його минуле так і залишалося для Карро сірою плямою, а таких плям у її новому житті не бракувало, тож вона вирішила не наполягати. Вона досі майже нічого не знала ні про Адмірала, ні про Абадда. Навіть Сенектер тримав свої спогади за міцними ґратами й лише зрідка, скрегочучи зубами, згадував щось із колишнього життя.

— А тепер, люба Карро, йди до себе.

— І це все? — вона здивовано округлила очі. — Ти так і не поясниш, хто це був біля брами? Чому навіть сам Адмірал не вступив з ними в бій?

— Не поясню, — відрізав той.

— Я вже не маленька дівчинка, якщо ти забув, — зауважила вона, гордо відкинувши волосся на спину.

— Але ти все ще ненадійна, Карро. Так, я бачу перед собою дорослу демоницю — сильну, впевнену в собі, але… у твоїх очах досі повно болю та відгомону зради.

— Я не янгол, щоб прощати й любити зрадників, — Карро криво усміхнулася, підвівшись із крісла. — Кожен має заплатити за свої гріхи.

— Тоді за які гріхи має заплатити Яссаріон?

— Цей ангел і так зробив достатньо. Він віддав за мене життя, кинувшись у саме пекло. Я не збираюся йому мститися чи щось таке... Але звідки ти взагалі це взяв? — обережно запитала вона, наближаючись.

Проте демон лише мовчки відійшов, міцно стиснувши губи.

У його кабінеті було тепло й затишно, ніби ця кімната існувала окремо від решти похмурої будівлі. На чистих підвіконнях стояли горщики з квітами, які, на диво, не гинули за годину після того, як їх приносили до цих стін. Тут не відчувалося тієї вогкості, що пронизувала кожен куточок фортеці й вгризалася в її каміння. Карро подобалося перебувати тут — навіть тіні радо ховалися по кутках, стиха перешіптуючись. Заради цього вона була готова чекати на відповідь бодай цілу вічність.

— Хто сказав, що я мститимуся янголам? — наполягала вона.

— Очі в тебе зараз — як у самого диявола, — тихо промовив Адмірал.

Карро здивовано кліпнула.

— Мій батько, звісно, не святий, але це порівняння недоречне, Адмірале, — зауважила вона, підвівши на нього сірі очі кольору димчастого кварцу.

Її слова змусили Адмірала насупитися. Його поведінка здавалася дедалі дивнішою. Демон мовчав, відвівши погляд до вікна.

— Іноді, Карро, краще промовчати.

— Мовчати вічність? Тоді всім буде байдуже, відкритий у тебе рот чи закритий, — хмикнула вона, схрестивши руки на грудях.

Її темну сутність неприємно дряпали слова наставника. Вона й так мовчала сім років, поки навчалася на охоронця цієї бісової фортеці на Землі. Її випускали лише на поле бою, де вона протистояла світлим силам, а потім знову змушували мовчати. Не згадувати батька, не думати про запеклого золотоволосого ангела, не тішитися подарунком Азола — єдиним, що взагалі від нього залишилося. Не шукати таємних знаків у бібліотеці, не сумувати за минулим життям. На неї все ще чекав лотос забуття, а цей привид майбутнього лякав її дужче за будь-які катування, які Абадд називав «тренуваннями».

— А що, як я хочу, щоб мене нарешті почули?

Карро підійшла до вікна й стала поруч із демоном, споглядаючи краєвид за межами кам’яних стін. Ця фортеця стала її домом, але відчуття причетності до цього світу залишалося примарним. Стіни бастіону, здавалося, дихали в один такт із нею. Карро знала: під цією поверхнею прихована куди більша таємниця, яку ніхто не наважувався розкрити. Адмірал знову перетворився на незбагненну постать, чиє мовчання лише розпалювало її сумніви. Вона не могла змусити його заговорити, як не могла й примусити себе забути минуле.

— Ти не довіряєш мені, — тихо мовила Карро, не повертаючи голови. — Думаєш, я вчиню дурницю.

— Довіряю настільки, наскільки можна довіряти тому, хто сам досі не впевнений у своїй природі, — відповів Адмірал, нарешті відірвавшись від споглядання краєвиду. На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Я знаю, хто я, — Карро різко обернулася до нього. — Я не потребую твого благословення чи розуміння. Я давно вже не та наївна дівчинка, яку ти колись витягнув на світло.

Адмірал ступив ближче, його кремезна постать відкинула довгу тінь на підлогу.

— І все ж ти шукаєш відповідей там, де їх немає, — сказав він із тією самою холодною невблаганністю, що й завжди. — Я бачу, як тебе гризе те, що ти втратила. Це пожирає тебе зсередини. Досі. Ти досі відчайдушно хапаєшся за минуле.

Карро відчула, як у грудях закипає гнів.

– Ти такий самий, як усі. Думаєш, ніби знаєш, що краще для інших, але не помічаєш, як стаєш гвинтиком тієї ж машини, яку сам ненавидиш.