Розділ 5

Що таке влада — Ройзенд розумів краще за всіх. Навіть краще, ніж сам король.

Коли банкет завершився, він наказав зачинити всі вікна й двері, не пускати нікого до палацу цієї ночі. Потім, у ті хвилини, коли сонце на горизонті стане червоним і на ньому спалахнуть темні плями, він мав оголосити свої остаточні наміри й підписати контракт.

Останній.

Це була формальність. Майже традиція. Час, коли зникають межі між земним світом і світом демонів, вважався найсприятливішим. Підписання контрактів, які прирікали душу на владу й остаточну приналежність темряві, набувало особливої сили. Саме тоді демон, з яким укладено угоду, міг ступити на землю, коли йому заманеться. Янголи не могли цьому завадити — лише спостерігали, не втручаючись.

Що саме містив контракт — знали лише той, хто його підписав, і демон або демони.

Зміщення короля вимагало величезних зусиль. Ройзенд не сумнівався: демони прагнули цього давно, але не знаходили гідного кандидата. Один із них, чийі роги нагадували корону, прошепотів йому про це. У тих рогах було щось величне. Можливо, це був вираз обличчя — мов воскова маска, що поєднувала найвитонченіші риси людської зовнішності в гармонійне ціле. А можливо — невидима сила, що плинула хвилями, які можна відчути лише в морі. З берега — це зовсім інше. Навіть книги не передають, як особисто пережити велич моря. Так само демони й янголи вражали своєю силою.

Ройзенд сів біля вікна, вдивляючись у темряву, що опанувала місто. З кошика він витягнув перший лист — написаний давно дитячою рукою.

«Любому батькові…»

Він кинув листа назад, не розуміючи, як його можна прочитати. Це був останній лист його доньки. Він досі не наважився його прочитати — і не планував найближчим часом. Лише брав тремтячими руками, притискав до гарячих губ, шепотів «дочка». Потім клав назад і знову відкривав контракт. І так — інколи п’ять разів за ніч. Але не сьогодні.

На його губах знову з’явився присмак крові, кислого до неприємності вина, м’яса. Хоча він одразу прополоскав рот, нудота не відступала. Жахливий присмак нового життя залишався з ним назавжди.

— Останній крок, а потім — нудна політика, — сказав він, ставлячи підпис.

Перед цим він довго тренувався.

Контракт вимагав крові.

Чужої. Своєї. Винних і невинних. Бо коли до влади прийдуть демони — а він разом із ними — світ уже не буде таким світлим, таким «правильним», як вважав король.

Для Ройзенда король завжди був маріонеткою в світлих небесних руках янголів. Він робив те, що вони веліли, і ніколи не переступав невидиму межу, хоча вона точно існувала. Ройзенд у це вірив. Вірив настільки, що не міг вгамувати лють, яка пульсувала в його венах.

Колись янголи намагалися підкорити й його. Щодня лунали їхні промови, жахливі пісні, і світло, що спалахувало навколо них, здавалося майже дотичним. Але найбільше він ненавидів, коли його донька повторювала ці слова, навчаючись у вчителів при королівському дворі, беручи приклад з істот несправжнього світла.

Ненависть паразитувала в його тілі давно. Сам Ройзенд уже не пригадував, звідки вона взялася. Можливо, щось трапилося в дитинстві — таке, що неможливо пробачити. А можливо — це його доля. Комусь належить бути світлом, комусь — темрявою. А хтось пірнає в прірву й винирює в світлі.

Ройзенд дістав ще один лист.

Писав вірний слуга.

Його почерк був неохайний, не такий витончений і дитячий, як у доньки. Але мав особливий дар — відлякувати всіх, хто намагався його прочитати. Жовтий, страшний папір, понівечений дощем або багнюкою, плями жиру й воску розповзалися по літерах. Ройзенд кривився, але головним був сенс листа.

Слуга писав, що все відбувається примітивно. І що за цією примітивністю ніхто не бачить правди. Її ігнорують — і це для Ройзенда було найголовнішим.

Він витер піт тремтячою рукою й спалив листа. Був упевнений, що його не читали — навіть не намагалися. Та й якби прочитали — нічого дивного там не було. Лише те, що слуга виконує свою роботу. Як завжди.

Важкою рукою він витягнув чистий аркуш. Вмочив перо в чорнило. Вивів перші літери. А далі — слова й речення покотилися, мов шалені.