Розділ 27

Коли Кафце Фоне приїхав до маєтку брата, йому здавалося, що його волосся посивіло, а руки не переставали трястися ні на мить. Перше, що він хотів зробити, це написати листа Ясону й пересвідчитися, що з хлопчиком усе гаразд, а вже потім займатися душею брата та його жагою до влади. Але обставини виявилися сильнішими за нього — простір вибухнув від новини.

Король був убитий. Янголи не змогли врятувати свого вірного слугу, і тепер починалася нова темна епоха.

І тільки його брат — міністр короля — не виглядав засмученим чи збентеженим. Зручно влаштувавшись біля вогню з келихом вина, він дивився на Кафце так, ніби не впізнавав рідного брата. Кафце охопила тривога. Далеко від столиці, навіть від рідного міста, він по-іншому глянув на Ройзенда. Сірі очі брата сяяли, але не мудрістю чи розумом — там було щось інше, таємниче, хиже, ніби сам демон сидів перед ним серед червоних стін, освітлених м’яким теплим світлом вогню. Величезні портьєри звисали до підлоги. Кімната, як і сам міністр, дихала розкішшю: тут стояли антикварні меблі з темного дерева, прикрашені вишуканим різьбленням, на полицях лежали книги, а над каміном висів портрет однієї знайомої дівчинки. На картині вона виглядала дорослішою, з мило підкрученим волоссям, червоними губами й рожевими від рум'ян щоками.

— Що ти зробив? — запитав Кафце, торкаючись свого чола. Він не був ні кволим, ні хворим, ні наївним, щоб не помітити криву усмішку на губах брата.

— А що я зробив? — Ройзенд відставив келих і вказав на сусіднє крісло. — Король загравав з темними силами, заковуючи їх у кайдани правил і обмежень. Демони вирвалися. Знову. Тепер будуть інші правила.

— Буде боротьба, — Кафце сів, не відводячи погляду від брата, ніби боячись, що той зникне у пітьмі, тільки-но він моргне. — І ще невідомо, хто переможе, а хто програє.

— Я буду вболівати за демонів, — хмикнув Ройзенд і кинув погляд на портрет. — Моя мила донька на тій стороні.

У Кафце все обірвалося всередині, біль розлився по грудях, наче в нього вцілив кинджал прямо в серце, але серце продовжувало качати кров, розливаючи отруту по тілу.

— Ти віддав доньку демонам? — через силу видавив Кафце, оголюючи для себе болючу й жахливу правду.

Ройзенд зітхнув, неначе ця розмова втомила його, й знову підняв келих, щоб ковтнути вина.

— Чому віддав? Вона сама цього хотіла. Хотіла сили та влади, і не бажала коритися світлим силам.

Кафце закрив очі, намагаючись зібрати думки й знайти правду. У ньому боролися відчай і лють. Як його брат міг так легко змиритися з тим, що його донька стала на бік темряви? І чи справді все було так, як казав Ройзенд? Як він міг виправдовувати власну зраду короля й народу?

Кафце повільно видихнув. Його пальці ледь помітно тремтіли, але не від страху, а від глибокого внутрішнього болю та люті, що гризли його зсередини. Він відчував, як давні зв’язки з братом рвуться на частини.

— Влада, — промовив Кафце тихо, більше до себе, ніж до Ройзенда. — Це завжди влада. Ти й не помітив, як втратив її у своїй гонитві за тим, що ніколи не принесе миру.

Ройзенд засміявся. Його сміх був холодним, майже механічним, ніби він давно втратив здатність щиро сміятися.

— Мир? Ти завжди був наївним, Кафце. Ти справді думаєш, що світ тримається на мирі та злагоді? Ні, він тримається на силі й страху. Демони це розуміють. А тепер, коли короля немає, ми житимемо за їхніми правилами.

Кафце відчув, як його горло стисло, ніби холодні пальці здавлювали йому груди. Він знав, що зараз немає місця для вагань чи жалю. Світ стояв на межі хаосу, і він не міг допустити, щоб цей хаос поглинув усе, що ще залишалося світлим.

— Я не дам тобі цього зробити, Ройзенде, — його голос став твердим і впевненим. — Я не дозволю демонам поглинути наш світ. І не дозволю тобі стати їхнім інструментом.

Ройзенд зневажливо хмикнув і підвівся з крісла. Його сірі очі сяяли тим самим холодним блиском, яким він дивився на брата від самого початку цієї розмови.

— Тоді ти станеш моїм ворогом, брате. Але чи готовий ти до цього? Ти слабкий, завжди був слабким. Ти не витримаєш того, що настає.

— Навіщо ти мене сюди покликав? Це ж за твоїми наказами чи проханнями за нами гнався пес із пекла? — хрипко запитав Кафце, втомлено підвівшись слідом за братом.

— Ні. Це не мій наказ, це лише твій гріх. Бо в нашій родині не тільки я грішний, так, Кафце? Навіть світло не зовсім світло. Тобі готують пекло, і тільки зі мною ти зможеш не потрапити туди так швидко.

Кафце здригнувся від слів брата. Його очі застигли на Ройзенді, який стояв перед ним, немов тінь, що з кожною хвилиною ставала більш чужою. Те, що він чув, лунало як останнє попередження, але водночас містило щось набагато глибше, темніше.

— Ти думаєш, що можеш врятувати мене від пекла? — прохрипів Кафце, дивлячись прямо в бездушні очі Ройзенда. — Ти вже загубив свою душу й не маєш влади над моєю.

Ройзенд нахилив голову, ледь посміхнувшись, але в цій усмішці не було нічого людяного.

— Ти помиляєшся, брате. Пекло не завжди те місце, про яке ми думаємо. Це не лише вогонь і муки. Пекло — це слабкість, нездатність зробити вибір. А я, — він зробив паузу, облизуючи губи, — я вже давно обрав свій шлях.

Кафце відчув, як у ньому наростає тривога, змішана з люттю. Він не міг повірити, що його брат став таким. Слово "демони" тепер мало більше значення, ніж просто істоти, що ходили між ними. Це були сили, що спотворили Ройзенда зсередини, змусивши його продати не тільки свою душу, а й свою родину.