Розділ 16

Світ не ділився на чорне й біле — він просто розлючено нісся вперед, відриваючи шматки від тіла. Сьогодні свій біль плекали янголи, які стояли поряд, тримаючи руки, немов сталеві кайдани на зап’ястях демона. Вони навіть не хотіли торкатися — але інакше не можна було.

Небесний бастіон простягнув вологі від крові світлі руки. Чиста кров капала на підлогу й розповзалася темрявою. Величезний храм не викликав нічого, крім страху. Перебування тут, під височезною стелею, навіювало велич і силу, що накопичувалася під кольоровим куполом.

І не будь обставини такими — її б точно захопило все: стіни, підлога, кольорова стеля, як вітражне скло.

Але зараз усе було інакше.

Карро задихалася від болю. Вона дряпалася, намагалася втекти, але грізні стіни тримали міцно. А ще сильніше — янголи, які хотіли поквитатися з демоном, що вбивав їхніх братів і сестер. І вона це чула. Хотіла закричати, що це не вона… Вона нікого не вбивала… Але з губ лилася тільки кров, а горло, охоплене ніби сталлю, палало від нестерпного болю.

Її вели туди, де буде боляче.

Вирок.

Карро розтулила очі, ледь помічаючи, що коїться навколо. Нестерпний жах охопив її з ніг до голови, паралізував кожну клітину, вкинув отруту в кров. Жах вилився у щось більше, ніж вона могла усвідомити. Цілий океан страху й відчаю, з якого не можна втекти — він був всюди: зверху, знизу, справа, зліва, навіть всередині.

— Це вона? — запитав хтось здалеку.

Карро ледь поворухнула головою на звук. Їй раптом здалося, що хтось впізнає в ній іншого демона — того, хто не був причетний до вбивств. А можливо, зачепить капюшон, зніме маску, подивиться в очі… І тоді вони здогадаються, що це не вона. Не вона.

Сльози знову покотилися з очей, змішуючись із кров’ю та болем, який рвав тіло — поки що не по-справжньому, але рвав, ламав кістки, відривав шматочки.

— Вона.

Цього простого «вона» янголу вистачило. Цього вистачало всім.

Карро смикнула рукою, намагаючись вирватися, притулити руку до серця, обійняти себе — захистити від усього світу.

«Я не вона!» — кричала вона.

Її не чули.

Розтуливши криваві губи, які закривала проклята маска, Карро судомно рухалася, стискаючи пальці на онімілих долонях.

Біль розлився раптово. Їй здалося, що хтось ударив. Вона змусила себе дивитися: тільки вона й її мучителі. Та вони не били — вони були янголами.

Яскраве світло падало прямо на неї. Густе, шовкове, небезпечне — воно рухалося на неї, вганяючись під шкіру, туди, де жила демонічна сила. Пітьма, яка зробила з неї демона.

«Лу, за що? Лу, за що?» — немов німа кричала Карро, не відчуваючи тіла. Вона вертілася, намагаючись вдихнути повітря, скинути маску, темну тканину з голови.

Шепіт. Вона розуміла, що шепоче — але він був, як і крик, глухим, закритим, беззвучним. Ніби говорила, шепотіла чи кричала в нікуди. Туди, куди забере її світло, після того як зруйнує й випалить сутність.

Відчуття темної сили стало яскравим, як ніколи. Тільки тут пітьма вже не допоможе.

— Просто прийми свій вирок, демон, — холодний голос янгола нагадував лід і камінь. Його рука лягла на потилицю, змусивши її схилити голову ще нижче. А потім руки відпустили. Лише на мить. Через секунду важкий ланцюг оплів зап’ястя.

Карро впала на коліна, відчуваючи, що життя висить на волосині — тонкій сріблястій ниточці, яка відділяла її від забуття.

— Будь ласка… — повторила вона.

— Що? — янгол, який стояв найближче, майже схилився до неї, а потім несподівано, без жодних причин, відійшов. — Ніщо не зменшить твою вину, демон.

Горло знову охопили спазми. Волога, просякнута кров’ю маска прилипала до обличчя, і Карро здалося, що вона зніметься тільки разом зі шкірою. Кров, жахлива нудота і страх переповнювали її. Вона вмивалася сльозами, благаючи про допомогу — навіть не уявляючи, звідки вона могла прийти. Секунди свідомості витрачалися на благання.

— Ми лишили тебе мови, щоб ніхто не чув твої прокляття.

Або молитви… Тільки молитися Карро було нікому. Вона була проклята небом вже давно, тонула в болю, немов падала вниз, і полум’я пекла з’їдало її тіло — та вона була майже в раю.

— Браття і сестри, сьогодні нам вдалося спіймати одного з демонів Темної фортеці. Демона, який вчинив стільки жахливого, що ніякого прощення не може бути. Забудьте про це, якщо виникли такі думки. Демон лише здалеку здається беззахисною людською дівчиною — їхня зовнішність завжди така: до потвори гарні, невинні, майже людяні. Можливо, тому, що колись і самі були людьми. Але пекло стирає все минуле життя. Демони — вбивці людей і янголів. Вони — сам морок, що живе на землі й у пеклі тисячі років. І процвітає. Щоб зупинити їх, ми побудували нашу фортецю, стали на захист людей. Кожен вчинок має наслідки. Про це не забути. І сьогодні демон буде покараний за свої вчинки. Тут немає місця милості. Тут — лише вирок. Справедливий. Розсудливий. Виточений роками битв і уроків, — янгол говорив, стоячи перед нею.

Він був зовсім близько. Вона б змогла щось сказати — хоча б очима — що не є тим демоном. Але сил не залишилося. Її голова залишалася нахиленою до сріблястої підлоги, розсипаної зірками й короткими спалахами світла. Тонути в сріблі, плавати в ньому до запаморочення — так здавалося Карро. Вона відкривала очі, гіркі сльози капали вниз, сяючи, як ті зірки… Скільки сліз тут розтануло й безслідно зникло.