Розділ 7

Сині небеса були все ближче. Вона тягнула до них руки, лежачи на землі. Проміння сонця обплітало гарячі долоні, тепло та невимушено змушувало підійматися, щоб бути ближче до небес. Але її тримала земля, по траві повзло коріння.

– Мені боляче, – прошепотіла вона, повільно відкриваючи очі, щоб ще раз побачити синє небо в короткому сні, але те зникло. Перед очима було лише чорне каміння стелі зі своїми постійними жителями: павуками та жучками. Відпочинок не дав нічого, окрім сну, що повторювався щоразу, а вона вкотре чекала на продовження. Очікуваного продовження не було, лише примара колишнього страху, що йшов за нею тінню з часів її людського життя. А воно залишалося таємницею — демонам ніхто не розкриває таємниці їхньої смерті. Раз помер і потрапив у пекло, то так тому й бути. Пояснень немає. Можливо, така інформація десь записувалася, якщо не темними сутностями, то янголи точно мали вести якийсь список — щось, що могло б пояснити причину болісного падіння. Але надія не відпускала Карро. Ніколи.

Через десять хвилин вона вже залишила кімнату і визирнула у вікно. Небо було рожевим, проте біла мла зверху залишалася незворушною, натомість червоний туман повзав по чорній землі, немов жива істота. Повільно пливли хмари, вітер свистів пустими коридорами, підхоплюючи жовтувате листя та суху траву й кидаючи їх у бік бастіону. Наближалася зима — холодна, крижана й темна. Карро відкинула волосся й різко повернулася в ту сторону, куди вказував демон. Його можна знайти там. Але на зустріч вийшли рогаті тіні. Карро на мить заплющила очі, механічно шукаючи кинджал.

– Це тебе вчора привів Адмірал? – яскраво-зелені очі молодого демона дивилися на неї з цікавістю. Звичайне обличчя, зовсім невиразне своїми рисами, але роги — вони були закрученими й чорними, що означало силу демона. Він вже давно перестав бути слабкою темною сутністю. Друга тінь себе не проявила.

Карро усміхнулася й кивнула:

– Мене, звісно. Щойно з пекла.

– Помітно, – швидко сказав демон. – Моє ім’я Азол, а це… Лу, вона тебе бачить.

Демониця проявила себе не відразу, лише через кілька секунд привітно махнула рукою.

– Я відчуваю себе спокійніше, коли мене не чіпають, Азоле.

Карро одразу помітила вроду демониці, та попри всю красу й витонченість, щось у ній було моторошне. Одразу з’явилося бажання відступити й зникнути.

– Ми не вороги. Ми — команда, яка буде разом битися та захищатися. Або помремо, якщо кожен буде сам за себе.

– Такого в пеклі не було, – зауважила Карро.

– І не буде, там інший світ, але ти звикнеш, якщо не помреш раніше.

Після своїх слів демони загадково зникли, тінями сковзнули далі коридором, залишивши Карро зі своїми думками та, як завжди, надіями. Можливо, саме цей бастіон дасть відповіді та підкаже правильний шлях на перехресті страшної істини.

Вона знову визирнула.

Небо стало синім-синім.

Бастіон здавався живим. Йому не потрібні були демони. Фортеця настільки пронизана жилами сили та захисними закляттями, що вона могла слугувати джерелом, яке надавало демонам можливості захищати свої території та успішно нападати. Адже десь на горизонті, північніше, лежало людське королівство — таке сяюче й тихе, ніби сили зла були десь далеко. Карро не розуміла, чому люди не відчували страху, але у неї вже було пояснення. У горах було щось, те саме, на що надіялося людство — щось, що літало в синіх небесах за завісою світла. І то був не рай.

– Добрий ранок, Карро.

– Добрий.

Карро повернулася. Адмірал виглядав краще, обличчя вже не було таким блідим, як після сутички з янголом. І його омріяні червоні обладунки залишалися при ньому, чисті й сяючі.

– Колись я теж буду їх носити, – тихо промовила вона, та демон почув її й усміхнувся.

– Авжеж. Але лише після того, як приймеш силу й станеш справжнім демоном.

– І всюди якісь умови.

– Без них ніяк. Увесь світ і все життя складається з них, і нічого ти не зміниш.

– Я й не збиралася, – вона знизала плечима. – Але життя, навіть після смерті, доволі цікаве, ніколи не знаєш, де ти опинишся потім: перед вогненними воротами пекла чи у срібному світлі райської брами.

Вони звернули за ріг, де світло майже не проникало у внутрішні коридори фортеці, і їх огорнула темрява. Карро витерла спітнілі долоні й подивилася на демона — він чогось чекав, нетерпляче постукуючи пальцями, а інтрига загравала в дивних картинах тіней і світла. Демон почекав лише кілька секунд, а потім рушив уперед, покликавши Карро за собою.

– Цього року у нас не було нових демонів, – зауважив адмірал, зупинившись перед вікном, що виходило на внутрішнє подвір'я, де виднілися тренувальні місця й куточки, схожі на сади. Карро стала поруч.

– То навіщо я тут? Фаон казав, що це місце зробить мене демоном. Я думала, що не буду тут одна, – Карро нетерпляче подивилася на адмірала. Її новий командир не поспішав відповідати, чекаючи на момент або ще щось, але уважно подивився їй у вічі. Вона затримала подих — момент здавався нестерпно довгим.

– Карро, ми не робимо демонів демонами. Ми робимо демонів стражами кордонів пекла. Усі ми стоїмо тут, щоб відразу прийняти бій і дати час генералам підняти легіони. Ти не будеш звичайним демоном... Ну, якщо виживеш, – на останніх словах демон усміхнувся кривою усмішкою. – Стражем, із джерелом сили. Якщо демонам потрібна сила й енергія пекла, то нам вона ні до чого – ми беремо силу тут, із землі й попелу.