Розділ 12: Сталеві нерви та нічні магістралі

Дощ перетворився на крижану мжичку, яка пробирала до кісток. Том і Сара вибиралися з технічного колодязя метро за три квартали від вокзалу. Повітря тут було просякнуте запахом мокрого асфальту та дешевої вуличної їжі, але для них воно здавалося солодким ароматом свободи. Проте ця свобода була ілюзорною: на кожному перехресті вже миготіли сині та червоні вогні поліцейських сирен.

— Нам не можна світитися на головних вулицях, — прошепотіла Сара, натягуючи каптур глибше на очі. — Венс підключив систему розпізнавання облич. Кожна камера на світлофорі — це його очі.

— Значить, нам потрібні колеса, які не значаться в жодній базі, — Том озирнувся навколо.

Вони перебували в районі старих складів. Поруч, біля цілодобової забігайлівки, стояв побитий життям пікап із заіржавілим кузовом. Двигун працював, випускаючи клуби густого диму, а водій усередині купував каву через вікно видачі.

— Це наш шанс, — сказав Том. Його голос став жорстким, професійним. — Коли він вийде, я його відволіку. Твоє завдання — заскочити на пасажирське сидіння.

— Томе, ти ж не збираєшся його грабувати? — жахнулася Сара.

— Я збираюся вижити.

Коли кремезний чоловік у фланелевій сорочці з двома паперовими стаканчиками попрямував до машини, Том перегородив йому шлях.

— Друже, вибач, у мене біда! Дружині погано, вона там, за рогом, я лікар! — Том говорив швидко, впевнено, використовуючи свій «лікарняний» голос, який не терпів заперечень.

Водій на мить завагався, і цієї секунди було достатньо. Том м'яко, але сильно відштовхнув чоловіка вбік, вихопив ключі, які той тримав разом із кавою, і заскочив у кабіну. Сара вже була всередині.

— Вибач! Я поверну її пізніше! — крикнув Том крізь відчинене вікно, втискаючи педаль газу в підлогу.

Пікап здригнувся, заревів і зірвався з місця, залишаючи ошелешеного власника в хмарі диму.

— Ти щойно вкрав машину, — констатувала Сара, втиснувшись у крісло. — Доктор Том, ви стаєте небезпечним чоловіком.

— Я стаю тим, ким мене змусили бути, — відрізав він, викручуючи кермо. — Дивись у карту. Нам потрібно виїхати на стару 101-шу трасу. Там немає автоматичних сканерів ваги та камер контролю трафіку.

Вони мчали крізь нічне місто, оминаючи патрульні машини провулками. Кожен спалах світла в дзеркалі заднього виду змушував серце Тома пропускати удар. Він постійно думав про повідомлення. «Дівчинка у мене». Хто б це не був, він знав про Мію. Це міг бути колишній співробітник корпорації, конкурент Венса або просто хтось, хто веде свою власну гру.

— Томе, поглянь! — Сара вказала на екран свого планшета, який вона примудрилася підключити до мережі через супутниковий модем. — Новини. Вони подають це як «атаку терористів на інфраструктуру вокзалу». Твоє фото вже всюди. Тебе звинувачують у крадіжці небезпечного біологічного матеріалу.

— Вони готують ґрунт, щоб убити нас при затриманні, — процідив Том. — Жодних судів. Тільки ліквідація «небезпечного злочинця».

Вони виїхали на околицю. Місто за спиною світилося мільйонами вогнів, які тепер здавалися очима монстра. Попереду лежала темрява — густі ліси та покинуті промислові зони півночі.

Раптом на горизонті, прямо попереду, спалахнули потужні прожектори. Поліцейський блокпост. Шість машин перегородили дорогу, виставивши шипи на асфальт.

— Вони перекрили виїзд! — скрикнула Сара. — Що робити?

Том міцніше стиснув кермо. Він бачив вузький проїзд праворуч, через кювет і стару огорожу фермерського господарства. Це було божевілля для старого пікапа, але вибору не було.

— Тримайся! — крикнув він.

Пікап з'їхав з асфальту на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Удар був такої сили, що Сару підкинуло до стелі. Металева сітка огорожі з тріском піддалася, намотуючись на бампер. Машину кидало по багнюці, вона ревіла, наче поранений звір, але продовжувала рух. Позаду почулися постріли — поліція відкрила вогонь, але в темряві та під таким кутом вони не могли влучити.

Том виїхав на паралельну ґрунтову дорогу, вимкнув фари і погнав у повній темряві, орієнтуючись лише за тьмяним сяйвом місяця, що пробивалося крізь хмари.

Через п'ять миль він нарешті зупинився під густими кронами дерев, щоб перевести подих. Двигун пікапа загрозливо шипів.

— Ми відірвалися? — прошепотіла Сара. Її обличчя було білим, як крейда.

— На якийсь час, — Том дістав свій телефон. Повідомлення від «Друга» все ще було там. — Нам треба знайти Полярну зірку. Це не просто орієнтир. Це назва.

— Назва чого? — запитала Сара.

— «Полярна зірка» — це стара метеорологічна станція в горах Уайт-Пік. Мій батько згадував її, коли я був малим. Вона давно закинута, але вона була частиною якоїсь закритої мережі зв’язку...

Том замовк, почувши далекий, ледь помітний звук. Це було не виття вовків і не шум вітру. Це був ритмічний, механічний гул.

— Вертоліт, — сказав він, дивлячись у небо. — У них тепловізори. Нам не можна залишатися в машині.

Вони схопили свої речі й вискочили з пікапа, розчиняючись у густому лісі саме тоді, коли промінь потужного прожектора почав нишпорити по землі там, де вони щойно проїжджали.