Розділ 16

Світ не ділився на чорне та біле, він просто розлючено нісся вперед, відриваючи шматки від тіла. Сьогодні свій біль плекали янголи, які стояли поряд, тримаючи свої руки, немов сталеві кайдани на зап’ястях демона. Вони навіть не хотіли торкатися, але інакше не можна було. Небесний бастіон простягнув вологі від крові світлі руки, чиста кров капала на підлогу і розповзалася темрявою. Величезний бастіон не викликав ніяких почуттів, крім страху; перебування тут, під височезною стелею старого храму, навіювало велич і силу, яка накопичувалася під кольоровим куполом.

І не будь обставини такими, її б точно захопило все: стіни, підлога, кольорова стеля, як вітражне скло.

Але зараз все було інакше…

Карро задихалася від болю, вона дряпалася і намагалася втекти, але грізні стіни тримали міцно, а ще сильніше янголи хотіли поквитатися з демоном, який вбивав їхніх братів і сестер. І вона це чула. Хотіла закричати, що це не вона… Вона нікого не вбивала… Але з губ лилася тільки кров, а горло, охоплене ніби сталлю, палало від нестерпного болю.

Її вели туди, де буде боляче.

Вирок.

Карро розтулила очі, ледь помічаючи, що коїться навколо. Нестерпний жах охопив її з ніг до голови, жах паралізував кожну клітину і вкинув отруту в кров. Жах вилився у щось більше, ніж могла усвідомити Карро. Цілий океан страху та відчаю, з якого не можна навіть втекти – він був всюди: зверху, знизу, справа, зліва, навіть всередині.

– Це вона? – запитав хтось здалеку. Карро ледь поворухнула головою на звук. Їй раптом здалося, що хтось впізнає у ній іншого демона, демона, який не був причетний до вбивств. А можливо, і зачепить капюшон, зніме маску, щоб подивитися в очі свого ворога… І тоді вони здогадаються, що це не вона… Не вона. Сльози знову покотилися з очей, змішавшись з кров’ю та болем, який рвав тіло, поки що не по-справжньому, але рвав, відривав шматочки та ламав кістки.

– Вона.

Цього простого «Вона» янголу вистачило; цього вистачало всім. Карро смикнула рукою, намагаючись вирвати руку, притулити до серця, або навіть обійняти себе, захищаючи від усього світу.

«Я не вона!» – кричала вона.

Її не чули.

Розтуливши кроваві губи, які закривала проклята маска, Карро судомно рухалася, стискаючи пальці на долонях, які вже оніміли.

Біль розлився раптово; їй здалося, що хтось вдарив. Вона змусила себе дивитися: тільки вона і її мучителі. Та вони не били – вони були янголами.

Яскраве світло падало прямо на неї. Густе, шовкове й небезпечне світло рухалося на неї, вганяючи під шкіру, там, де жила демонічна сила, пітьма, яка зробила з неї демона.

«Лу, за що? Лу, за що?» – немов німа кричала Карро, не відчуваючи свого тіла; вона вертілася, намагаючись вдихнути повітря, скинути маску і темну тканину з голови. Шепіт! Карро розуміла, що шепоче, але він був таким, як і крик, глухим, закритим, беззвучним, ніби говорила, шепотіла чи кричала в нікуди, туди, куди забере її світло, після того, як зруйнує і випалить сутність.

Відчуття темної сили стало яскравим, як ніколи; тільки тут пітьма вже не допоможе.

– Просто прийми свій вирок, демон, – холодний голос янгола нагадував лід і камінь. Його рука лягла на потилицю, змусивши її схилити голову ще нижче, а потім руки відпустили. Лише на мить. Через секунду важкий ланцюг оплів зап’ястя.

Карро впала на коліна, відчуваючи, що життя висить на волосині, тонкій сріблястій ниточці, яка відділяла від забуття.

– Будь ласка, – повторила вона.

– Що? – янгол, який стояв найближче, майже схилився до неї, а потім несподівано і без жодних причин відійшов. – Ніщо не зменшить твою вину, демон.

Горло знову обійняло спазми, волога від крові маска прилипала до лиця, і Карро здалося, що вона зніметься тільки зі шкірою. Кров, жахлива нудота і страх переповнювали її. Карро вмивалася сльозами, благаючи про допомогу, і навіть не могла уявити, звідки вона може прийти. Секунди свідомості витрачалися на благання.

– Ми лишили тебе мови, щоб ніхто не чув твої прокляття.

Або молитви… Тільки молитися Карро було нікому, вона була проклята небом вже давно, тонула у болі, немов падала вниз, і полум’я пекла з’їдало її тіло, та вона була майже в раю.

– Браття та сестри, сьогодні нам вдалося спіймати одного з демонів Темної фортеці. Демона, який вчинив стільки жахливого, що ніякого прощення не може й бути. Забудьте про це, якщо виникли такі думки. Демон тільки здалеку здається беззахисною людською дівчиною, але їхня зовнішність завжди така, вони до потвори гарні, невинні, майже людяні, можливо, через те, що колись і самі були людьми. Тільки пекло стирає все минуле життя. Демони вбивці людей та янголів, вони сам морок, що живе на землі і у пеклі тисячі років, й процвітає. Для того, щоб зупинити їх, ми побудували нашу фортецю, ставши на захист людей. Кожен вчинок має наслідки. Про це не забути. І сьогодні демон буде покараний за свої вчинки. Тут немає місця милості, тут лише вирок – справедливий, розсудливий, виточений роками битв та уроків, – янгол говорив, стоячи перед демоном.

Він знаходився всього в кількох кроках від неї. Вона б змогла сказати, хоча б очима, що не є тим демоном, але сил не залишилося. Її голова залишалася нахиленою до сріблястої підлоги, розсипаної зірками та короткими спалахами срібного світла. Тонути у сріблі, плавати в ньому до запаморочення – так здавалося Карро. Вона відкривала очі, гіркі сльози капали вниз, сяючи подібно до тих зірок… Скільки сліз тут розтануло й безслідно зникло.