Розділ 2

Музика лунала голосно й звабливо — кожна нота, кожне гучне слово під жартівливу мелодію запрошували до веселого свята. Місто одягнулося у вогні та засяяло свічками. Було важко стримати подив, коли перед очима в усій красі постала міська площа, вбрана в огненні шати. Кам’яний фонтан був оточений факелами та пекельно-червоними квітами, які плавали в мутній воді.

Тут чекали демонів.

В окремому місці, під важким навісом, роздавали невеликі цукерки, і Карро не втрималася — посміхнувшись, прийняла їх із рук низької, трохи повненької дівчини з гарно зачесаним світлим волоссям, одразу ж заховавши ласощі в кишеню. Знаходитися тут було незручно: світ людей здавався чужим, уже не належав їй, і тому вона поспішила відійти в тінь. А втім, вона прийшла не на свято — лише для того, щоб забрати душі людей.

Подушечки пальців поколювало від напруги, і Карро спостерігала з тіней, дивлячись на нічого не підозрюючих людей. Хвороба ходила між ними, зазивала до розваг, а вона здивовано щулила очі й не могла зрозуміти: невже вони не бачать, як хвилями чорної води кипить біля них смерть?

Від спостереження за людьми її відірвав потік демонів, який вибіг на головну вулицю та занурився у світ веселощів. Від їхнього сміху хотілося забитися кудись далі й міцно закрити вуха долонями, щоб нічого не проникло крізь холодні пальці.

Демони бігали від однієї крамниці до іншої, виривали з рук людей солодощі та запивали вином. По губах і підборіддю лився сік, а пляшки гучно падали на землю. Для Карро ці вистави не були чимось новим — усе це вже було в безодні. Іноді траплялося всяке, але в неї виникла стійка відраза майже до всього, що належало демонам і її чорній сутності. Ціла фортеця ненависті, суму та обурення.

Біля неї зупинився чоловік у звичайному одязі мешканців міста — без святкового вбрання та прикрас, які так полюбили люди. Він потягнув за руку молоду дівчину, в якої вона брала цукерку.

Карро нахмурилася, але з тіні не вийшла — лише ближче притулилася до кам’яної стіни та вперлася підошвою в землю, слідкуючи за наляканим чоловіком і дівчиною. Їхня розмова була тихою, ніби вони намагалися сховатися від усього цього світу, в якому купалися демони, скалячи свої майже завжди гострі зуби.

— Ти не розумієш, наскільки небезпечно перебувати тут? Я тебе не відпускав, ти не мала виходити з дому, — чоловік розмахував руками.

Карро навіть здалося, що він ось-ось замахнеться й вдарить, але вона не ворухнулася. Дівчина також. Карро було цікаво дізнатися, як узагалі люди ставляться до цього свята, і чи намагаються якось захистити своїх дітей або рідних від цього святкування.

Одне — сісти за стіл із янголами, інше — з демонами.

— Але, тату, тут усі мої друзі, — дівчина зі сльозами на очах дивилася на батька й не могла зрозуміти, чому він її не відпускає. Адже святкування проходять по всьому королівству — шанують і янголів, і демонів.

— Тому що це небезпечно, — тяжко зітхнув батько й узяв доньку за плечі, заглянувши їй у вічі. — Цього року ми приймаємо демонів. Це свято — для них. Тобі дуже пощастило, що ти нікого не зацікавила.

— А що вони мені зроблять? — дівчина насупилася, підтиснула губи, відступила від батька на кілька кроків і закрила рот долонею, не відводячи погляду. Батько відповів не одразу, проковтнувши частину слів — шепочучи щось собі під ніс.

— Багато чого. Можуть забрати тебе в пекло. Назавжди. Як забирають безліч людей. А що з ними роблять потім — ми не знаємо. Нічого не знаємо. Але жоден із батьків, які люблять своїх дітей, не пускає їх сюди. 

Дівчина потупила очі, тяжко зітхнула й легенько посміхнулася:

— Тоді ходімо додому. Цукерки все одно вже роздала. А я так хотіла побачити янголів, — мрійливо прошепотіла вона й пішла за батьком, занурившись у тиху мережу вулиць і подвір’їв.

Карро не мріяла побачити янгола — особливо сьогодні. Вони завжди були проти того, щоб невинні душі потрапляли в пекло, тим паче ті, що тяжко хворіли й мучилися. На тлі цього часто спалахували цілі битви, коли янголи знищували загони демонів. Навпаки траплялося рідко — кілька разів на століття, коли збиралися справді могутні демони.

Вона потягнула цукерку до рота, і хрумкий шматочок барвистого цукру швидко розтанув на язиці. У неї більше не залишалося часу, щоб нехтувати місією. Вона ще раз розгорнула папір тремтячими пальцями й тяжко зітхнула. Вона мала забирати душі. Цього року втеча була неможливою. Було відомо, де перебуває кожен приречений на смерть, а тепер їхні імена наче навіки викарбувалися в її пам’яті. Технічно це було неважко, але, попри все, у неї залишалися сумніви щодо справедливості.

Але про яку справедливість можна говорити в пеклі?

Карро пірнула в темну вуличку й ішла дуже обережно — у місті могли бути янголи, хоча цього року чекали демонів. Поради командира вона завжди слухала, особливо коли йшлося про її життя. Майже завжди. Для демонів янголи — це смерть. А якщо її зустрінуть, коли вона грабуватиме людський світ і збиратиме душі — це буде смерть без запитань, без імен.

Далі, крізь тісне місто, яке ледве дихало змертвілим і сирим повітрям, йти було важче: всюди панувала темрява. Будівлі, немов застряглі в небі без зірок. Вітер кружляв вуличками, вибігав на головні проспекти, звідкись лунали музика та сміх. Темна кладка цегли була злегка вогка, шлях ускладнювали важкі бочки, легкі паркани з кількох кривих дощок, які слід було перестрибнути, щоб не завалити. Коли на дорозі трапився один із таких парканів, вона вирішила пролізти крізь нього, а не стрибати зверху. Карро розуміла: ці люди не мріяли нікого зустріти, ховалися у своїх домівках і молилися — ця молитва приносила нескінченний біль.