Розділ 13: Крижаний ліс та очі в темряві

Гілки столітніх сосен шматували темряву, наче кістляві пальці. Дощ у горах Уайт-Пік перетворився на мокрий сніг, який миттєво танув на обличчі, обпікаючи шкіру холодом. Том і Сара йшли вглиб хащі вже понад годину, орієнтуючись лише за компасом, який дивом уцілів у тактичній сумці найманців.

Позаду, десь далеко за стіною лісу, все ще чути було глухий гуркіт гвинтів гелікоптера, але крізь густі крони дерев його прожектори більше не могли засікти їхні теплові силуети. Ліс став для них одночасно і захистом, і катуванням.

— Томе... я більше не можу, — Сара спіткнулася об прогнилу колоду і ледь не впала в бруд.

Вона важко дихала, її губи посиніли від холоду. Її міський одяг абсолютно не був пристосований до нічного марш-кидка горами. Сумка з ноутбуком, яка зараз здавалася найціннішим і водночас найважчим вантажем у світі, відтягувала їй плече.

Tom зупинився, підхопив її під руку і допоміг піднятися. Він притиснув долоню до її шиї, перевіряючи пульс. Слабкий, але частий. Ознаки першої стадії гіпотермії.

— Нам потрібен прихисток. Негайно, — сказав він, озираючись навколо.

Його власний адреналін починав спадати, поступаючись місцем тупому болю в м'язах і спині — наслідкам жорстокої бійки на вокзалі. Але в його голові, наче випалена клеймом, стояла кожна літера з повідомлення невідомого. «Дівчинка у мене». Ця думка не дозволяла його ногам підкоситися.

Він помітив невеликий виступ скелі, порослий мохом, під яким утворилося щось схоже на суху земляну нішу. Це було погане укриття від зимового вітру, але найкраще з того, що міг запропонувати цей ліс.

Він помістив Сару вглиб ніші, закутавши її в тактичне пончо-дощовик, яке вони забрали з викраденого позашляховика. Сам же сів біля входу, вдивляючись у нічну темряву.

— Як вони нас знайшли на вокзалі? — тихо запитала Сара, зубами вистукуючи дріб. — Я ж використала найкращі проксі-сервери... Моє шифрування було бездоганним.

— Венс сказав правду, — Том дістав скальпель, просто щоб відчути знайому вагу металу в руці. — Вони відстежували не твій цифровий слід. Вони відстежували біосигнал формули.

— Але як? Це ж просто код, записаний на флешці! — Сара здивовано підняла очі.

— Не просто код, — Том зітхнув, його подих перетворювався на густу пару. — Формула базується на синтетичній РНК. Коли комп'ютер починає її дешифрувати для копіювання, процесор виконує специфічні квантові обчислення. Корпорація Венса вбудувала в архітектуру самого вірусу мікро-маркер. Будь-яка спроба відкрити файл на потужному сервері викликає унікальну термічну аномалію в мережі, яку їхні супутники бачать як спалах. Вони створили пастку на рівні фізики.

Сара замовкла, вражена масштабом підступності корпорації. Вони боролися не просто з багатієм, а з гігантським науковим розумом, який передбачив кожен крок бунтівного лікаря.

Раптом ліс навколо них затих. Навіть шум вітру в кронах дерев здався глухішим.

Том напружився. Його медичні почуття, загострені роками роботи в реанімації, де життя вимірювалося мілісекундами, забили на сполох. З темряви, приблизно за тридцять метрів від їхнього сховку, почувся ледь помітний хрускіт сухої гілки.

Він повільно підвівся, затискаючи скальпель у правій руці.

— Саро, сиди тихо, — ледь чутно прошепотів він.

З-за масивного стовбура старої ялини вийшла постать. Вона рухалася безшумно, наче привид. На ній був важкий зимовий камуфляж, але без розпізнавальних знаків найманців Венса. Що найдивніше — у руках постаті не було зброї.

Проте за спиною цієї людини Том помітив силует, який змусив його серце зупинитися. Маленька фігура в завеликій чорній куртці із закоченими рукавами.

— Тату? — пролунав тонкий, тремтячий, але такий знайомий голос.

— Міє! — Том ледь не викрикнув її ім'я, роблячи крок уперед, але постать у камуфляжі підняла руку, закликаючи до тиші.

— Стояти, докторе, — голос незнайомця був низьким, із хрипотою, притаманною людям, які провели пів життя на військових базах. — Якщо ви зробите ще один крок, штурмовий гелікоптер Венса, який зараз кружляє за два кілометри звідси, засіче ваші емоційні сплески через супутниковий радар. Уповільни свій пульс, якщо хочеш, щоб вона жила.

Том зупинився як укопаний. Він закрив очі, роблячи глибокий вдих, змушуючи свій розбурханий мозок підкоритися холодній логіці. Очі Мії блищали в темряві. Вона була налякана, але ціла й неушкоджена.

— Хто ти такий? — запитав Том, не опускаючи скальпеля.

Незнайомець зробив крок уперед, і слабке світло місяця, що пробилося крізь хмари, вихопило його обличчя. Це був чоловік років п'ятдесяти, із глибоким шрамом на підборідді та втомленими, але неймовірно гострими очима.

— Мене звати полковник Колдвелл, — спокійно відповів він. — Я колишній голова безпеки проекту «Фенікс». Того самого проекту, з якого ти вкрав формулу. І я єдиний, хто знає, як урятувати твою доньку від того, що Венс збирається з нею зробити.

Том подивився на Сару, яка обережно визирнула з укриття, а потім знову на полковника.

— Ти сказав у повідомленні, що книгарня розкрита, — процідив Том. — Звідки нам знати, що ти не працюєш на нього?