Розділ 2

Темна спіраль раптом стискається, закручується ще кілька разів і зникає з тихим хлопком. На місці де вона щойно була, тепер стоїть чоловік.

Високий, широкоплечий. У чорному одязі, який виглядає так, ніби його власник щойно зійшов із обкладинки якогось надто дорогого готичного роману. Темне волосся, різкі риси обличчя, пронизливий погляд і…

І роги. Гарні. Ніби справжні. Саме такі я й шукала. Оббігала пів міста й не знайшла. Все якийсь дешевий пластик. Вже думала, що таких, як я хочу, не існує, але ж ні. Ось вони. Він зміг десь знайти такі!

Незнайомець оглядає кімнату, затримує погляд на пластиковому скелеті, мимохідь відзначає Вуглика, що сопе на ліжку, і нарешті зосереджується на мені. На його обличчі з’являється дивний вираз, якого я ніяк не можу розтлумачити.

Зусиллям волі відволікаюся від гарних ріжок. Та це ж не головне зараз. Мозок, ти де? Ау? Ти вже забув, як цей незнайомець з’явився у нашій квартирі? А Вуглик чому дрихне і ніяк не реагує на це свавілля? Він же зазвичай не любить чужих.

Тим часом незнайомець робить кілька кроків, зупиняється і спирається плечем об одвірок. Наче не він щойно виник із темного вихору в чужій квартирі, а я запросила його на чай і змусила чекати.

Він зосереджено дивиться на мене і раптом розпливається у чарівній посмішці.

– Нарешті, кохана. Я шукав тебе триста років!

– Гарні ріжки. Де купляв? – випалюю я водночас з чоловіком і завмираю.

Як і він. Ще якусь мить я чекаю на його відповідь, аж поки до мене не доходить зміст його слів. Ох ти ж Боже мій. Мозок таки пішов у відпустку. Але не мій, а його. Кохана?! Це ще що за новина?!

Обурення миттю витісняє захоплення рогами, та незнайомець першим промовляє:

– Це мої роги.

– Я розумію, що твої. Шкода сказати, де купив? – ніби й хотіла не думати про них, але не виходить.

– Що значить купив? – не розуміє він. – Я демон! У нас з народження є роги і хвіст!

І як на замовлення за ним хитнулося щось, дійсно схоже на хвіст.

Матінко рідна! Роги... Хвіст... Демон!

– Демон? Це якийсь жарт?

– Ніяких жартів, кохана! – виразно промовляє він і робить до мене крок.

– О! А ну стій! – вигукую я. – Яка я тобі кохана? Я бачу тебе вперше!

Виставляю руки вперед, утримуючи дистанцію.

– Ти моя пара.

– Хто тобі таке сказав?

«Демон» на мить зависає. Він обдумує наступний крок, а я безсоромно його розглядаю. Гарний. Навіть кубики пресу є. Але ж для мене цього мало. І ці роги. Треба дещо прояснити. Роблю крок до чоловіка, простягаю руку, хапаю один із рогів і тягну його на себе.

– Кохана, що ти робиш? – скривившись, запитує демон.

Ага! Це що ж виходить? Якщо роги справжні, то й демон має бути справжнім?

– То ти і справді демон? – ошелешено перепитую я.

– А хіба не зрозуміло? – напрочуд серйозно запитує він.

Ну як сказати... Не розповідати ж йому про те що демонів у нас немає, а на Геловін роги і хвіст – цілком нормальні атрибути.

– То звідки ти прийшов? – переходжу я в наступ, згадавши про план Д.

– З Пекла. Я шукав тебе триста років! А коли знайшов, чекав слушного моменту!

– Триста років? Слушного моменту? Якийсь ти нерішучий! – оцінюю я. 

– Що?!

– Надто довго думаєш! – пояснюю йому. 

– Аби ж хто підказав, де тебе шукати, – промовляє він і дивиться на ліжко.

– Муррр, – лине звідти.

Обертаюся. Вуглик вже не спить, а пильно вивчає незнайомця. Ну, нарешті. Хоч якась реакція від нього!

– Ти б міг написати для початку, – кажу демону.

– Що написати?

– Повідомлення у Вайбер чи Телеграм. Чи паперового листа... – продовжую я, розуміючи, що він мене геть не розуміє. – Голуба з запискою надіслати?

Це моя остання спроба, яка теж не викликає жодної реакції. Починаю сердитися. Це ж у якому він середньовіччі живе?

– У тебе там у Пеклі що, інтернету немає, чи хоча б пошти?

– Інтернету? Пошти? Я укладав угоди з королями, руйнував імперії, збирав людські душі…

– Краще б інтернет провів та написав банальне: «Привіт. Як справи?» Тоді б не довелося стільки часу марнувати. Подумати тільки, триста років! 

Його обличчя ледь помітно сіпається. Що не скажеш про хвоста, який вже нервово метається, намагаючись відірватися від свого хазяїна і пуститися у вільний політ.

Якийсь нервовий демон мені дістався, а я ж ще навіть нічого не зробила. Здається, я знайшла його слабке місце.

– Ти моя істинна пара, – карбує демон, намагаючись оговтатися від мого напору. – Наші душі пов’язані від самого створення світу.

Ого, як загнув. Гарно, але користі з того нуль.

– Чудово. Пов’язані так пов’язані. Тільки давай спочатку розберемося: посуд мити хто буде?

– Я Володар Темряви!

– О! То це ж взагалі пречудово! У мене якраз світло вимкнули. Відключення, – стенаю плечима ніби виправдовуючись. – Тож проходь на кухню й давай швиденько мий посуд, раз з темрявою на «ти». Я на ліхтариках зекономлю. Їх, знаєш, ще заряджати треба. А там у мийці гора тарілок. Але дивися, не розбий чогось! – грізно попереджаю його.

Демон мовчки дивиться на мене. Я дивлюся на демона. Ех, щось він геть зависає. Мабуть, не буде з нього діла. Слабенький.

За мить демон дістає з повітря чорний сувій.

– Я пропоную укласти шлюбну угоду, – переходить він у наступ.

– Чудово, – я мало руки не потираю. – Люблю коли все розписано по пунктах, і все зрозуміло.

Розглядаю сувій, на якому все написано його мовою. Гарно. Але б іще знати про що там!

– Там же немає дрібного шрифту, невидимих чорнил, пункту про мою душу чи лазівки, яка дозволить тобі взяти другу дружину?

Демон ображено підтискає губи.

– Я взагалі-то збирався запропонувати тобі вічне кохання!

– Вічне кохання – це, звісно, добре, – зітхаю я. – Але я не підписую незнайомі документи!

Схоже, терпіння демона вже на межі. А як інакше пояснити отой його вбивчий погляд?