Пролог

Червоне сонце пекла тліло на штучному небосхилі. Його гарячі промені пробивали темряву, кидаючи криваві відблиски на підвіконня, обпікали холодну кам'яну підлогу та поступово розчинялися у густих тінях чорного замку. Таких замків у пеклі було понад десяток, і кожен з них був свідком чиєїсь смерті.

У червоному промені, на межі між світлом і темрявою, народжувалася сама смерть. Гучний дзвін сталі заповнив похмурі коридори замку, відлунюючи від чорних стін, наче голос предків, що давно зникли в безодні забуття.

– Хто ти?! – прорізався крізь глибини темряви крик, наповнений страхом і відчаєм. Сталеве лезо меча блиснуло в повітрі. – Ти не можеш мене вбити! – пролунав останній заклик демона, але слова його згасли, коли клинок увійшов глибоко в обладунок, пробиваючи серце, що ще мить тому калатало від гніву. Брудна кров бризнула на каміння, заповнюючи тріщини на сірій підлозі замку.

Демон програв.

Його бій, наче безмовна вистава, закінчився, і тиша поглинула все.

Постать у чорному лише усміхнулася — холодно й безжально. Вона витерла свій меч від гнилої крові й розчинилася в червоному світлі, зникнувши так само непомітно, як і з'явилася.

Земля пекла була хижою. Вона жадібно поглинала кожне тіло, кожну краплю крові, що падала на її поверхню. Червоно-чорний пухкий ґрунт, просочений багаторічною війною, тягнув демонічні останки вглиб, поки не залишалося нічого, крім чорного піску. У пеклі не було ні могил, ні пам’ятників. Згадки про полеглих залишалися лише в книгах, яких демони майже не читали. У цьому світі панували мечі, а не слова; рухи ближнього бою та смертоносні прийоми були єдиною мовою.

Світ демонів закінчувався чорними проваллями – безмежними й нескінченними. Саме там, у глибині цих прірв, існувала найчистіша сутність пітьми, виткана з розірваних шматків хаосу. Не було ні меж, ні законів – лише безперервна боротьба за виживання. Та насправді закони та правила існували: їх було більше, ніж міг уявити будь-який демон, що перейшов межу між світом живих та світом мертвих.

Пітьма любила не всіх. Не всіх демонів вважала дітьми — лише тих, у чиїх жилах текла особлива для неї кров, і тих, чиї душі їй подобалися. Таких було небагато, і цих демонів вона оберігала як свій найцінніший скарб. І коли Карро тягнули бастіоном до Абадда, пітьма йшла слідом за нею тінями та силою, що руйнує скелі.

— Ти не мала права приховувати свої сили, — тоді казав Адмірал, встаючи поряд з Абаддом, гнів якого відчувався на дотик. Якби він міг її вдарити, то зараз би підлогу фортеці вкрили краплі рясної червоної крові, а сама вона закривалася б руками, ховаючись від його люті, й благала про милість. Але за її спиною стояла пітьма, і він не ризикнув.

Карро тоді розгублено дивилася на демонів, почуваючись у пастці й зрадженою. Пам'ять повернулася, і Карро про це пошкодувала. Яссаріон був її другом; вона, тоді ще шістнадцятирічна дівчина, кохала його, свого охоронця — любила щиро, як батька, який і віддав її демонам. Вона вірила людям, які навчали її в пансіонаті, вірила людям батька. Її серце було відкрите для всього світу.

— І що тепер? — вона випрямилась, приховуючи страх за напускною хоробрістю. Ретельно підібрана маска сильної демониці стала своєрідним щитом, який захищав її від демонів.

— Тепер усе залежатиме від тебе, Карро, — Адмірал підійшов ближче. Карро не відступила, лише підкликала тіні, яких стало більше, й легенько усміхнулася.

— Одне я знаю точно: я не дам своєму батькові сісти на трон, — з викликом промовила вона, і пітьма підтримала її. Абадд й Адмірал відчули це та обмінялися поглядами.

Абадд звузив очі, іскри люті пробігли в його погляді. Навіть без слів Карро відчувала його зростаючий гнів, який переповнював кімнату. Він стояв мов статуя, але його присутність здавалася потужнішою за будь-яку фізичну дію. У його погляді читалася загроза, однак він залишався нерухомим, спостерігаючи, як пітьма огортає Карро, і відчуваючи її силу. О ні, Абадд її не боявся, не боявся й Адмірал — вони просто не бажали вступати у конфлікт із дівчиськом, цінним дівчиськом, яке стане в майбутньому повноцінним охоронцем фортеці й могутньою демоницею. Доля її батька мало цікавила демонів, тому Абадд не піддався гніву повною мірою.

Карро теж мовчала, але її внутрішній світ кипів від обурення. Її демонічна сутність вимагала відповіді, але людські спогади, що нав’язливо повернулися, не давали їй піддатися. Її батько... Якби тільки вона знала про його наміри раніше, все було б інакше. Замість ненависті вона відчула щось набагато глибше — розчарування і зраду.

— Ти можеш це влаштувати, Карро. Але з цього дня ти навчатимешся на охоронця фортеці, справжнього. А вони не мають права виходити з фортеці, поки навчання не буде завершене. Не ми писали ці правила, тому свою помсту ти можеш плекати ще кілька років, не маючи права втручатися у земний світ, — виступив наперед Адмірал, задумливо торкаючись підборіддя.

— Кілька років? — перепитала Карро.

Адмірал підійшов ще ближче. Тіні Карро заворушилися під його кроками, але він продовжував говорити рівним тоном, спокійно, наче пояснював елементарну істину:

— Ти не матимеш права ані повертатися на землю, ані втручатися у світ смертних, поки твоє навчання не буде завершене. Ти станеш частиною фортеці, її стражем і охоронцем, як і всі ми. Лише тоді, коли ти опануєш свою силу, ти отримаєш можливість вирішувати, що робити з нею.