Розділ 8

Холодний вітер проривався крізь стіни, але патер не відчував холоду. У нього тремтіли не лише руки — тремтіло все тіло, здавалося, навіть душа. За ним, мов тінь, слідував учень, уже не заглядаючи в осі, просто йдучи слідом. Він час від часу сонно тер очі, кидаючи погляд у вікно. Небо поступово рожевіло — незабаром мало зійти сонце, та все швидше насувались чорні хмари, пригнані осіннім вітром.

— Ясоне, синку, ти можеш іти спати, — прошепотів патер, збираючись у дорогу.

Ясон ще не встиг розібрати пошту, але Кафце Фоне одразу помітив дивного листа серед інших. Сургучна печатка з королівським гербом. На конверті — крила янголів. Цього було достатньо, щоб патер збагнув суть послання. Його викликали до столиці. А з якою метою — при Ясоні він не наважився розпечатати листа. Вміст міг бути надто небезпечним, і дитині про це знати не слід. Знання приходять із віком — так завжди вважав Кафце Фоне, і перевантажувати цю небесну дитину він не збирався.

Хлопчик знав уже надто багато для свого віку.

Та впевненості, що за час його відсутності нічого не станеться, у Кафце не було. Дивлячись на сонне обличчя кволого, хворобливого хлопчика, який постійно кашляв після прогулянок холодним повітрям чи біганини по калюжах, він вирішив попросити допомоги. По сусідству мешкала стара пані, яка часто приносила вчителеві та учневі щось смачне або корисне — то пиріг із малиною, то овочі зі своєї грядки.

— Ні, вчителю. Можна я ще трішки побуду з вами? — світлі очі дивилися на нього з таким проханням, що відмовити було надто важко, навіть для нього. Кафце Фоне покірно кивнув.

— З вами добре... Але щось змінилося після тієї ночі. Демони скоїли щось жахливе?

Руки Кафце затремтіли ще дужче, хоча здавалося, що сильніше вже не могло бути. Утримати щось було складно, тому Ясон, поглядаючи на вчителя, підбирав речі й складав їх до торби. Валіза для далеких подорожей лежала десь на горищі, але Кафце не мав сил піти по неї. Після тієї ночі в ньому справді щось змінилося… то висів над ним гріх за скоєне. Він це відчував, тому лише злегка кивнув на запитання й, зібравшись із думками, промовив:

— Так, Ясоне. Демони були й залишаються небезпечними, але люди не вірили. Тепер вони зрозуміли, наскільки згубними можуть бути недбалість і довіра — навіть на святі Єлізіума та Гадеса.

— Але що там сталося? — Ясон блиснув очима, уважно дивлячись на вчителя, тримаючи в руках чергову річ, щоб покласти її до торби. У його долонях опинився лист від короля. Кафце затамував подих і простягнув тремтячу руку. Він навіть не помітив, коли дитина встигла схопити той клятий лист.

Ясон кинув похмурий погляд на печатку й повернув лист назад учителеві.

— Демони забрали дівчину до пекла, Ясоне. Ми не знаємо, що буде далі, але всі ми покарані за довіру... Найбільше — вона. Та, що танцювала й співала, що тримала демона за руку і всміхалася. Ніколи, Ясоне, ніколи не довіряй демону. Навіть якщо він виглядає, як янгол. Пекло випалило все добро з їхніх сердець.

— Я зрозумів, — серйозно кивнув Ясон. — Коли я виросту, я буду оберігати людей від зла. Як колись.

— Що? — патер усміхнувся. Лист був у нього в руках, і він прагнув прочитати його в дорозі — якнайдалі від учня. — Як колись? Синку, ти надто замріявся. Я більше не дозволю тобі говорити з янголами. На жаль, ми не можемо стати тим, ким не є.

— Але я читав, що деякі люди ставали янголами. А ще — що люди постійно перетворюються на демонів! — запротестував Ясон, блиснувши світлими очима. Інколи Кафце здавалося, що в очах його учня мерехтять зірки. Тут сперечатися було марно.

— Авжеж, стають. Але не всі й не завжди. А іноді — дорого платять. Тому краще не читай такі книжки. Обери щось інше, — Кафце вважав, що такі тексти зарано читати дітям, особливо хлопчику дев’яти років, хоча й сам нещодавно розповідав страшні, але правдиві історії. Ясона не мучили кошмари, як Кафце в дитинстві. Попри кволе тіло, Ясон справді міг рятувати людей — те, що не вдавалося Кафце Фоне. Він лише губив чужі життя. Печатка, що керувала демонами, приносила нескінченний біль, пекла руки й тягнула кишеню так, що здавалося — ось-ось випаде й відкриє його істинне обличчя перед усіма.

— Але інше я вже прочитав, — Ясон прибрав білими пальцями пасмо волосся, що лізло в очі. — Та й ви багато чого розповідали, вчителю. Як довго ви будете в столиці?

Кафце замислився й не одразу відповів.

— Десь… найбільше — пару тижнів. Але я попрошу пані Миту приглянути за тобою. Вона не відмовить, ще й смачно нагодує.

— Мені всього вистачає, — знизав плечима Ясон.

Кафце важко зітхнув, уважно й трохи сердито поглянувши на хлопця.

— Але ти — дитина. І мені іноді здається, що ти забуваєш про це.

— Буває, що я надто довго читаю дорослі книжки, — посміхнувся хлопчик і знову знизав плечима. Здавалося, це вже стало звичкою — не відповідати прямо, а просто знизувати плечима. Саме такими словами, думками й жестами Кафце вважав його маленьким янголом — істотою, що незабаром поверне свої крила й злетить, але невідомо куди: в рай чи у пекло.

— Що вам ще зібрати? — хлопчик поставив руки в боки й окинув поглядом кімнату, де панував безлад. На підлозі лежали книги й аркуші, трохи далі — простирадла та подушки. Важка штора спадала на вікно, закриваючи рожеве небо, яке ось-ось мало засиніти й залитися світлом. Ясон, поправивши пасмо волосся, бачив, як небо змінюється, і вже за хвилину темні хмари поглинуть денне світло, залишивши місто в сірості, холоді й сирості. Кафце Фоне прослідкував за його поглядом і потер підборіддя.