Розділ 21

Охоплені люттю, небеса палали кров’ю. Карро підбігла до вікна, дивлячись, як на темний бастіон падає світло, і так само раптово розбивається об стіни, розсипаючись чорним піском довкола, не досягаючи до них. Видовище було лячне, легке тремтіння пройшло по спині та руках, особливо, коли вона помітила, що армія демонів збирається протистояти світлу, що лилося з неба дощем та градом.

По бастіону покотилися дивні вібрації, і Карро кинула швидкий погляд на демона. У той час він якраз дивився на неї зі сумішшю стурбованості та жалю.

– Що ж, мені пора, – усміхнулась вона демону.

Їх викликали.

Всіх, хто міг ще битися, Карро знала і відчувала, а тому махнула на прощання долонею, почула дивні слова демона, який стояв рівно, як палацовий стовп, як воїн, що був не на своєму полі бою, але по очах Карро бачила, що Мортіферекс знав набагато більше, а шлях, що привів сюди, вміщав цілі століття подій давньої історії, пронизані болем та горем.

– Тобі тут не місце, Карро, – прошепотів демон. Карро проігнорувала його слова, хоча й запам’ятала, бо чула це не вперше, і, напевно, не в останній.

Покидати безпечне крило бастіону було страшно, але в її руках був меч, а сили пекли долоні. Вона рухалася швидко, перетинаючи грані – арки, які розташувалися на виході з певного крила бастіону. Коли бастіон знову затремтів, немов жива істота, Карро трималася за холодну стіну, відчуваючи страх, що бив по голові не гірше за молоток. Весь бастіон, від підлоги до стелі, пронизував незвичний страх, і він рухався по коридорах, немов по артеріях.

Коли вона дісталася першого поверху, то завмерла, очікуючи наказів. Скрізь лунали демонічні голоси, вона сподівалася почути знайомий голос Адмірала чи Абадда.

Їх не було.

Нічого не було.

Володарем тут був страх. Страх був настільки різним, що почути чужий і визначити його було простіше, ніж означити, який страх був твоїм. Карро здавалося, що до губ доторкнувся бокал з коктейлем різнотрав’я: прискорене серцебиття билося в вухах, легка нудота підіймалася по горлу, а руки, стискаючи ефес меча, тремтіли та пітніли, але ще гірше кружляло відчуття безпорадності та невпевненості.

Якщо бастіон впаде сьогодні, зникне дах, який захищає їх зараз, то що буде далі? Вони всі згорять у світлі? Що буде тоді, коли демони у пеклі дізнаються, що бастіон пав? Питання кружляли у голові Карро, і, дивлячись на обличчя інших демонів, вона бачила себе. Хоча різниця була очевидною. Вони вже не раз вступали у бій з янголами, а вона… вона ні. Весь її бій закінчувався тим, що янголи навіть не вважали її противником.

Слабкий демон, одягнений у лати та з мечем у руках, яким не міг битися.

– Тут закінчили, уходимо, – хтось віддав наказ, але Карро ніяк не зреагувала.

У неї був інший воєначальник – адмірал земних хвиль. Вона швидко глянула на демона, чийого наказу послухалися всі інші демони, котрих вона навіть ніколи не бачила. Зазвичай демони чорного бастіону мали червоні обладунки, розмальовані вогнем та попелом, а в цих демонів були сірі або чорні. Саме пекло чомусь прийшло сюди. Карро ковзнула крізь натовп, і раптом чиясь рука зімкнулася на її плечі.
Карро зажмурилася, підкорившись силі.

– Хто тут у нас? – демон гіпнотизував чорними очима, в яких навіть не було видно зіниць.

– Я тут живу, – знизала плечима Карро, намагаючись вирватися з міцних рук-кайданів. – Відпустіть!
По демонічному натовпу пішов легкий сміх. Її легенько трясли.

– Справді? Не бачу ні червоного обладунку, ні нормального меча. Неповноцінним демонам тут не місце.

Розгублено піднявши очі, Карро відчувала, як у середині все тремтить від гніву.

– Ви, здається, вже планували йти, то йдіть, – грубо вирвала руку, і вона кинулася до виходу з бастіону. Якщо є якась можливість допомогти адміралу, навіть таким чином, Карро була готова до цього. І миттєво, вирвавшись у неспокійний зовнішній світ, вона заплющила очі, накрившись рукою від нищівного світла, яке в той самий момент вдарило по бастіону. Повітря стало гарячим, насиченим енергією купола. Карро важко дихала та шукала знайомі обличчя.

Їх не було.

Нікого знайомого.

Нікого важливого. Ні адмірала, ні навіть Абадда.

– Де ви? – запитала сама себе Карро, підійшовши ближче до воріт, які не пропускали світло всередину. Демони почали поступово зникати – переміщатися назад у пекло, залишаючи бастіон без охорони.

Чулися слова, що якщо бастіон впаде сьогодні, то вони потрібні там. Внизу. Прийняти новий бій і не допустити янголів у пекло.

Раптом за воротами вона вхопила знайоме обличчя, залите кров’ю та брудом.

– Азол, – прошепотіла вона і, схопившись за меч, перейшла невидиму межу, покидаючи бастіон вкотре.

Поле бою було усипане тілами демонів, десь чувся скрегіт зубів, рик болю, прощальний крик, який різав серце, немов ножем, але вона бігла туди, де янгол робив замах, а Азол оборонявся. Втомлене обличчя, кров, що заливала половину обличчя, не даючи шансу навіть витерти очі, його руки тремтіли від виснаження, і Карро встигла. Відштовхнувши стегном демона, вона вступила у бій з янголом. Лезо її меча зіштовхнулося з блискучим лезом меча янгола.