Розділ 4

Карро спершу не зрозуміла, де перебуває. Але майже миттєво відчула пекло всім тілом. Пекучий подих безодні робив її дихання важким, свідомість — затуманеною, а по шкірі прокочувалися хвилі гарячого вітру. Її тягнули в безодню — грубо, наче вона була непотребом. Та щойно Карро почала приходити до тями, її поставили на ноги. Рухи були змазані, нечіткі; вона кліпала очима, нічого не бачачи. Хтось схопив її за комір і затряс так сильно, що її знудило, а обличчя командира знову втратило чіткість.

— Карро, ти не виконала свою місію! — тканина тріщала під його кігтями, сорочка ковзала по плечах, а темний плащ, що вкривав спину, тримався лише на мотузках сіро-бурого кольору й боляче врізався в шию. — Невже це так складно? Хоч раз зробити так, як слід, а не так, як тобі заманеться.

— Прийшли янголи. Я нічого не могла вдіяти, — прошепотіла вона на свій захист. Але демон її проігнорував. Їй було зле, говорити більше не хотілося.

У темряві кімнати виднілася лише низька дерев’яна лавка, на яку їй марилося впасти, але демон продовжував стискати сорочку. Кров холола, і Карро заплющила очі, аби не бачити розмите обличчя демона.

— Ти дозволила їм це зробити, Карро, — він відпустив її. Його обличчя наче омивали хвилі неспокійного холодного моря — зникли червоні плями на щоках, погляд став крижаним, а темрява відступила. Ноги Карро не тримали; напруження м’язів здавалося реальним лише тоді, коли світ звужувався до кігтів, що рвали сорочку.

— Ні, це неправда, — вона похитала головою. Вона прагнула лише спокою — тихого, небесно-синього, який у неї відібрали, замінивши на чорне пекло. Але страх тримав міцно, навіки прив’язавши її до нутрощів безодні. — Він усе бачив. Вони все знали й відчували.

Карро нарешті торкнулася лавки й впала важко, майже не відчуваючи болю. Провела руками по щоках і чолі — шкіра була холодна, трохи липка від поту й крові. Зігнувшись, вона дивилася на демона, не розуміючи, яку гру він веде і чому так завзято кидає її в нерівний бій проти янголів. Їхня сила не підлягала сумнівам чи обговоренням — лише сухий факт із крапкою в кінці, яку демони чомусь не помічали. Або не хотіли помічати — особливо ті, що не здатні підтвердити істинність своєї природи й стати справжніми. Жахливими, безжальними істотами, які забули всі свої минулі життя й навіть не здогадуються, що таке милосердя і все, що з ним пов’язано.

Під шкірою пульсувала печать янголів — прокляте благословення, яке демони не бачили й не відчували. А Карро здавалося, що кожної миті стискає сорочку на грудях, а десь там, під шкірою, біля самого серця, свербить і болить ця печать.

— Відтепер, Карро, тобі необхідно стати сильнішою.

Ці слова рубонули, наче сталь по шиї. Це була не порожня обіцянка — це була мета. Мета знищити її крихітну людську сутність, стерти назавжди й виростити справжнього демона. Цього Карро боялася. Та чомусь не могла ним стати — щось невпинно ставало на заваді. І здавалося, що її людська подоба допече демонів раз і назавжди.

Вона підняла голову. Різкий запах крові лоскотав ніс і осідав на язиці гірким, солонуватим присмаком. Ледве розігнула закам’янілі пальці, що, здавалося, досі стискали печать. Їй була потрібна інформація: після накладання благодаті жоден демон не виживав — усі помирали в страшних муках за кілька годин або днів, залежно від сили янгола, хто саме її наклав і з якою метою.

— Як?
Її волосся пахло сирістю. Спогади не зникали — навпаки, завжди були поруч, приходили разом із хвилями тривоги й неспокою. Карро провела пальцями по волоссю, трохи заплутавшись, і важко дихала, чекаючи, поки демон заговорить. А Фаон лише дивився — прямим, чорним поглядом, що викликав найглибший жах у самій сутності. Лише через десять секунд, які для Карро розтягнулися на вічність, він мовив:

— Сьогодні для тебе все зміниться. Старші демони хочуть бачити тебе сильнішою, Карро. Їм не потрібні твої гарні очі — їм потрібна сила. Міць. І ти ідеально для цього підходиш…

— Для чого саме? Що ви задумали? — вона схопилася й підвелася. Було боляче.

Вона відчула, як руйнується її доля. Нищівна стихія пекла мала колись її поглинути. Стати справжнім демоном було нелегко, але ще не було випадку, щоб пекло не зробило цього. Вони ніби здирали шкіру й шили нову, забирали серце й розум, а натомість давали кровожерливість, жорстокість, лють.

— Я хочу зробити з тебе демона, а не його подобу. Карро, звідки цей бунт? — Фаон запитав з легкою іронічною посмішкою. — Раніше ти була покірна. Ну, не надто, але значно більше, ніж зараз. У тебе немає права на спротив.

Його чорні кігті залишили кривавий слід на її щоці та шиї. Він ще кілька секунд вів кігтем по шкірі, а потім облизав палець і розсміявся. Сміявся з неї — з її миттєвої покірності, з беззахисності.

Карро не могла опанувати себе. Тремтіла більше від страху й нерозуміння, ніж від болю. Язик прилип до піднебіння.

Скоро від її сутності не залишиться нічого.
Цього прагнув демон. І Карро повірила.

З темряви виникли жахливі тіні — так їй здалося спочатку. Вона затримала подих. Їхні великі роги, здавалося, торкалися стелі. Двоє демонів, надто схожих між собою, ніби виліплені за одним зразком, одним майстром. Та згодом риси обличчя розрізнилися, немов їх перемалювали. Яскраво-червоні обладунки ще більше тривожили Карро — їхнє сяйво й вишуканість захоплювали з першого погляду. Всередині неї прокинувся звір, що жадав таких самих обладунків. У якусь мить страх зник. Вона різко задерла підборіддя й без остраху ловила кожен їхній рух.