Розділ 12

У палаці пахло солодкою карамеллю, тихо шумів дощ, доносячись крізь товсті стіни. Кафце супроводжували, а він ішов занадто покірно, притискаючи до грудей листа та свою торбу, яка відв’язалася від пояса. Весь його одяг промок і неприємно липнув до шкіри. У грудях уже хрипів кашель, з’явився легкий біль при ковтанні. Кафце мріяв повернутися до своєї хатини, побачити, як Ясон заварює чай і частується цукерками, які він обов’язково привезе зі столиці. Можливо, він забрав цього кволого хлопця, бо сам у дитинстві був таким же — хворобливою дитиною в місті. Так казала колись матір. І коли брат гуляв по снігу, купався в літню спеку та бавився, він сидів у будинку, вчився читати й молитися, а ще вирізати з дерева іграшки, як показував батько щовечора. Йому не було нудно в будинку — лише інколи.

— Ось тут можете залишити верхній одяг, — сказав один з охоронців його брата, вказавши на чорну дерев’яну вішалку, на якій висів високий чорний капелюх. Кафце ще таких не бачив. З м’якою підкладкою він нагадував щось казкове.

— Дякую. Те, що треба, — сказав він, вішаючи плащ і стряхуючи вологу з рук. У бороді також застигли краплі прозорої води.

Його залишили чекати. Він прочекав десять хвилин, як принесли чай і цукерки. Більшу частину він сховав до кишені, а решту залишив. Солодощі йому не подобалися. Потім його знову залишили самого.
Очікування було тривожним. Кафце не знав, як поводитися з братом, але сподівався, що, поглянувши йому в очі, зрозуміє все. Навіть те, чому Ройзенд ступив на дорогу пекла.

Його брат був квіткою, трояндою, дорогою, гарною, вишуканою. Колись він сам себе так називав, особливо коли на щось ображався — наприклад, що йому не купили нове взуття, яке він хотів, чи не придбали іграшку, про яку мріяв. Раніше ці маленькі неприємності дошкуляли й самому Кафце, але не так сильно, як Ройзенду. Йому теж хотілося нових іграшок, гарного одягу, книг, інструментів. Відповідь завжди була одна: коштів немає. Ця правда викликала в них, дітей, лише подив, але спитати «чому?» ніхто з них не наважувався. Лише один в одного, йдучи стежкою додому, Ройзенд запитував у Кафце, чому в них немає грошей, а Кафце, наслідуючи тяжкий, скрипучий голос дідуся, відповідав: «Тому, що».

Потім вони підросли й усе зрозуміли. Але ролі не змінилися.

Квітка в родині бур’янів.

Так уявляв їхню родину Кафце й тішився, коли брат зник. Ну, майже зник. Оселився у дядька, значно багатшого й розумнішого за їхню родину — це вже розповідав Ройзенд. Дядько дуже погано говорив про матір, свою сестру. Бо ці жінки були дурними, вони вірили в любов. А згодом Ройзенд повторював ці слова, поки не з’явилася дочка. Маленька любов жила поруч — мрія, а не дитина.

Кафце тяжко зітхнув, провівши долонею по щоках. Зустріч боліла в самому серці.

— Привіт, брате.

Кафце підняв голову на голос — і завмер.

Ройзенд змінився. Від блискучої квітки залишився лише пагін — розкішний червоний стан кудись подівся, а перед Кафце стояла бліда копія його брата.

Посмішка з’явилася на обличчі Кафце. Ройзенд відповів кутиками губ — стримано, гірко. Вишукане вбрання лише підкреслювало його нову хворобливість: блідість щік і шиї, у темних очах мерехтів дивний вогник злості. По тілу Кафце пробігли мурахи, але він опанував себе, підвівся й міцно стиснув руку брата. Холодні пальці Ройзенда схопили його. Кафце не вмів посміхатися, як брат, але намагався наслідувати його посмішку — криву й несправжню.

— Як дорога?

— Непогано.

Вони сіли біля високого, але вузького вікна. Кафце схопив чашку й відпив — приємне тепло проникло всередину. Ройзенд не пив, навіть не подивився на чашку, яку залишили для нього. Його погляд був зосереджений на Фоне, а думки — десь далеко.

— Ти досі живеш у Вільмоті? У старому будинку наших батьків?

— Тільки не кажи, що ти не знав, де я живу. Лист прийшов на мою адресу, — Кафце усміхнувся й зробив ще один ковток. Чай був приємного зеленого кольору, аромат трав кружляв над столиком.

— Я тільки писав листа, а не відправляв його, — Ройзенд знизав плечима. — І все ж таки, радий тебе бачити. Уже багато років минуло з нашої останньої зустрічі.

— Авжеж. Я б ніколи не подумав, що ти раптом згадаєш про брата та родину, — можливо, Кафце не повинен був цього казати, але йому хотілося. Хотілося побачити обличчя брата й дізнатися, що відбувається насправді. Навіщо вони сидять тут і просто розмовляють?

— Інколи так трапляється. І я хочу сказати дещо важливе, — Ройзенд говорив повільно, розтягуючи голосні.

— Що саме? — Кафце зосереджено кліпнув очима.

— Тобі борода не пасує, — махнув рукою Ройзенд і посміхнувся.

— Це не те, що я очікував почути. Та в тебе ж також борода! Може, не така, як моя, але ж... — Кафце одразу доторкнувся до своєї бороди.

— Вона просто жахлива. Тобі слід поголитися.

— Відчепися! Так ходять усі патери, борода — обов’язковий атрибут, — тяжко зітхнув Кафце.

— А чому тоді без ряси?

— А ось вона — необов’язковий атрибут мого паторства. Та й я зараз не по роботі. Навіщо ти мене сюди покликав, Ройзенд?

Ніби свіча, запанувала тиша.