Розділ 29

Кафце Фоне вперше в житті втікав настільки швидко, що не звертав уваги ні на голод, ні на потребу в сні. Кожен його крок віддавався втомою, але відчайдушний порив підтримував тіло в русі. Ройзенд нічого не говорив про Ясона, але Кафце знав, що повинен забезпечити безпеку хлопчика. Він мусив дати йому надію на краще майбутнє, а вже потім думати про власну долю та про те, як втекти від демонічної породи. Янголи ще могли відмовити йому в порятунку, але він не збирався просто здатися. Його душа була на межі, але він вірив, що ще не час опускати меч і хрест, що він ще може відстояти віру і міць свого народу.

Не озираючись, він забіг у конюшню, хапаючи кінську збрую і нервово перевіряючи підготовленого коня. Вогкість повітря пробиралася під одяг, змушуючи його здригатися від холоду, але це було лише неприємною дрібницею в порівнянні з тим, що чекало позаду.

Щоб дістатися до містечка, де він проживав, потрібно було годин десять, а може й більше, якщо врахувати потребу в відпочинку для коня та власні сили, які після зіткнення з собакою з пекла могли закінчитися так само раптово, як і з'явилися. Хоча Кафце не вважав себе старим, він мусив рахуватися з людським тілом. Втома точно зморить його десь на півдорозі, але зупинитися він не бажав. Брат став ворогом. Його племінниця, напевно, демониця, яка за одним із жорстоких законів цього світу, а тільки його учень, хворобливий, розумний хлопчик, заслуговував на краще. Кафце любив його як сина, як дитину, якої у нього ніколи не було. І тепер він готувався віддати все, щоб врятувати хоча б його.

Кафце підвів коня ближче до дверей. Конюшня була порожня, тільки тріщали дерев’яні дошки під вагою старих балок, а запах сіна змішувався із запахом тривоги. Ще декілька секунд — і він виїде. Але перш ніж Кафце схопив поводи, його серце раптово стиснулося від відчуття наближення небезпеки. Темрява, яка так довго переслідувала його, здавалося, затрималася десь у чорному кутку, дивилася на нього звідти та облизувала вже криваві пащі.

Кінь з Кафце на спині покинув резиденцію міністра загиблого короля так, наче відчув цю пітьму. Кафце тільки тримався у сідлі, відчуваючи тремтіння в м’язах. Дорога, яку він обрав, була тихою, темною, але не настільки, щоб відчути небезпеку. Визирнув велетенський місяць, розсипані по чорному небу зірки сяяли, немов ліхтарики, і Кафце вперше посміхнувся.

Він буде стояти. Він буде боротися, поки може.

У сідлі Кафце протримався декілька годин, поки тіні почали танцювати навколо нього, наче чекаючи на момент, коли він відвернеться. Серце билося в такт ударам копит, але в його думках вирувала тривога. Чи встигне він дістатися до безпечного місця до того, як темрява знову накине на нього свої крила?

Втомлені м’язи почали протестувати, але Кафце згадував про Ясона, про хлопчика, що мав стати його єдиною надією. Кожен момент, коли він зупинявся, щоб зробити глибокий вдих, здавалося, небезпека ставала ближчою. У ті хвилини він уявляв, як хлопець, пригорнений до його серця, знову сміється, не зважаючи на жахливу реальність, в якій вони опинилися. Ніч не закінчувалася, на чисте небо наповзли тучі, але раптово посіріле небо знову подарувало йому надію.

Він пригадав Анну, душу дівчини, яку загубив, повісивши на себе ярмо страшного гріха. Але з кожним новим ударом серця, з кожним стуком копит у землю, Кафце відчував, як тягар минулого знову обривається на нього. Тіні його спогадів, його страхів і провин, які він намагався залишити позаду, оживали в його свідомості. Уява малювала картини: як Анна, з усмішкою на обличчі, танцювала, а під дією зачарованої печатки демон втрачає розум і тягне дівчину за собою в пекло.

Він знову і знову запитував себе: чи може він виправити свої помилки? Чи зможе він знайти спокій? Якби він тільки міг врятувати Анну?

Ті самі демони, що переслідували його, тепер шепотіли в його вухах, нагадуючи йому про все, що він втратив. Чи достойний він залишити після себе бодай щось добре, коли у нього немає нічого, окрім темряви?

Кафце почувався таким маленьким і безсилим, як дитина на схилі, що чекає на сонце, яке не з'явиться. Тепер йому потрібно зібрати сили, щоб продовжити боротьбу, не відступати перед темрявою, яка намагалася його зламати. Він затиснув поводи міцніше, адже це була його остання надія.

— Я зроблю це для Ясона, — пробурмотів він тихо, відчуваючи, як сльози натискають на його повіки. — Я повинен бути сильним.

Вибух думок на мить заглушив звук копит, а Кафце втратив уявлення про те, куди він іде. Непомітно тінь, яка ховалася в його свідомості, почала обростати формою, вбираючи в себе всі його страхи та сумніви. Він бачив себе стомленим, з обірваною надією, що боровся не лише з фізичним ворогом, а й зі своїми демонами всередині.

Але не може бути інакше. Він знає, що світло все ще десь існує, навіть якщо він його не бачить. Він мусить пробудити в собі того, хто боротиметься далі, не лише за себе, а й за всіх, хто вірив у нього. Відчайдушно Кафце нагадав собі, що, попри все, він все ще янгол у душі, і його шлях не закінчиться, поки він має чим боротися.

Він зупинився у першому-ліпшому селі, погодував та напоїв вірного друга й запхав собі до рота пару скибок запашного хліба. Більше не влізло, бо його нудило від тривоги.

— Чули, що коїться? — раптово запитав у людей старий дід, з короткою кучерявою бородою та карими очима. Одягнений у простий одяг селянина, дід розмахував якоюсь паличкою.

— Що там? — нехотя відреагувала жінка, ставлячи келихи з пивом на стіл. — Знову хижака у лісі спіймали? Чи сарай ворони завалили?