Розділ 1

Червоний обладунок виблискував на земному сонці, яке ніби загравало з Карро, пускаючи сонячні зайчики. Дівчина відійшла від фортеці майже на півмилі. Загублений у тінях ранкової заграви бастіон звідси здавався навіть більшим, ніж зсередини, але не менш похмурим і жахливим.

Досі серце таємничої фортеці залишалося зачиненим для Карро. Чудовиська випливали з підвалів так само, як і кілька років тому. Тільки тепер вона звикла до них — звикла постійно тримати меч при собі й відбивати раптові атаки, до яких захисники фортеці готувалися днями, оберігаючи цей рубіж.

Секрети тримали оборону, а вона все ще намагалася пробитися крізь ці стіни. Карро поглянула на Сенектера — демона з рогами, що нагадували оленячі, — й підморгнула ему. Цей новобранець тримався краще за неї колишню, та пітьма його поки що не прийняла. Він уже два роки жив у кімнаті Азола, і Карро кілька разів бачила, як до його дверей приходила Лу. Демониця вже не вперше намагалася віддати хлопця в рученята пітьми, користуючись тими методами, яких Карро терпіти не могла.

— І що ми тут робимо? — запитав Сенектер. Русяве волосся падало йому на очі, і він час від часу хаотично відрізав зайві пасма кинджалом.

— Адмірал передав, що хтось намагається прорватися з глибин назовні. Нам потрібно перевірити, що насправді коїться біля воріт пекла, — швидко проговорила вона, переступаючи через вирване з корінням дерево.

Сутички між янголами та демонами ставали дедалі жорстокішими. Хаос на землі, спричинений смертю короля та політичними іграми, змушував янголів нищити демонів ще там, у підземеллях, не дозволяючи їм проходити у вищий світ. Через це воїнів у фортеці побільшало, місця стало менше, і сам бастіон неохоче приймав нових мешканців у своїх стінах.

— Тоді чому нас тільки двоє? — Сенектер був розсудливішим за Карро: він ніколи не йшов на невиправданий ризик і не піддавався на порожні провокації. Його карі очі сяяли внутрішньою силою, а сивина на русявому волоссі геть не пасувала молодому обличчю воїна. «Що з ним трапилося? Як він потрапив на цю службу?» — щоразу запитувала себе Карро, але ніколи не чіпала самого Сенектера. Їй подобалося розгадувати його таємниці, дізнаватися про демона з його вчинків та слів, а не з минулого, про яке він мовчав. Їй було вже байдуже, чи був він чудовиськом за земного життя, чи жив як святий благодійник, чи був простою людиною зі своїми злетами та падіннями. Вони опинилися тут — ось і весь підсумок їхнього життя.

Територія між фортецею та пекельною брамою з часом обросла уламками скель і гострими обсидіановими голками заввишки понад два метри, що тяглися до неба. Іноді, щоб обійти їх, витрачалося більше часу, ніж на саму битву з ангелами. Тіні рухалися поряд із Карро, повністю невидимі для чужого ока, але відправляти їх на розвідку першими вона не хотіла. Стежка обірвалася раптово: сюди нещодавно впав уламок велетенського сірого каменя. Важко зітхнувши, Карро видерлася на брилу, рипучи червоним обладунком, і зачаровано застигла.

— Що там? — запитав Сенектер, потираючи холодні долоні. Демон постійно мерзнув.

— Стій там, — наказала вона й легенько усміхнулася, зацікавлено спостерігаючи за сутичкою біля брами.

Ні, Адмірал помилився у напрямку. Хтось не намагався пробратися всередину — невідомі воїни з боєм виривалися з самого Пекла на земну поверхню. Головні стражі оніксових воріт билися з люттю звірів, намагаючись заштовхнути чужинців назад у безодню й не випустити їх на землю. Раптом спалах блискавки розірвав простір, вартових розкинуло в різні боки, і з підземної брами вийшло кілька постатей.

— Ну що там? — почувся голос знизу.

— Тихо, — наказала Карро, витягуючи меч. Вони помітили її. Але, спустившись на червону землю біля входу, Карро прислухалася до тіней, які шепотіли дивні речі: з прибульцями було кілька світлих людських душ.

Карро дивилася прямо перед собою, не відчуваючи страху. Сонце, яке раніше грало на її червоному обладунку, тепер лише тонкими променями просочувалося крізь кам'яні шпилі. Вона напружила всі почуття, прислухаючись до тіней, які шепотіли дедалі голосніше, наче намагалися попередити про щось важливе.

Поруч із душами йшли не зовсім демони — якісь сірі істоти зі зброєю з чорного обсидіану, без темряви у жилах і без світла в очах. Карро усміхнулася. Попри те, що вони точно не належали ні небесам, ні пеклу, від них віяло могутньою енергією, якої злякалися навіть її тіні, але не сама Карро.

— Ти справді хочеш битися, страже? — раптово запитав один із них. Голос був чоловічий, холодний, як у Ізіаса, але без гніву, отруйної люті чи ненависті.

— Справді, — відповіла вона.

Карро стискала руків'я меча, відчуваючи, як він пульсує в руці, майже злившись із нею в одне ціле. Проти неї стояли істоти, що випромінювали потужну, але чужорідну силу. Вона не могла збагнуть їхню природу, і це збивало її з пантелику. Однак цікавість та наказ Адмірала вимагали вступити в нерівний бій. Чому нерівний? Бо пекельні вартові, яких щойно розкидали, мов фігурки на шахівниці, були значно сильніші за неї.

— Тоді ти зробила свій вибір, — знову пролунав холодний голос, і постать попереду ступила крок уперед. Обсидіановий меч у руках незнайомця здавався темнішим за саме підземелля, з якого вони вийшли.

Карро відчула, як тіні навколо її ніг тривожно затремтіли, немов живі створіння, що намагалися втекти. Але вона не дала їм шансу. Вона була тут стражем, тому струснула волоссям і скомандувала Сенектеру: