Розділ 14

Важкі хмари не полишали столицю янголів. Небо залишалося сірим, майже чорним, а повітря — важким і вологим. Від холоду не було куди тікати. Але Кафце не збирався тікати.

Його поселили в замку короля, залишили біля Ройзенда, який не знаходив собі місця після свята й не полишав замок навіть на кілька годин. Усе, що міністр потребував, йому привезли сюди: розклали папери, скрині, вино — але залишили під наглядом.

Чому Ройзенд згадав про Кафце, той зрозумів майже одразу, але знаку не подав. Інколи, коли брат не розповідав про свою важку долю батька, який втратив єдину дитину, милу доньку, Фоне насолоджувався його компанією. Знову згадувався той факт, що вони колись були родиною. Разом читали казки — нечасто, але читали. Сміялися, бігали по будинку та подвір’ю, вчилися. Кафце часто ловив себе на тому, що посміхається, згадуючи минуле. Воно було теплим, як весняне сонце — не спекотним, як літнє, а ніжним, як цвіт бузку, як аромат барбарису, яблуні, вишень. Як бджоли, що носилися від рослини до рослини, від дерева до дерева… і далі, і далі.

А потім Ройзенда звинуватили у вбивстві дочки. Привселюдно. Голосно. Жорстоко.

Величезні кімнати, розкіш і привітливі усмішки були лише ширмою для значно більшого плану — і, скоріше за все, у них уже були докази.

Фоне міг лише втішати брата добрим словом, знаючи всередині, що це — його вина. Так сказав янгол.
Вони обоє переступили земні кордони й рушили прямо в пекло, де обличчя обпікало гаряче повітря, що пахло вогнем і страхом. І Кафце хотів сумніватися — і сумнівався — коли знесилений Ройзенд падав на крісло поряд і закривався руками, немов дитина.

— Ти віриш мені, брате, що я цього не робив? — запитав Ройзенд, різко прибравши руки з лиця, схопившись і вирячившись на Кафце, як безумний. Губи його кривилися в усмішці, шкіра стала ще блідішою, а під очима тьмяніли плями втоми — вічної, стійкої.

Кафце доторкнувся до рукава. Приємна на дотик тканина була холодною, як і серце самого Ройзенда.

Він упевнено промовив:

— Авжеж, брате. Колись я бачив, як ти тримаєш цю маленьку дівчинку — так любляче, ніжно, пригортаючи до серця. Мені так шкода, що її більше немає… Я тобі вірю, Ройзенд.

Свої слова Кафце говорив від щирого серця. Він ще ніколи не бачив, щоб Ройзенд любив когось так. Але те, що сталося, він не міг усвідомити. Як і не міг прийняти, що Анна потрапила в пекло через нього

— через його впевненість і бажання захистити людей від зла. Виявилося, що це було занадто.

Світла кімната наповнилася парфумами, кислим смаком вина й горя. У каміні вогонь хрустів дровами, ніби миша їла знайдений черствий хліб десь під столом або шафою. У великі вікна бився вітер, але тут він не відчувався. Вони були захищені від негоди — але не від бурі всередині.

— Вони запитують, навіщо я її вбив, — Ройзенд відвернувся від Кафце й втупився поглядом у вогонь. Його руки тремтіли, плечі також. Кафце знайшов теплу ковдру й накинув на плечі брата, стиха промовляючи слова молитви. — А я кажу, кричу й плачу, що я її не вбивав, — він натягнув ковдру сильніше й заховав тремтячі руки.

— Але що саме вони кажуть? Які докази? — запитав Кафце. Його чай уже охолонув, залишився тільки приємний гіркуватий присмак.

— Нічого. Вони не кажуть нічого. Лише питають і питають: чому, навіщо, коли, як… А в мене немає відповіді. Я не знаю, кому потрібно було вбивати мою доньку. Точно не мені. Можливо, моїм ворогам. Можливо, я заважаю королю. Або ще комусь. Я нічого не знаю, Кафце. А ще вони сказали, що завтра тут будуть янголи. І вони точно витягнуть з мене всю правду…

— Янголи будуть тут? — Кафце зробив свій голос здивованим. Йому хотілося сказати, що янголи давно тут. І уважно стежать за їхніми долями та шляхами.

А шлях їм — у пекло.

— Так, вже завтра. І в мене з ними не дуже приємні стосунки. Я не ти. Вони мені противні своєю удаваною святістю. Це через них моєї дочки більше немає. Вони хотіли зробити з неї святу — а зробили мертву.

Слухати ці слова було боляче й неприємно для Кафце. Адже янголи стільки зробили для цього світу: підтримували бідних, лікували хворих, поки демони розганяли хвороби, травили поля й палили міста. Кафце стиснув кулаки. Для нього вони були надією на світле майбутнє, заради якого він не тільки відправив свою душу в пекло, а й присвятив земне життя.

— Вони не такі погані, як ти думаєш. Янголи справедливі. Можливо, надто справедливі — та вони такими й мусять бути. Це їхня природа. Я вірю, що вони тобі не нашкодять.

Але Кафце бачив, як страх повз по шкірі Ройзенда. Гарячка вкривала тіло, колотила серце й розум, б’ючи по ньому жаром і холодом. Світ для брата змішався й розсипався, немов зелене скло пляшки з-під вина.

— Вони мене ненавидять, Кафце. Я не хотів віддавати їм мою дівчинку! — він мотав головою зі сторони в сторону, не бачачи нічого перед собою, відчуваючи лише жах і відчай. Біль став раптовим, наче клинок пройшовся по хребту, і Ройзенд закрив очі долонями. — Невже така гірка доля у моєї родини?
Кафце не став говорити, що вони заслуговують на все те, що з ними сталося або станеться. Та це було неприємно — бридка образа скрутилася змієм десь усередині й гризла, як здавалося, саме печінку або шлунок, бо ці відчуття викликали стійку нудоту. Повільно видихнувши, Фоне не відводив погляду від брата. Він не знав, що сказати, як діяти — міг лише тримати руку на його плечі, підтримувати мовчки й читати молитви про себе.