Розділ 3

Глуха ніч накинула мотузку на шию. У бідно зібраному, мов купа старих мап, занедбаному й недбало окресленому кабінеті патер продовжував свою хворобливу виставу. Скільки себе пам’ятав — ніколи не прагнув зануритися в спокійне життя монастиря, роками виконувати одне й те саме, щоб зрештою перетворитися на порожній камінь із блискучо чистою душею та безликими діями сонного існування. Монастир був для нього останнім місцем, куди б він хотів потрапити — особливо знову йти величними, блідими коридорами, де грав лише вітер і гучно били дзвони.

— Чому саме я? — запитував патер, постійно торкаючись щік. Під його пальцями — жорстке, коротке волосся бороди, яку він часто підстригав ножицями. Його дитинство не було легким — майже таким самим, як і в більшості дітей їхнього важкого, немов гранітного міста. Недалеко від столиці ще його предки почали своє будівництво. Землі тут були родючі, рівні, з озерами та чистими річками, що сунулися до міста повз поля й великі садиби.

Віра проникла в його життя раптово й залишила по собі такий глибокий слід, що він просто там, на місці розлюченої стихії, вклонився додолу й прийняв вічне служіння небесним янголам. Про ту саму ніч він розповідав своєму учневі, який прослизнув темним коридором, вліз у продавлене часом крісло, вмістив жовтеньке, щупле тільце й поклав підборіддя на підлокітник.

— Про що ви, вчителю? — хлопчина потер очі й уважно ловив кожен рух, кожен погляд наставника. У нього була така гра: помічай усе.

— Ясоне, синку мій, яке ж нас спіткало лихо... Воно вже ходить між нами й не порівнюється з тим, що я бачив у дитинстві. Все набагато гірше.

Першого разу, коли Ясон почув це від свого вчителя, Кафце Фоне, він не міг заснути кілька днів. А коли вдавалося задрімати — відразу оживали страшні істоти пекла, тягнули до нього свої чорні руки з кігтями, а на великих рогах висіли черепи та частини тіл. А почалося це при сонячному світлі, коли промінці грали на склі, вкритому тонкою павутинкою та пилом. Навіть ще не зник смак цукру — тоді також святкували День янголів і демонів, Свято Єлізіума та Гадеса.

Нині, після коронування нового короля, свято втратило свою велич і пишність, але спогади залишилися. До Дня Єлізіума та Гадеса готувалися за місяць: прикрашали міста й села, влаштовували ярмарки задовго до початку, будували каплиці й креслили пентаграми для церемоніальних жертвоприношень. І того разу Вільмот приймав демонів, одягнувшись у чорні шати, засвітив пекельні жертовні вогні, які палали наче до самих Небес — щоб знищити їх вогнем. Але тоді Кафце про це не думав. Він, як і більшість дітей, з цікавістю стежив за демонами, розглядав їхні чорні роги й тішився святковими килимами, де стояли овочі, фрукти, запашні пироги та цукерки.

Кафце пам’ятав свого батька — старого чоловіка, який часто щось жував і любив поговорити. Хоча він говорив, смачно чмокаючи, у нього, як вважав сам Кафце, бракувало кількох зубів. Батька хотілося слухати — ці розмови здавалися домашніми й навіть смачними, особливо коли він трохи приплямкував. Але батько часто говорив страшні речі, розповідав пошепки, що демони забирають людей і катують їх просто так — заради сміху та забави.

Того вечора вони сиділи за святковим столом і куштували щойно спечений пиріг. Кафце відкусив шматок, коли на вулиці пролунав дівочий крик — сповнений жаху. Його батько миттєво схопився за кочергу, потім за хрест — і вибіг. Уся родина рушила слідом.

Вони намагалися допомогти.

Але було пізно. Демон пожирав душу зовсім молодої дівчини, яка жила поряд — у сусідньому будинку, біля якого росли ялинка та кілька кущів троянд.

Роги демона були велетенськими, а в чорних очах грало полум’я пекла. Від спогадів у Кафце й досі йшли мурахи по тілу, і йому здавалося, що демон, пожираючи душу й тіло дівчини, дивився тільки на нього. Всюди була кров. Крик давно обірвався, але демон продовжував хрипіти й тягнути чорні долоні до них. Захищав лише хрест — саме він урятував їх, а не кочерга, яку демон легко переламав би навпіл.

— У цю ніч вони забирають усіх. Нас рятують тільки янголи, Ясоне. Але тепер роблять це тихо, непомітно: хапають хворих і немічних, з’їдають їх у покинутих будівлях, а люди перестають вірити в ці жахливі історії. Демони тепер — «хороші», вони продають лише послуги.

— Вчителю, а чому вони не розуміють, що в небезпеці? Невже не страшно втратити душу й бути вічно закатованим? — Ясон дивився дуже мудрими очима, як для дев’ятирічного хлопчика. І Кафце колись, давно, пообіцяв собі ніколи не дати Ясону втратити свою душу. Він вірив, що Ясон стане янголом у майбутньому, коли доведе, що він — справжній вартовий світла. А це — дуже довгий шлях.

Кафце нарешті припинив свій хід і, згорбившись, ніби на нього тиснули самі небеса, сів на дерев’яну лавку, на якій часто молився й благав про допомогу. Він опустив погляд, помітив, що підлогу слід підмести, змести павутиння з кутків, нарубати дров — бо ночі вже холодні. Провів пальцем по пилу й намалював звичайне сонце з десятьма промінями.

— Бо кожного ранку люди бачать сонце. Для них це світило, що проганяє темряву — і більше нічого боятися. Тільки вони забувають, що вдень демони теж тут, між нами. Їх уже дуже багато. Але вони хочуть більше: більше душ, більше хвороб, більше війн і вбивств. Тоді вони можуть забрати нас без жодних перешкод.

— А ще в людей коротка пам’ять. Ми вміємо забувати і прощати, — додав Ясон. Його ясні, голубі очі сяяли холодом, і часом Кафце здавалося, що перед ним — янгол у кволому тілі хлопчика.