Розділ 10.

Здавалося, у столиці зібралися весь морок і холод.

Коли Кафце залишив своїх добре знайомих попутників, він одразу краєм ока помітив, що за ним слідує тінь: щойно кінь зупинявся, вона сходила з воза й таємно йшла слідом. Кафце зупинився, щоб зустрітися віч-на-віч із Річчі.

— Хлопче, хоч у нас одна мета, тут я тобі не помічник. Я не вважаю помсту необхідною; боротися — так, але не мстити, — сказав він.

— Але ви знаєте, як боротися з ними, — прошепотів Річчі.

У Річчі було молоде, але вже мужнє обличчя; хлопчисько, що грався камінням і палицями або пірнало з верхівки дерева прямо в озеро, відразу подорослішало. Дитячий слід невинності зник; тепер у ньому загострилася туга за втраченим коханням. Анна була дуже гарна, хоч іноді лінива, але грайлива та приваблива. Кафце вважав, що через рік вона б вийшла заміж; можливо, пані Лінуа знайшла б для неї більш привабливого нареченого, ніж Річчі… Колюча провина тепер не хотіла від нього відійти, стала одним цілим із його грішною сутністю. Холодне денне світло столиці наповнювало прогалину між будинками, де вони стояли. Кафце підвів бліде лице до повітря, щоб охолодити гарячі щоки, й гірко посміхнувся юнакові.

— Ти можеш просити допомоги у янголів. Наскільки я знаю, можна оголосити її у розшук; інколи янголи опиняються в пеклі, вони йдуть туди саме за безгрішними душами — цілими організованими групами під проводом, — Кафце потер підборіддя.

Якщо вони вже тут, надія, що янголи організують такий похід, існувала. Минуло майже дев’ять років від останнього разу. Кафце чув, що той похід закінчився трагічно, але як саме — не знав: тоді в нього були інші справи, та й Ізіас не відкривав усіх таємниць. Від спогаду про моторошного янгола в нього знову застигла кров.

— Справді? Це можливо? То це чудова новина! — юнак підхопився; обличчя його проясніло. Жива надія була як мед: солодка, тягуча. Річчі навіть почав посміхатися й підстрибувати на бруківці, живо нагадуючи Кафце власну молодість.

— Новина може й чудова, але чи захочуть янголи — ось у чому питання, — Фоне підійшов ближче й поклав руку на плече юнака, змусивши його подивитися в очі. Кафце жив у страху, що емоції видадуть його причетність до смерті Анни, але погляд Річчі нагадував погляд людини, яка вірила й плекала надію.

— Вони можуть не захотіти? Це ж Анна! Наша Анна, вона нікому не зробила зла, її душа така чиста. Невже вони не допоможуть? — очі юнака говорили самі за себе; він майже плакав. Кафце зробив паузу: кілька секунд мовчки дивився й слухав грізний шепіт столиці.

— Це може бути надто складно. Кожен похід за невинними душами може закінчитися смертю, а нині пекло набирає сили. Ми можемо лише припинити віддавати свої душі демонам. Тож, Річчі, спробувати ніхто не забороняє, але не тримай надії так міцно. Якщо Анна й повернеться, то це вже не буде та дівчина, яку ти знав, — сказав Кафце.

— Я її кохаю і буду кохати. Хіба б вона тільки повернулася, — прошепотів Річчі, уявляючи перед собою Анну, ту прокляту дівчину, в яку він закохався.

Він приносив їй польові квіти, що збирав на світанку, щоб, коли вона рано виходила у двір, вони вже лежали біля її порога. Одного разу приніс блискучі червоні троянди й ніколи не зізнався, де взяв ті квіти. Річчі також згадував безліч теплих вечорів, коли допомагав їй перелізти через паркан, хвилюючись, щоб блакитна сукня залишилася цілою й такою ж блакитною, як небо. Він захищав її від інших хлопців, не дозволяючи казати про неї ні поганого, ні доброго слова. А тепер Анни не було. Його мрії зруйнував демон. Річчі не міг нормально дихати, знаючи, що його кохана в пеклі. Якщо янголи не допоможуть, він знайде свій шлях. Терпкі емоції змінювалися, змінювався й сам Річчі. Моментами йому здавалося, що його переламують навпіл, а тим часом Фоне витер його гіркі сльози рукавом, притискаючи до себе.

Запах журби нісся вулицями столиці.

Кафце притулив хлопця до себе й повів незнайомою дорогою. Йому теж хотілося плакати, але він не був Річчі. Він не міг зізнатися нікому, що сам відправив дівчину в пекло, щоб показати, наскільки жахливі демони. Те саме хотів і Ізіас — вони мали довести світу, що демони — потвори, і якщо людина довіриться демонові, вона зникне в пітьмі. Анна саме це й зробила — довірилася демонові в танці й втратила все: душу й тіло.

Дорога до янголів була одноманітною: високі триповерхові сірі будівлі зі світлою черепицею, крамниці трохи нижчі, прикрашені квітами та різноманітними осінніми оздобами — вінками з жовтогарячого листя або шишками. Кафце хотів би зупинитися, озирнутися навколо, але Річчі, якого він тримав так міцно, ніби то був його син, невпинно йшов уперед. Під підошвами тремтіла бруківка, вітер здіймав хвилі пилу й ніс із собою рідке листя. На столицю насувався буревій, і Кафце мав єдину мету — дістатися до янголів: їхню вежу не зламає ані буревій, ані сама темрява.

По праву сторону височів величезний замок людського світу, що панував над усією столицею. Здавалося, можна було побачити, як янголи ширяють над ним, освітлюючи небесним світлом цей клаптик земного світу, де сидів сам король зі своїми міністрами. Гострі шпилі замку не нагадували янгольський бастіон, який так часто зображали в коштовних янгольських книгах — примару іншого світу, неземного, чистого й білого. Кафце заплющив очі на мить, але вітер підхопив їх і підштовхнув далі широкими вулицями. Річчі, здавалося, пішов би до самого краю світу, якби знав, що там на нього чекає Анна.

— Річчі, будь готовий до відмови, на всякий випадок, — попередив його Кафце, вдихаючи свіже холодне повітря — передвісник буревію, бо чорні хмари вже вкрили частину неба. Він знову поглянув угору, помітивши ледь помітний орнамент із янгольських крил.