Розділ 9

Карро зупинилася, повільно перевівши погляд на демона, який, розгойдуючись з боку в бік, дивився на неї з явним осудом.

— Я читаю. У мене завдання.

— Знаю. Адмірал завжди дає всім новачкам одне й те саме завдання. Але ти повинна читати про Бастіон, а не про печаті янголів. Тим паче, що там — суцільна брехня. Чим вони тебе зацікавили?

Карро тяжко зітхнула й відкинулася на спинку крісла. Воно скрипнуло. Світла було замало: лише одна велика свічка освітлювала стіл, а далі світло, здавалося, поглинала вічна темрява, що огортала полиці з книгами, мов щит.

— Я прочитала кілька розділів про Бастіон. Інші закінчу завтра. Але тут немає нічого особливого. Зовсім не те, чого я очікувала.

Азол вийшов із темряви. На ньому не було обладунків — лише легка уніформа з червоними елементами та вставками. На поясі висіла пара кинджалів. Карро подивилася на нього сердито й шумно зітхнула, розтираючи між пальцями пил. Книги були доволі старі, більшість сторінок намагалися залишитися в руках.

— Це тому, що ти не знайшла справжньої книги.

— Не розумію. А ці що, підробки? — вона усміхнулася й відсунула книгу від себе, склавши руки на грудях. — Де шукати «справжню книгу»?

Те, що демонам не можна довіряти, знали всі. Тому Карро не вірила Азолу — тим більше, що вже обпеклася. Болісно й назавжди. Її зраджували не раз, і колись у минулому це боліло навіть більше, ніж зрада в пеклі. Тоді вона відбулася лише легким покаранням, а тепер, дивлячись на Азола темно-сірими очима, відчувала гнів, який постійно ховала й придушувала, але той рвався на волю.

— Не дивися так на мене. Ти мала б зрозуміти: це не пекло. Тут демони інші. Ми черпаємо іншу силу. Ходімо, я покажу, де шукати справжні знання, — він узяв свічник до рук і махнув у темряву. Десь там, за межами видимого, ховалися золотаві гори знань.

Карро фиркнула й механічно опустила руку на місце, де раніше висів кинджал. Азол це помітив.

— Сутички між демонами адмірал припиняє негайно, — Карро здалося, що демон навіть затремтів, — і дуже жорстоко. Тут ми не суперники. Запам’ятай це.

Словам Азола Карро також не вірила — навіть таким красномовним і, здавалося б, щирим. Вона краще запитає у сухопутного адмірала сама, ніж знову покаже обпечену сутність, від якої залишився лише попіл.

— Тут є кілька секцій, — він вказав на написи на полицях. Раніше Карро їх не помічала, тобто взагалі не звертала на них уваги. Її цікавили лише книги. Та й заходити далі було трохи лячно. Насправді бібліотека була величезною, і знайти щось без допомоги було складно. — Ті, що обрала ти, дещо інші.

— Чим інші? Тим, що там неправда? — вона скептично хмикнула, але не зупинилася. Азол говорив упевнено, спокійно. У його голосі не було звичної насмішки, як у багатьох інших демонів.

— Тим, що вони написані людиною, а не демоном.

Карро зупинилася, здивовано подивившись на демона.

— Вони не знали, що будують Темний Бастіон. Вірили, що він подарує їм захист. Але Темний Бастіон від початку був задуманий як фортеця перед воротами до пекла. Демони не можуть будувати на людській землі — так само, як і янголи. Лише людськими руками. Лише з їхнього дозволу. Навіть якщо той дозвіл отримано обманом.

— Тобто, ту історію написала людина, яка не знала, що демони зводять Темний Бастіон?

— До останнього люди не розуміли, що відбувається. Але нотатки вів демон. Один із великих. Він описував кожен крок — як звичайна фортеця ставала Темним Бастіоном і звідки вони черпали енергію.
Свічка гнала пітьму геть, зловісні тіні розступалися, пропускаючи їх уперед. Карро відчувала тремтіння на кінчиках пальців. Їй хотілося схопити ті нотатки, перечитати, а потім порівняти з розділами, написаними людською рукою. Серце калатало в грудях. Таємниче місце все більше захоплювало її розум. Лиха доля — бути понівеченою гнівом і ненавистю — відступала. Адже демони тут не були злими. Розумні, хитрі, талановиті — але не злі, не спотворені пеклом. У якусь мить їй захотілося посміхнутися, але вона стримала губи, показавши лише криву посмішку, повну роздумів і скепсису.

— Доволі цікаво, — хитнула головою вона.

— Тепер… — серце пропустило удар, — поділися, навіщо тобі печаті янголів? — Азол підніс свічник до її обличчя, і в цьому русі Карро побачила пастку, з якої не могла втекти. Позаду — в’язка темрява, в якій заплутаються руки й ноги, а вона полетить крізь морок прямо в пекло. Очі Азола були майже людськими, але Карро не забувала, що вони належать демону. У світлі свічки він здавався людиною з різкими рисами обличчя — воїном, але не воїном темряви.

— Чула, що янголи часто використовують печаті, щоб покарати демонів. Я вже бачила таке. А тут янголів більше, ніж будь-де, тому хотіла дізнатися про їхні методи.

— Тут вони вбивають, а не накладають печаті. Але ті книги, що ти взяла, теж не підходять, — Азол відвернувся.

Карро витерла тремтячі губи й доторкнулася до щоки — обличчя було холодним, як і долоні. Її тілом ходив мертвий холод. Не було ні тепла, ні життя — лише важке дихання, ніби безсмертної істоти, й серце, яке ще билося. І буде битись, поки її не вб’ють.

Бібліотека розкривала свої секрети не всім, але Азол знав кожен її сантиметр. Майже кожну книгу він переглянув і дав оцінку — це коштувало багато того, чого не мають люди: часу. Майже століття. Він тихо ділився з нею секретами свого життя, хоча Карро не прагнула цього. Але демон хотів змусити її говорити правду. Секрет за секрет. Довіра за довіру. Це було логічно. Та вони були демонами — забути про темну сутність, свою й чужу, було надто складно.