Розділ 3

Глуха ніч накинула мотузку на шию. У бідно зіставленому, як купа старих карт, занедбаному та погано накресленому кабінеті патер продовжував свою хворобливу виставу. Скільки він себе пам’ятав, ніколи не хотів зануритися в спокійне життя монастиря, робити одне і те ж впродовж десятиліть, щоб потім стати пустим каменем з блискучо-чистою душею і безликими діями сонного життя. Монастир для нього був останнім місцем, куди б він хотів потрапити, особливо знову йти величними, блідими коридорами, де грав тільки вітер і гучно били дзвони.

– Чому саме я? – запитував патер, постійно торкаючись шкіри на щоках. Під його пальцями було жорстке коротке волосся – борода, яку він часто підстригав ножицями. Його дитинство не було легким, майже таким самим, як і в більшості дітей їх важкого, немов гранітного міста. Недалеко від столиці ще його предки почали своє будівництво. Землі тут були родючі, рівні, є озера та чисті річки, які сунулися до міста повз поля та великі садиби. 

Віра проникла в його життя раптово й залишила після себе такий великий слід, що він прямо там, на місці розлюченої стихії, вклонився додолу та прийняв вічне поклоніння янголам небесним. Про ту саму ніч він розповідав своєму учню, який просунувся по темному коридору, вліз в продавлене часом крісло, вмістив жовтеньке, щупле тіло та поклав підборіддя на крісло.

– Про що ви, вчителю? – хлопчина потер очі та уважно ловив кожен рух, кожен погляд вчителя. У нього була така гра: помічай усе.

– Ясоне, синку мій, яке ж нас спіткало лихо. Воно вже ходить між нами та ніяк не порівнюється з тим, що бачив у дитинстві я. Все набагато гірше.

Перший раз, коли Ясон почув це від свого вчителя, Кафце Фоне, то не міг заснути декілька днів, а коли ж вдавалося задрімати, відразу оживали страшні істоти пекла та тягнули до нього свої чорні руки з кігтями, а на їхніх великих рогах висіли черепа та частини тіла. А почалося це при сонячному світлі, коли промінці грали на склі, вкритому тонкою павутинкою та пилом; навіть ще не зник смак цукру, тоді також святкували день янголів та демонів, Свято Єлізіума та Гадеса.

Наразі, після коронування нового короля, свято втратило ту грандіозність та пишність, але спогади залишилися. До дня Єлізіума та Гадеса готувалися за місяць: прикрашали міста й села, влаштовували ярмарки задовго до початку, будували каплиці та креслили пентаграми для церемоніальних жертвоприношень. І того разу Вільмот приймав демонів, одягнувшись у чорні шати та засвітив пекельні жертовні вогні, які палали наче до самих Небес, щоб знищити їх вогнем. Але тоді Кафце про це не думав, він, як і більшість дітей, з цікавістю стежив за демонами, розглядав їхні чорні роги та тішився святковими килимами, де стояли овочі та фрукти, а ще запашні пироги та цукерки. Кафце пам’ятав свого батька, старого чоловіка, який частенько щось їв та любив поговорити. Хоча він говорив смачно чмокаючи, у того не було декількох зубів, так вважав сам Кафце. Батька хотілося слухати, ці розмови здавались дещо домашніми та смачними, особливо коли він трішки приплямкував. Але батько часто говорив страшні речі, розповідав пошепки, що демони забирають людей і катують їх просто так, заради сміху та забави.

В той вечір вони сиділи за святковим столом та куштували тільки-но спечений пиріг. Кафце відкусив шматок пирога, коли на вулиці пролунав дівочий крик, сповнений жаху. Його батько відразу схопився за кочергу, потім за хрест та вибіг. Вся родина слідувала за ним.

Вони намагалися допомогти.

Але було пізно. Демон пожирав душу зовсім молодої дівчини, яка жила поряд. В сусідньому будинку, біля якого росли ялинка та декілька кущів троянд.

Роги у демона були велетенськими, в чорних очах грало полум’я пекла. Від спогадів у Кафце до сих пір йшли мурахи по тілу, і йому здавалося, що демон, пожираючи душу й тіло дівчини, дивився тільки на нього. Всюди була кров. Крик давно обірвався, але демон продовжував хрипіти та тягнути чорні долоні до них. Захищав лише хрест, їх врятував лише хрест, а не кочерга, яку б демон переломив навпіл.

– У цю ніч вони забирають всіх, нас рятують тільки янголи, Ясоне. Але тепер роблять це тихо, непомітно: хапають хворих і немічних, з’їдають їх у пустих покинутих будівлях, а люди перестають вірити у ці жахливі історії. Демони тепер хороші, вони продають лише послуги.

– Вчителю, а чому вони не розуміють, що вони в небезпеці? Невже не страшно втратити душу і бути вічно закатованим? – Ясон дивився дуже мудрими очима, як для дев’ятирічного хлопчика, і Кафце колись, давно, пообіцяв ніколи не дати Ясону втратити свою душу. Він вірив, що Ясон стане янголом у майбутньому, коли доведе, що він справжній вартовий світла, а це дуже довгий шлях. Кафце нарешті припинив свій хід і, згорбившись, ніби на нього почали тиснути небеса, сів на дерев’яну лавку, на якій часто молився та благав небеса про допомогу. Він опустив погляд, помітив, що підлогу потрібно підмести і змести павутиння з кутків, а ще нарубати дров, бо ночі вже холодні, й провів пальцем по пилу, намалював просте звичайне сонце.

– Тому що кожен ранок люди бачать сонце. Для них це світило, яке проганяє темряву, і більше нічого боятися, тільки вони забувають, що вдень демони також тут, між нами. Їх вже дуже багато, але вони хочуть більше. Більше душ, більше хвороб, більше війн і вбивств. Тоді вони можуть забрати нас без проблем.

– А ще у людей коротка пам’ять. Ми вміємо забувати і прощати, – додав Ясон. Його ясні голубі очі сяяли холодом, і інколи Кафце здавалося, що перед ним янгол у кволому тілі хлопчика.

– Ми не забуваємо. Ми просто не робимо висновків.