Розділ 20

Лікувальні трави, подрібнені на маленькі шматочки, плавали у зеленуватій воді, і Карро довго слідкувала за жовтою пелюсткою, яка яскравою крапкою виділялася серед інших безликих квітів. Її перев’язали бинтами й тримали більше ніж тиждень у ліжку, обтираючи шкіру цілющими мазями. До неї майже ніхто не приходив. Майже.

– Як ти себе почуваєш? – Азол підтягнув стілець до себе, окинув тривожним поглядом її тіло. Карро не могла говорити, лише блимала очима та усміхалася кутиком губ. Більше вона нікого не підпустить до себе настільки близько, щоб знову довіряти. – Лу сказала, що ти натрапила на янголів. Але не сказала, що ти робила там сама…

Гнів спалахнув під шкірою, і Карро заплющила очі, стискаючи щелепи. Злість наповнювала сутність демона майже до країв, сила палала всередині, намагаючись вирватися – чорна сила, яка могла зруйнувати все на своєму шляху й опалити гнівом ворогів, але Карро стискала губи до побіління, тримаючи все в собі. Її віра у дружбу була слабкістю, саме так колись казав Абадд, а вона не вірила, не хотіла вірити, точніше, поки сама Лу не показала приклад.

– Мені потрібна лише частина правди, – Азол доторкнувся до її руки, але Карро опалила його поглядом і сховала руку під покривалом.

– Мені немає чого тобі сказати, – прошепотіла вона, відчуваючи різкий біль у горлі й закашлявшись. Кров знову побігла по губах. Карро почала швидко витирати, ще більше розтираючи її по обличчю та підборіддю.

– Тобі все одно потрібно буде пояснити. Лу ризикувала своїм життям.

Карро розсміялася, голосно, з надривом, кров з новою силою побігла по губах та нижній щелепі, і, вона з якимось безумством дивилася на демона.

– Добре, що вона не постраждала! – і знову залилася сміхом.

– Карро, перестань. Ти шкодиш собі! – демон підвівся. Краплі крові бігли по обличчю, розчиняючись червоними плямами на білосніжній ковдрі. Карро відчувала пекучий біль, що вів у безодню, і, дивлячись у вічі демона, якого називала другом, розуміла, що шансу немає, жодного шляху, крім смерті, який би вивів із цього земного пекла. Карро не могла навіть розігнути пальці, випустити ковдру, відпустити той біль, який ріс гострими скелями прямо з пекла, пробиваючи легені, серце і саму сутність.

– Колись прийде моя правда, Азол, – мрії Карро були зрозумілими. Сьогодні, прямо зараз, вона хотіла розплати за кожну брехню, за весь біль, який тримала під залізним куполом, щоб не ридати та не бити об стіни бастіону, що тільки й чекав на нову жертву. По стінах повзли тріщини, ледь помітні, та вони пронизували майже кожну стіну, до якої коли-небудь торкалася Карро. Фортеця ще тримала оборону, але колись зло мусило впасти. Обличчя Азола закам’яніло, ніби вона тільки що сказала, що Лу бреше. Але вона не говорила, лише натякнула, і, посміхнувшись, витерла кров, що капала по лінії щелепи, розбігаючись десятками маленьких струмочків. – Не удавай, ніби ти дурний, Азоле. Будь ти таким, як я, ти не вижив би.

Демон підвівся повільно, розтягуючи погляд, та відвернувся, опустивши очі. Бридкий запах крові відроджував давні спогади, і Азол кивнув головою, схопившись за ефес кинджала. Карро напружилася, відчуваючи, як подушечки пальців закололо від напруги, і дивилася прямо у вічі демона.

– Безумство – це вирок для демона.

– Це погроза? – холодно запитала Карро, знаючи, що буде далі. З цим вона вже давно змирилася. Демони не мають друзів, лише тимчасових союзників. Брехня та підступність – знайомі слова у порівнянні з дружбою, відданістю, вірністю, честю, а ці – лише слова, без сенсу, без шансу на втілення на цій стороні світу. Мозок працював напружено, ловив кожну переміну на обличчі Азола, читав кожен короткий погляд. А ще Карро просто дивилася, як довгі пальці воїна темряви лягли на ефес меча, як холодно та професійно він стискає блискучий метал. Вона зітхнула, відчуваючи, як запекло у легенях. Її трясло від несправедливості, від страху та болю; не знаючи, як з цим боротися, вона просто хотіла тікати. В обійми смерті. І, тряснувши головою, вона нарешті розігнула пальці, знову втираючи кров, що повільно засихала на шкірі, та впала на подушку, заплющивши очі, щоб не бачити більше денного світла. Тут існувала лише темрява, вона була кожним предметом, кожною сутністю і була бастіоном.

– Ні, це попередження, – опанувавши себе, відповів Азол і залишив Карро зі своїми думками. А думки були невтішними: вона знала, що їй ніхто не повірить; її чекає сценарій, схожий на той, що відбувався у небесній фортеці.

Але дні минали. Крім демона, що відповідав за її лікування, нікого не було. Ні Азола, ні Лу, ні двох інших демонів, про яких вона думала з жахом. Що зроблять вони?

За час, проведений у лікарському крилі бастіону, вона встигла прочитати декілька десятків книг, виписати цікаву інформацію та дізнатися більше про печаті янголів.

Хоча інформації було обмаль, Карро терпляче збирала шматочки в різних книгах і планувала, при поверненні у свою кімнату, переписати все у пусту книжку, яку їй вдалося знайти у бібліотеці. А через деякий час у неї почали з’являтися співмешканці, й дихати стало важче. Повітря пронизало запахом поту, крові та землі. Карро, в міру своїх можливостей, допомагала Мортіферексу, і коли у них виявилася вільна хвилина, лікар своїми червоними очима кілька секунд дивився на неї, а потім поставив кип’ятитися воду у казанку.

– Чому не використати силу та не розігріти воду? – без особливої цікавості запитала Карро, вже знаючи відповідь: бо їм так хотілося. Хотілося кип’ятити воду та пити чай із трав, збирати трави, шинкувати їх чи робити ще щось, самим, без магії, сили, холодного меча. І Мортіферекс усміхнувся, підкинувши у воду кольорових квіток. Його довге волосся було зав’язане у тугий хвіст.