Розділ 6

Поле бою було яскравішим, ніж уявляла Карро.

Усюди миготіли блискавки, літали закляття, а сила накопичувалася, мов у вакуумі. Вічний поєдинок світла й темряви. Здавалося, земля почервоніла, а поодинокі дерева стояли обвуглені до самих кісток своїх стовбурів і гілок, яких ледь торкався вітер. Тут не було перемоги — лише нескінченна війна, від якої Карро охопив жах. Вона зупинилася, спостерігаючи, як демон швидко віддаляється. Він не озирнувся, не чекав її, вірячи, що вона йде слідом. Проте Карро бачила лише його силует і яскравий меч, що блищав у сонячних променях — тьмяних, непевних.

Демон був готовий прийняти бій, але сама Карро ледь трималася на ногах. Відчуття чужості зростало — це не її дорога, не її доля. Можливо, її шлях лежав деінде. Та в останні секунди вона помітила, як до неї наближається хтось інший.

Янгол.

Шелест його крил не сплутати ні з чим. Карро згадала, що вона ще не воїн і не має потрібних навичок.

— Карро, вперед! — пролунала команда демона, силует якого вона бачила кілька хвилин тому. Тоді вона була впевнена, що він не встигне.

Карро впала на землю, торкнувшись долонями ґрунту, вкритого чорно-зеленою травою, серед якої ледь пробивалися молоді пагони. Поле бою більше скидалося на пекло, ніж саме пекло. Вона перевернулася, щоб хоч трохи бачити події й контролювати ситуацію.

Янгол нападав, демон захищався. Битва здавалася безсилою: вічне поле війни випивало всю ненависть і всю енергію, з якою воїни йшли в бій. Здавалося, тут панувала порожнеча, що витягувала життя з рослин, землі, повітря, висмоктувала силу з демонів і янголів.

— Прокляте місце, — прошепотіла Карро, слухаючи мертву тишу, яку розривали спалахи бою й дзвін мечів. Десь почулося жалібне виття. Кому воно належало — янголу чи демону — визначити було неможливо.

Світ тут був зовсім інший.

Її почули обидва — і демон, і янгол.

На мить вони зупинилися й подивилися на неї. Карро підняла погляд і злегка звела брову. Невже вони самі не розуміли, яке це місце?

— Демониця скоро помре, — прошепотів янгол, не відводячи погляду від Карро. Він змахнув крилами й миттєво зник у темному небі, залишивши по собі лише світлу прогалину.

Тремтіння пройняло її тіло й сутність — подібну до залишків душі.

Карро почесала спершу ріг, потім щоку.

— Ще чого, — фиркнув демон, сховав меч у піхви й подав їй руку. Тіло Карро задеревеніло, але вона простягла руку й вхопилася холодними пальцями за його гарячу долоню.— Карро, — він зітхнув і потягнув її за собою. — Тепер я ще краще розумію, чому Фаон так легко віддав тебе.

— Бо з мене буде прекрасний воїн у цьому згубному місці? — вона дивилася в небо, де зник янгол. — Куди він подівся? Невже чекає моменту?

— Скоро дізнаєшся, — усміхнувся демон.

— А зараз не можна? — Карро ще була в полоні своїх думок. Можливо, саме тут печать янголів зрештою вип’є всю темну енергію й залишить їх без сил на життя. Вона не наважилася поділитися цим передчуттям — демони цього не бачать, тож нехай буде так.

Перед її очима відкривалися мальовничі пейзажі: застигле чорне небо немов загравало з такою ж чорною землею, під храмами клубочилося світло, схоже на крила янголів та їх білосніжні шати, а над землею звивався червоний туман, що повз між застиглими навіки каменями й деревами. Карро уважно подивилася на демона і не втрималася:

— Це не справжнє поле битви. Це лише підготовка до справжньої війни.

— Чому ти так вирішила? — демон здивовано підняв брови, але темпу не збавив, продовжуючи тягти Карро кудись.

— Тому що тут є відчай, пустота, але не так багато смерті. Фаон колись кинув нас у справжню війну — людську, десь на другому континенті. Там були янголи, демони, люди — і смерть. Вона відчувалась усюди, — Карро захотілося обійняти себе, захиститися хоча б руками від тих спогадів, проте вона лише зробила важкий вдих і видих — насичене димом повітря роздирало горло та легені.

— Фаон про це не говорив, — пробурмотів демон собі під ніс і нарешті зупинився. — Ти справді значно розумніша, ніж я гадав. А тепер дивися.

Він підвів її до краю. Карро однією рукою тримала мішок з речами й нарешті блимнула очима — перед нею з попелу та червоного туману виріс цілий бастіон. Величезна п’ятикутна споруда, призначена для захисту або обстрілу місцевості, зроблена із сірого каменю, захоплювала своєю величчю. Виднілася навіть артилерія — чорні гармати, що дивилися в небо.

Карро підтягнула мішок і подивилася на демона.

— Ти казав, що тут не буде місця навіть для речей?

Демон усміхнувся і злегка, несмішливо, промовив:

— І ти повірила демону, дівчинко?

— Повірила, — Карро спокійно знизала плечима, хоча всередині палав жар розпачу. Скільки вона не намагалася витравити цю довіру, наївність — вони завжди залишалися з нею, немов були частиною втраченої душі. — Можливо, скоро перестану.

— Буду сподіватися.

— Тоді не тільки в мене марні надії, — Карро скопіювала посмішку демона. Краєм ока помітила, що за ними слідує примара янгола з величезними крилами, які здавалися довжиною в десятки метрів. — Знову янголи…