Розділ 22

Тиша бастіону була гірша за крик.

Гірка тиша пронизувала спогади. Карро трималася за стіни, які стали їй рідними, ріднішими за пекло, і рухалася коридорами, якими ходив Азол.

– Справжні демони не відчувають болю, – пам’ятала вона слова Фаона, те саме говорив і Абад, але всередині неї продовжував жити біль, і дзвінкий голос затих у пітьмі коридорів. – Я справжній демон, – доторкнулася вона до серця, що несамовито билося під холодною долонею; там же була і печатка янголів, яка продовжувала не діяти, й залишалося тільки чекати, коли небесний механізм запрацює. Тоді вона помре. А поки що Карро спустилася до бібліотеки й сіла напроти місця Азола, уявляючи його знову і знову. – Можливо, ти й помер, але для мене ти завжди будеш сидіти ось тут, при свічках, читати книги та казати, що те, що обрала я, це не книги. Людські підробки, а справжні скарби ще там, серед тисячі книжок, – відчуваючи, що скоро по щоках покапають сльози, вона закрила долонями обличчя.

– Бам, бам, бам, – прошепотіла вона, усміхаючись та потираючи вологі долоні. Згадалася дитяча пісенька.

Бам–бам–бам,
Звучить нічним хором.
Один бам у темряві,
Два бам, лунає в воді,
Три бам у серці грає.
Бам–бам–бам – так починалася битва. Так стукало серце.

Сльози демона були дивним явищем. Демони не плакали, не сумували, але темрява вирішила не забирати це у Карро, так думала вона, відчайдушно ховаючи будь-які емоції. Її щастям було те, що демони читали рідко, а ще рідше ходили до бібліотеки. Тут час тік по-іншому, трохи сповільнюючись.
 

Карро вскочила з місця та схопила першу книжку з найближчої високої полиці. Здувши пил, вона ще раз потерла долонею обкладинку: сіру, дещо червонувату і білу, і, човгаючи, як тисячолітній старий демон, сіла читати. Уголос.

– Річка, яку кортило йому перейти, була яскраво червоного кольору. По ній плавали мертві троянди, – на першому ж реченні Карро закрила книгу, гучно видихнувши холодне повітря.

Кроки вона почула майже відразу та потушила свічку, яку запалила дотиком, залишаючись у повній темряві.

– Я знаю, що ти тут, Карро, – мелодійний голос Лу здавався чимось страшним. – Тук-тук, Карро, – демониця заповзла до бібліотеки, мов змія або дух.

Карро стиснула долоні, відчуваючи, як тіні ковзали поряд, і випрямила спину, клацнувши пальцями, запаливши одну свічку, яка була прямо навпроти Лу, що зайняла місце Азола.

– Хочеш дізнатися, хто відправив тебе до пекла? Хто з людей продав тебе демонам? – слова Лу закинули петлю на шию Карро. Відповіла вона не відразу, дивлячись тільки на вогник свічки; вона розуміла, що це пастка, у яку вона знову потрапляла. Демонам не можна шукати рідних. Їх нічого не повинно тримати на землі… але Карро хотіла це знати. Знати, чи справді вона була такою жахливою дочкою чи племінницею, що її просто віддали демонам з примітивними думками, що там її місце.

Але вимовила інше.

– Ні, – відрізала, ніби в руках був ніж. Лу закліпала очима, явно не очікуючи такої різкої відповіді.

– Але чому?

– Це справжня брехня, будь-хто може опинитися тут. Янгол стає демоном, коли падає з небес; святий стає демоном, коли укладає угоду з демоном; дитина стає демоном, коли її продають батьки. Пекло – це не місце для покидьків, це місце для тих, кого янголи не встигли врятувати або не захотіли, – вона усміхнулась. Карро зачаровано дивилась у темні очі демониці, тремтіння повзло по тілу, а серце билося в горлі.

– Але є й чудовиська, такі як я, – Карро перевела погляд знову на вогник; її руки спітніли. Лу говорила про те, чого таємно бажала Карро.

Бути невинною.

Жертвою обставин.

Лише маленьким клаптиком плану, але не чудовиськом, не вбивцею. І, стиснувши зуби, вона провела долонею над вогнем, намагаючись відчути тепло. Холод був вогнем, і вона швидко сховала руку за спину трохи далі від очей Лу.

– О, Карро, начебто і демон, а поведінка як у невтішної вдови, яка точно не вбивала свого чоловіка, хоча думає навпаки.

– Не досить вдалий приклад, Лу. Можливо, так, я лише жертва обставин, а не жорстока вбивця, та вірити тобі після всього цього…

– Я демон, Карро. Демон, який любить порушувати правила й живе цим уже декілька століть. Але тепер ти не зможеш стояти осторонь і ніколи не дізнаєшся, хто став причиною твоєї появи тут, у пеклі, де тільки біль, лють та вогонь, а ще холод, не дивлячись на вогонь, стає частиною сутності.

– Ні, мене це не цікавить, – вона хотіла дотягнутися до книги, яка майже впала на підлогу, але Лу перехопила її руку, стиснувши теплою долонею.

– Мене завжди бентежило одне: людський вік дуже короткий, і невідомо, чи буде людина жити рік, десятиліття чи відсвяткує п’ятдесятиріччя у колі щасливих дурнів, які ніколи не дізнаються, наскільки жалюгідним є їхній багатий родич. Вони помирають так швидко, забираючи секрети в могилу. А душі… Вони мало що пам’ятають. Хіба тебе це не бентежить? – Лу тримала усмішку, обличчя здавалося ще зловіснішим, ніж завжди, і, відпустивши руку Карро, вона постукала по губах, майже мрійливо.

– І навіщо мені ці знання? Вороття назад немає, – Карро тремтіла. Їй відчайдушно хотілося погодитися, та ще лунав бам–бам–бам, і дитяча лічилка продовжувалась:

Чотири бам на небі,
П'ять бам у пеклі,
Шість бам на землі,
Сім бам у воді,
Вісім бам у вогні,
Дев'ять бам у світлі,
Десять бам у темряві.