Розділ 13

Час линув так, ніби витікав крізь долоні — прямо донизу, до вогкої від сирості та плісняви підлоги, і в ньому так легко було загубитися. Карро губилася щоразу, коли прокидалася вночі в густій темряві, яка заважала навіть дихати. Її серце шалено билося, коли важкий сон розвіювався, а липкий страх нового дня відкривав свої обійми. Здавалося, меч пекла ось-ось знищить її вогняну сутність, яка прагнула свободи, і залишить лише чорну демонічну душу — скорену, зламану, в гніві та ненависті. Вічній.

Холодний чай, залишений у склянці на ніч, обпікав губи. Але чи холодом, чи своїм смаком — було не зрозуміло. Поки що. Карро зробила ще один ковток і заплющила очі. День тому Азол подарував їй чайник і мішечок зеленого чаю — передав таємно, рано-вранці, ледь світанок торкнувся сірих небес. Вона намагалася розпалити камін, набравши дров ще звечора, ледь повзучи до своєї кімнати, й зосереджено добувала вогонь. Полум’я на долонях завжди спалахувало раптово, наче не по її волі. І коли іскра впала й згасла — у Карро опустилися плечі.

— Ну що не так? Чортове полум’я, давай же! З’являйся! — Карро потрясла долонею й розсміялася.

Нічого не відбулося.

Вона тренувалася зі зброєю та демонськими силами щодня. Якщо махати лезом вона більш-менш навчилася, то з силами виникали величезні проблеми. Через це її спина не переставала боліти й кровоточити. Колишня бальна зала стала її персональною тренувальною — адже тільки вона щодня протирала собою підлогу. Чайник стояв поруч, і солоний присмак крові хотілося запити чаєм із крупинками цукру, який вдалося знайти на покинутій кухні. Хто там готував — Карро навіть не хотіла знати. Але там залишилися каструлі, ложки, виделки, чарівні тарілки з квітковим орнаментом — усе в пилюці та бруді, але воно було. І комусь належало. Можливо, тим людям, що будували фортецю. Хоч і пройшло вже дуже багато років, їхній дух залишився — не тільки чудовиськом, що блукало бастіоном, а й жив тут, разом із цукром та склянками.

Знову зосередившись, вона нахилилася над дровами. Підібравши волосся лівою рукою, доторкнулася кінчиками пальців правої руки до дерева. Пішла легка вібрація, і в ніздрі вдарив дим. Тепер він був насолодою — бо скоро буде тепло і смачно.

Вода нагрівалася швидко.

Карро навіть гордилася собою — тепер вона може розпалити вогонь, коли їй буде холодно. Посмішка не зникала з її сірого в темряві обличчя, але тримати її ставало дедалі важче. За дверима знову почувся скрегіт. Хтось ходив біля її кімнати, зачіпаючи пазурями підлогу.

Не дивлячись на те, що страх здавив грудну клітку, Карро роздирала цікавість. Як насправді виглядає це чудовисько?

Швидкий погляд на чайник, що вже майже кипів, і не менш швидка думка: «Встигну», — підштовхнули її до дверей. На поясі завжди висів клинок, тому вона схопилася за нього, перевірила, що він на місці, і доторкнулася до дверей, щоб у наступну мить відчинити їх і побачити чудовисько.

Двері відчинилися зі скрипом. Карро скривилася, але, блимнувши очима, вдивлялася в темряву. Ці почуття — коли нічого не видно й відчувається лише страх — не раз сковували її тіло. Але тепер цьому не було місця. Вона давно готувалася до зустрічі з чудовиськами, тому лише зосереджено підняла долоню до рівня грудей і викликала вогонь. Цього разу він з’явився без довготривалого очікування — і це потішило.

— Ну і де ви? — тихо запитала вона й підняла долоню вище.

Жовтувате полум’я освітило порожній коридор і розвіяло жахливі звуки. Її вогонь нагадував пелюстки сонця — справжня вогняна квітка. Карро посміхнулася. Сила текла по її крижаних жилах, і це було так приємно, справжньо й солодко.

Всього на мить вона заплющила очі, щоб через секунду вже попрямувати до кінця коридору, де круті сходи наче падали вниз кам’яним схилом.

Звук був там.

Вона дійшла до сходів, прислухаючись. Її навчили ходити безшумно — і вже наступного дня вона використовувала це вміння. Вогонь рухався разом із нею, хоча Карро відчувала, що він скоро згасне. Руки холоднішали — ознака того, що сила закінчувалася. Поки що в неї залишилися лише крихти. Але це — поки що. Поки вона не стане справжнім демоном.

Двері до її кімнати раптово зачинилися, але Карро навіть не озирнулася.

Чудовиська були попереду. Позаду — лише привиди минулого. Її кроки стали ще тихішими, руки — виваженими, стриманими. Будь-якої миті вона очікувала напад, тому напружено тримала страх під контролем.

Скрегіт пазурів наближався. Карро піднесла долоню, щоб побачити свій страх очима — та вогонь згас, ніби хтось вилив на неї відро води. Скрегіт наближався, а вона нічого не бачила. Очі роз’їдала темрява, як би вона не примружувалася, як би не намагалася розгледіти хоч щось. Темним бастіон називали не просто так — іноді Карро здавалося, що тут, а не в пеклі, жила первородна пітьма.

Хтось рухався швидко. Вона змусила себе реагувати лише на подих вітру, на чужі рухи, що колихали повітря. Чудовисько кинулося на неї — Карро відчула це з жахом, подивившись туди, але нічого не побачила. В останню мить вона встигла відійти вбік. Пазурі прошурхотіли по підлозі, затупотіли.

«Мабуть, спостерігати за чудовиськами — не найкращий варіант на сьогоднішній вечір», — подумала Карро і кинулася вперед, щоб зробити коло та дістатися до безпечного місця. Шум на мить стих — і це її розгубило. Бігти, не знаючи куди, було гірше, ніж ухилятися від зубів і пазурів.