Розділ 12

У палаці пахло солодкою карамеллю, тихо шумів дощ, доносячись крізь товсті стіни. Кафце супроводжували, а він йшов занадто покірно, притискаючи до грудей листа та свою торбу, яка відв’язалася від пояса. Весь його одяг промок і неприємно липнув до шкіри. У грудях уже хрипів кашель, з’явився легкий біль при ковтанні. Кафце мріяв повернутися до своєї хатини, побачити, як Ясон заварює чай і частується цукерками, які він обов’язково привезе зі столиці. Можливо, він забрав цього кволого хлопця, бо сам у дитинстві був таким же — хворобливою дитиною у місті. Так казала колись матір. І коли брат гуляв по снігу, купався в літню спеку та бавився, він сидів у будинку, вчився читати й молитися, а ще вирізати з дерева іграшки, як показував батько щовечора. Йому не було нудно в будинку, лише інколи.

— Ось тут можете залишити верхній одяг, — сказав один з охоронців його брата, вказавши на чорну дерев’яну вішалку, на якій висів висока чорний капелюх. Кафце ще таких не бачив. З м’якою підкладкою вона нагадувала щось казкове.

— Дякую. Те, що треба, — сказав він, вішаючи плащ і стряхуючи вологу з рук. У бороді також застигли краплі прозорої води.

Його залишили чекати. Він прочекав десять хвилин, як принесли чай і цукерки. Більшу частину він сховав до кишені, а решту залишив. Солодощі йому не подобалися. Потім його знову залишили самого.

Очікування було тривожним, Кафце не знав, як поводитися з братом, але сподівався, що, поглянувши йому в очі, зрозуміє все. Навіть те, чому Ройзенд ступив на дорогу пекла.

Його брат був квіткою, трояндою, дорогою, гарною, вишуканою. Колись він сам себе так називав, особливо коли на щось ображався — наприклад, що йому не купили нове взуття, яке він хотів, чи не придбали іграшку, про яку мріяв. Раніше ці маленькі неприємності дошкуляли й самому Кафце, але не так сильно, як Ройзенду. Йому теж хотілося нових іграшок, гарний одяг, книги, інструменти. Відповідь завжди була одна: коштів немає. Ця правда викликала в них, дітей, лише подив, але спитати "чому?" ніхто з них не наважувався. Лише один в одного, йдучи стежкою додому, Ройзенд запитував у Кафце, чому в них немає грошей, а Кафце, наслідуючи тяжкий, скрипучий голос дідуся, відповідав: "Тому, що". Потім вони підросли й все зрозуміли. Але ролі не змінилися.

Квітка в родині бур’янів.

Так уявляв їхню родину Кафце й тішився, коли брат зник. Ну, майже зник. Оселився у дядька, значно багатшого й розумнішого за їхню родину, це вже розповідав Ройзенд: дядько дуже погано говорив про матір, свою сестру. Бо ці жінки були дурними, вони вірили в любов, а згодом Ройзенд повторював ці слова, поки не з’явилася дочка. Маленька любов жила поруч, мрія — а не дитина.

Кафце тяжко зітхнув, провівши долонею по щоках. Зустріч боліла в самому серці.

— Привіт, брате.

Кафце підняв голову на голос і завмер.

Ройзенд змінився. Від блискучої квітки залишився лише пагін, розкішний червоний стан кудись подівся, а перед ним стояла бліда копія його брата.

Посмішка з’явилася на обличчі Кафце. Ройзенд посміхнувся кутиками губ — стримано, гірко. Розкішне вбрання підкреслювало його нову хворобливість: блідість щік і шиї, у темних очах мерехтів дивний вогник злості. По тілу пробігли мурахи, але він опанував себе та підвівся, міцно стиснувши руку брата. Холодні пальці Ройзенда схопили його. Кафце не вмів посміхатися, як брат, але намагався наслідувати його посмішку — криву й несправжню.

— Як дорога?

— Непогано.

Вони сіли біля високого, але вузького вікна. Кафце схопив чашку й відпив, приємне тепло проникло всередину. Ройзенд не пив, навіть не подивився на чашку, яку залишили для нього. Його погляд був зосереджений на Фоне, а думки – десь далеко.

– Ти досі живеш у Вільмоті? У старому будинку наших батьків?

– Тільки не кажи, що ти не знав, де я живу. Лист прийшов на мою адресу, – Кафце усміхнувся та зробив ще один ковток. Чай був приємного зеленого кольору, аромат трав кружляв над столиком.

– Я тільки писав листа, а не відправляв його, – Ройзенд знизав плечима. – І все ж таки, радий тебе бачити. Уже багато років минуло з нашої останньої зустрічі.

– Авжеж. Я б ніколи не подумав, що ти раптом згадаєш про брата та родину, – можливо, Кафце не повинен був цього казати, але йому хотілося. Хотілося побачити обличчя брата й дізнатися, що відбувається насправді. Навіщо вони сидять тут і просто розмовляють?

– Інколи так трапляється, і я хочу сказати дещо важливе, – Ройзенд говорив повільно, розтягуючи голосні.

– Що саме? – Кафце зосереджено кліпнув очима.

– Тобі борода не пасує, – махнув рукою Ройзенд і посміхнувся.

– Це не те що я очікував почути, та в тебе ж також борода! Може, не така, як моя, але ж... – Кафце одразу доторкнувся до своєї бороди.

– Вона просто жахлива, тобі слід поголитися.

– Відчепися! Так ходять усі патери, борода – обов'язковий атрибут, – тяжко зітхнув Кафце.

– А чому тоді без ряси?

– А ось вона – необов'язковий атрибут мого паторства. Та й я зараз не по роботі. Навіщо ти мене сюди покликав, Ройзенд?

Ніби свіча, запанувала тиша.

– Я... мені потрібна допомога, твоя підтримка, – Ройзенд підвівся і швидким кроком підійшов до закритої шафи, де стояли склянки й рідкісної форми пляшки. Він налив світло-червону рідину в дві склянки, одну випив одним махом, навіть не скривившись, а іншу поставив перед Кафце.