Розділ 2

Музика грала голосно і звабливо, кожна нота та гучні слова під жартівливу мелодію запрошували до веселого свята. Місто одягнулося у вогні та засяяло свічками. Було важко стримати подив, коли перед очима у своїй красі предстала площа міста, вбрана в огненні шати. Кам’яний фонтан був оточений факелами та пекельно-червоними квітами, які плавали у мутній воді. Сюди запрошували демонів. В окремому місці, під важким навісом, роздавали невеликі цукерки, і Карро не втрималася, посміхнувшись, прийняла їх із рук низької, трішки повненької дівчини з гарно зачесаним світлим волоссям, одразу заховавши у кишеню. Знаходитися тут було незручно, світ людей здавався чужим, уже не був її, і тому вона поспішила відійти в тінь. А втім, вона прийшла не для свята, а лише для того, щоб забрати душі людей. Подушечки пальців кололо від напруги, і Карро спостерігала з тіней, дивлячись на нічого не підозрюючих людей. Хвороба ходила між ними, зазивала до розваг, а вона здивовано щулила очі та не могла зрозуміти: невже вони не бачать, як хвилями чорної води кипить біля них смерть.

Від спостереження за людьми її відірвав потік демонів, який вибіг на головну вулицю та занурився у світ веселощів. Від їхнього сміху хотілося забитися кудись далі та міцно закрити вуха долонями, щоб нічого не пройшло повз холодні пальці. 

 Демони бігали від однієї крамниці до іншої, виривали з рук людей солодощі та запивали вином. По губах та підборіддю лився сік, а пляшки гучно падали на землю. Для Карро ці вистави не були чимось новим; все було в безодні. Іноді траплялося всяке, але у неї виникла стійка відраза майже до всього, що належало демонам і її чорній сутності. Ціла фортеця ненависті, суму та обурення.

Біля неї зупинився чоловік у звичайному одязі мешканців міста, без святкового вбрання та деталей, які так полюбили люди. Він потягнув за руку молоду дівчину, в якої вона брала цукерку.

Карро нахмурилася, але з тіні не вийшла, лише ближче притулилася до камінної стіни та вперлася підошвою в землю, слідкуючи за наляканим чоловіком та дівчиною. Їхня розмова була тихою, ніби вони намагалися заховатися від всього цього світу, в якому купалися демони, скалячи свої майже завжди гострі зуби.

– Ти не розумієш, наскільки небезпечно знаходитися тут? Я тебе не відпускав, ти не мала виходити з будинку, – чоловік розмахував руками. 

Карро навіть здалося, що він ось-ось замахнеться та вдарить, але вона не ворухнулася, дівчина також. Карро було цікаво дізнатися, як взагалі люди ставляться до цього свята, і чи намагаються якось заховати своїх дітей, чи рідних від цього святкування.

 Одне сісти за стіл з янголами, інше – з демонами.

– Але, тато, тут всі мої друзі, – дівчина зі сльозами на очах дивилася на батька і не могла зрозуміти, чому він її не відпускає, адже святкування проходять по всьому королівству, шанують і янголів, і демонів.

— Тому, що це небезпечно, – тяжко зітхнув батько та взяв доньку за плечі, заглянувши їй у вічі. – Цього року ми приймаємо демонів. Це свято для них. Тобі дуже пощастило, що ти нікого не зацікавила.

– А що вони мені зроблять? – дівчина насупилася та підтиснула губи, відступивши від батька на декілька кроків, і закрила рот долонею, не відвівши погляду. Батько відповів не відразу, проковтнувши частину слів – шепочучи щось собі під ніс.

– Багато що. Можуть забрати тебе в пекло. Забрати назавжди, як забирають безліч людей, а що з ними роблять потім, ми не знаємо. Нічого не знаємо, але жоден з батьків, які люблять своїх дітей, не пускає їх сюди. Хоча не кожен розуміє, наскільки це небезпечно.

Дівчина потупила очі, тяжко зітхнула та легенько посміхнулася:

– Тоді ходімо додому. Цукерки все одно вже роздала. А я так хотіла побачити янголів, – мрійливо прошепотіла дівчина й пішла за батьком, занурившись у тиху мережу вулиць та подвір’їв.

Карро не мріяла побачити янгола, особливо сьогодні, бо вони завжди проти того, щоб невинні душі потрапляли в пекло, тим паче душі, які тяжко хворіли й мучилися. На фоні цього часто траплялися цілі битви, коли янголи убивали загони демонів; навпаки було нечасто, кілька разів на століття, коли збиралися дійсно могутні демони. Вона потягнула цукерку до рота, і хрумкий шматочок барвистого цукру швидко розтанув на язику. У неї більше не залишилося часу, щоб нехтувати місією, і вона ще раз розгорнула папір тремтячими пальцями та тяжко зітхнула. Вона мала забирати душі; цього року не можна було просто втекти. Було відомо, де знаходиться кожен приречений на смерть, а тепер їхні імена наче навіки викарбувалися в голові. Технічно зробити це неважко, але, попри все, у неї були сумніви щодо справедливості.

Але про яку справедливість можна говорити в пеклі?

Карро пірнула в темну вуличку та йшла дуже обережно – в місті могли бути янголи, хоча цей рік тут чекали демонів. Поради командира вона завжди слухала, особливо, коли це стосувалося її життя. Майже завжди. Для демонів янголи – це смерть, а якщо її зустрінуть, коли вона буде грабувати людський світ і збирати душі, тоді точно смерть, навіть не запитають, звідки вона і як її звати.

Далі по тісному місту, яке ледве дихало змертвілим і сирим повітрям, йти було важче: всюди була темрява. Будівлі, немов застряглі в небі без зірок, вітер кружляв вуличками, вибігаючи на головні вулиці, звідкись лунали музика та сміх. Темна кладка цегли була злегка вогка, шлях ускладнювали важкі бочки, легкі паркани з декількох кривих дощечок, які слід було перестрибнути, щоб не завалити. Коли на дорозі став один із таких парканів, вона вирішила пролізти через нього, а не стрибати зверху. Карро розуміла, що ці люди не мріяли зустріти нікого, ховалися у своїх будинках і молилися – ця молитва приносила нескінченний біль.