Розділ 18

Падати страшно.

Всі відчуття загострилися, коли повітря спочатку штовхнуло тіло вгору, а потім свідомо дозволило падати назустріч землі, у страшні, болючі обійми. Карро не кричала, хоча хотілося. Та навіть якби вона вичавила хоча б звук, це був би лише крик, настільки гучний, що заклало б вуха.

Ще одним сильним поштовхом озвалась пітьма, розлившись болем. Біль був скрізь — у кожній клітині тіла, у кожному подиху, у кожному стуку серця.

Карро відкрила очі. Яскраве світло осліпило її, і вона знову заплющила їх, сподіваючись, що все це пройде. Мине біль, зникне світло й пітьма, і у неї знову нічого не болітиме, а їдка ненависть перестане травити кров.

Але це вже було неможливо.

Карро чітко відчувала ненависть, злість. Навіть у непритомному стані вона стискала зуби. Вона роздивилася, куди впала: це був струмок або маленька річка. В цей момент вона не зовсім розуміла, де знаходиться, але прохолодна вода плекала її змучене падінням тіло. Глибина була маленька, хоча спочатку здалося, що вона занурилася на декілька метрів, а потім її виштовхнуло на поверхню. Вона була безмежно рада цьому. Жахливе видіння — коли холодна вода поглинає її з головою і тягне на дно, а зверху залишається майже невидимий відбиток світла на поверхні — відступило.

Карро вдарила долонею по воді і відразу скрикнула — біль був майже нестерпним. Здалеку почулися кроки, і сплеск води змусив її, напруживши всю волю, перевернутися на живіт, стиснувши щелепи, і подивитися затягнутими чорними плямами очима.

— Глянь, ти жива, Карро. А я тебе всюди шукала, — раніше приємний голос розлився злістю під шкірою.

— Шукала? — Карро захлинулася злим сміхом. Тільки холод води заспокоював те, що було всередині. Навіть біль не вгамовував люті, що пронизувала колюче повітря. Пальці наполовину були у воді, Карро спробувала піднятися хоча б на кілька сантиметрів, але різкий біль змусив її скрикнути і впасти назад, з гнівом дивлячись на демоницю.

— Шукала, — демониця усміхнулася. — А тебе тільки в озеро закинули і кістки переламали. Але ти під зіркою народилася.

Карро відкрила рот, щоб заперечити, але швидко отямилася. Вона зрозуміла, що ніхто про її подорож і падіння з Небесного бастіону не знає. Це означало, що, крім ангелів та неї, ніхто не знає правду. Карро моргнула, щоб чорна пелена спала, і тихо дихала, намагаючись не турбувати зламані кістки по всьому тілу.

— І ти мені допоможеш? — з сумнівом запитала Карро, тихо додавши, що кликала та шукала Лу. А потім прийшли ангели.

Лу тримала нібито вічну усмішку, і, кивнувши, присіла біля Карро, доторкнувшись кінчиками пальців до її плеча. Карро скривилася і опустила голову, не в змозі більше її тримати. Під щокою розлилася вода, потрапила на очі, доторкнулася до куточків губ. Прісна, сіра, іноді зеленувата вода нагадувала болото, яким Карро зараз і була, але вона точно знала, що глибина цієї невеличкої місцини могла вмістити цілий бастіон. Лу так обережно промацувала переломи й роздивлялася рани, ніби ніколи не зраджувала й не віддала Карро ангелам замість себе.

— Ангели не страшні тільки для людства, для нас вони — справжні чудовиська. Але тобі пощастило, що ти вижила і вони не встромили ножа тобі в груди.

«Бо в спині вже твій ніж», – подумала Карро, заплющивши очі. Вгорі дув холодний вітер, голосний каркання круків долинало з небес, а поруч було чутно легке дихання Лу, яка сиділа біля неї.

– Але тепер перед нами постає питання, як тебе дотягти до бастіону, – Лу постукала пальцем по губах та оглянулася. – Рухатися ти не можеш, якщо я тебе підніму, то зроблю ще гірше… Чи не милосердніше буде просто вбити тебе?

Мороз пробіг по зламаному тілу Карро; вона не чекала таких слів. Але це була Лу. Для Карро кожен подих біля неї міг стати останнім, і, напружившись, вона підняла очі на демоницю:

– Тоді не заважай. Я сама доберуся до бастіону.

Лу здивовано підняла брови й різко підвелася. На її красивому обличчі з’явилася бридка усмішка.

– Азол мені не пробачить твоєї смерті, та якщо ти хочеш йти сама, то в тебе є всі шанси знову зустріти янголів.

– Іди звідси, або янголи знайдуть тебе. І я не впевнена, що ти обійдешся лише зламаними кістками, – говорити було боляче, та це було того варте. Карро не стримувала навіть біль, лише пекучі сльози потекли по щоках.

Очі Лу спалахнули гнівом. Мить потому вона присіла навколішки та з усієї сили смикнула Карро, перевертаючи її на спину. Карро навіть не встигла закричати – біль паралізував її, а кров струмком потекла з кутиків губ і закапала у каламутну воду від дій Лу.

– Знаєш, залишайся, Карро, але я подарую тобі маленький шанс припинити біль і твоє жалюгідне життя, за яке ти так чіпляєшся. Після цього ще ніхто не мав жодного шансу. Тобі просто не дістатися до бастіону: кістки продовжать ламатися, рвучи тканини тіла. Кров буде витікати, поки ти не помреш в агонії. Мені шкода, що все закінчилося так. Ти була гарною жертвою, покірною й довірливою – демони такими не бувають, – сміючись, Лу вклала кинджал у руку Карро, по черзі стиснувши її пальці на теплій рукоятці. – Нехай він буде твоїм порятунком. Я буду тебе пам'ятати, дівчинко, але не довго. У мене пам'ять на жалюгідних істот коротка.

– Ти пошкодуєш про це, – прошепотіла Карро, закашлявшись. Кров потрапляла в легені через гортань. Але Лу тримала її голову, не дозволяючи повернути її так, щоб кров не затікала всередину.