Червоне сонце пекла тліло на штучному небосхилі. Його гарячі промені пробивали темряву, кидаючи криваві відблиски на підвіконня, обпікали холодну кам'яну підлогу та поступово розчинялися у густих тінях чорного замку. Таких замків у пеклі було понад десяток, і кожен з них був свідком чиєїсь смерті.
У червоному промені, на межі між світлом і темрявою, народжувалася сама смерть. Густий дзвін сталі заповнив похмурі коридори замку, відлунюючи від чорних стін, наче голос предків, що давно зникли в безодні забуття.
– Хто ти?! – прорізався крик крізь глибини темряви, наповнений страхом і відчаєм. Сталевий відблиск меча блиснув у повітрі. – Ти не можеш мене вбити! – пролунав останній заклик демона, але слова його згасли, коли клинок увійшов глибоко в обладунок, пробиваючи серце, що ще мить тому билося від гніву. Брудна кров бризнула на каміння, заповнюючи тріщини на сірій підлозі замку.
Демон програв.
Його бій, наче безмовний спектакль, закінчився, і тиша поглинула все.
Постать у чорному лише усміхнулася, холодно й безжально. Вона витерла свій меч від гнилої крові та розчинилася в червоному світлі, зникаючи так само непомітно, як і з'явилася.
Земля пекла була хижою. Вона жадібно поглинала кожне тіло, кожну краплю крові, яка падала на її поверхню. Червоно-чорна пухка земля, просочена багаторічною війною, тягнула демонічні останки вглиб, поки не залишалося нічого, крім чорного піску. У пеклі не було ні могил, ні пам’ятників. Згадки про полеглих залишалися лише в книгах, яких демони майже не читали. У цьому світі панували мечі, а не слова; рухи ближнього бою та смертоносні прийоми були єдиною мовою.
Світ демонів закінчувався чорними проваллями – безмежними й нескінченними. Саме там, у глибині цих проваль, існувала найчистіша сутність пітьми, складена з розірваних шматків хаосу. Не було ні меж, ні законів – лише безперервна боротьба за виживання. Та насправді закони та правила існували, їх було більше, ніж міг уявити будь-який демон, що перейшов межу між світом живих та світом мертвих.
***
Пітьма любила не всіх. Не всіх демонів вважала дітьми, лише тих, у чиїх жилах текла особлива для неї кров, і тих, чиїй душі їй подобалося. Таких було небагато, й цих демонів вона оберігала як свій найцінніший скарб. І коли Карро тягнули по бастіону до Абадда, пітьма йшла слідом за нею, тінями та силою, що руйнує скелі.
— Ти не мала права приховувати свої сили, — тоді казав Адмірал, встаючи поряд з Абаддом, гнів якого відчувався на дотик. Якби він міг її вдарити, то зараз би підлогу фортеці вкрило каплями червоної рясної крові, а сама вона закривалася б руками, ховаючись від його гніву й благала про милість. Але за її спиною стояла пітьма, і він не ризикнув.
Карро тоді розгублено дивилася на демонів, відчуваючи себе у пастці й зрадженою. Пам'ять повернулася, і Карро про це пожалкувала. Яссаріон був її другом; вона, а шістнадцятирічна дівчина, кохала його, свого охоронця, любила щиро, як батька, який і віддав її демонам. Вона вірила людям, які навчали її у пансіонаті, вірила людям батька. Її серце було відкрите для всього світу.
— І що тепер? — вона випрямилась, приховуючи страх та напускну хоробрість. Ретельно підібрана маска сильної демониці стала своєрідним щитом, який захищав її від демонів.
— Тепер усе залежатиме від тебе, Карро, — Адмірал підійшов ближче, Карро не відступила, лише підізвала тіні, яких стало більше, й легенько усміхнулася.
— Одне я знаю точно: я не дам своєму батькові сісти на трон, — з викликом промовила вона, і пітьма підтримала її. Абадд й Адмірал відчули це та обмінялися поглядами.
Абадд звузив очі, іскри люті пробігли в його погляді. Навіть без слів Карро відчувала його зростаючий гнів, який переповнював атмосферу кімнати. Він стояв, мов статуя, але його присутність здавалася потужнішою, ніж будь-яка фізична дія. У його погляді читалася загроза, однак він залишався нерухомим, спостерігаючи, як пітьма огортає Карро, відчуваючи її силу. О, ні, Абадд її не боявся, не боявся й Адмірал, просто не бажали вступати у конфлікт із дівчиськом, цінним дівчиськом, яке стане у майбутньому повноцінним охоронцем фортеці й могутньою демоницею. Доля її батька мало цікавила демонів. Тому Абадд не піддався гніву у повній мірі.
Карро теж мовчала, але її внутрішній світ кипів від обурення. Її демонічна сутність вимагала відповіді, але людські спогади, що нав’язливо повернулися, не давали їй впасти у цей вирок. Її батько... Якби тільки вона знала про його наміри раніше, все було б інакше. Замість ненависті вона відчула щось набагато глибше — розчарування і зраду.
— Ти можеш це влаштувати, Карро. Але з цього дня ти навчаєшся бути охоронцем фортеці, справжнім, а вони не мають права виходити з фортеці, поки навчання не буде завершене. Не ми писали ці правила, тому свою помсту ти можеш плекати ще декілька років, не маючи права втручатися у земний світ, — виступив Адмірал, задумливо торкаючись підборіддя.
— Декілька років? — перепитала Карро.
Адмірал підійшов ще ближче, тіні Карро заворушилися під його кроками, але він продовжував говорити рівним тоном, спокійно, наче пояснював елементарну істину:
— Ти не матимеш права ані повертатися на землю, ані втручатися у світ смертних, поки твоє навчання не буде завершено. Ти станеш частиною фортеці, її стражем і охоронцем, як і всі ми. Лише тоді, коли ти опануєш свою силу, ти отримаєш можливість вирішувати, що робити з нею.
#407 в Фентезі
#60 в Бойове фентезі
#1611 в Любовні романи
#399 в Любовне фентезі
Відредаговано: 19.11.2024